Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.
У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.
— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.
— Ну?
— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.
— Може, ти почастуєшся?
Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.
— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.
— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.
— А можна, я пригощу подругу?
— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.
— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.
Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.
— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.
— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.
— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.
— Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.
— Я не встигла.
— Я бачу, — втішився кондуктор. — Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?
— Я не маю навіть на мінеральну воду, — приречено відповіла Мілька.
— Можна вас на хвильку? — Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.
— Ти не мусив цього робити, — сказала Мілена.
— Не мусив, але зробив.
— Скільки ми тобі винні?
— Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, — перелічив він.
— То ходімо, — Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.
Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.
— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.
— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.
— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.
— Звідки в тобі стільки агресії, га?
— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.
— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.
— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.
— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.
— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.
Молодик недовірливо до нас приглядався.
— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.
Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.
— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.
— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.
— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!
Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.
Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».
— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.
— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.
— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.
— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.
— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.
Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.
— А що вдома? — допитувалася Мілька.
— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.
— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.
— Як завжди.
— Що цього разу?
— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.
— А паломництво до Лурду їй не допомогло?
— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.
— І що?
— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.
— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.
— Тобто де? — пожвавився тато.
— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.
— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.
