Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

— Почати будувати місто?! — в один голос вигукнули мій напарник і його подруга.

— Так, — підтвердив я, — для початку наймемо кілька бригад копачів і почнемо рити ями під фундаменти головного кварталу. Насправді ми лиш імітуватимемо спорудження міста. Все, що від нас вимагається, — це здійняти типовий для всіх будівельних майданчиків рейвах та шарварок, створюючи видимість запеклих робіт, — я замовк на мить і продовжив уже іспанською, сівши впівоберта до перуанців: — Я взяв на роботу ось цих двох досвідчених і висококваліфікованих бригадирів. Познайомтесь: їх звуть Дженаро Модесто та Мауріціо Хернен, і вони допомагатимуть нам на будівництві.

Опецькуваті мужички ніяково підвелись і вклонилися.

— Слухай, чувак, — стурбовано перебив мене Тьомик українською, — а за чиї гроші ми наймемо бригади? Ми ж усе до копійки вгатили в землю під Деліріоном.

— За державні! — задоволений власною винахідливістю, випалив я. — Ми виплачуватимемо зарплатню робітникам з державного асигнування. Хіба це не справедливо? Потому, щойно столичні будівельні корпорації пересвідчаться, що будівництво почалось, ми «сплавляємо» всі наділи по найвищій ціні і мерщій драпаємо куди-небудь у гори до Чилі чи в Аргентину.

— Бачиш? — мій товариш штрикнув білявку під бік і з гордістю показав на мене. — Він просто гуру в великому бізнесі.

— Отож ми з тобою, Тьомо, вирушаємо в пустелю і починаємо роботи, — підводжу підсумок, — а ти, Марусько, лишаєшся в Лімі і сповіщатимеш мене про всі перипетії під час виділення коштів, підозрюю, це може зайняти трохи часу. Питання є?

— Питань нема! — хвацько рубонув мій напарник.

— Тоді до праці! Наші мільйони чекають на нас!

Я по-діловому потиснув дівчині руку, Тьомик пристрасно її обійняв і чмокнув, і ми розійшлись, аби довести до логічного кінця мою конгеніальну аферу.

Рано вранці наступного дня Дженаро, Мауріціо, Артем та я на старенькому джипі «Suzuki» об’їжджали хутори довкола Деліріона, наймаючи копачів. Як це не прикро, але грошей у нас не було ні копійки — заледве вистачило на бензин. Відповідно — завдатків ми не давали. Втім, чутки про «новобудову століття» напрочуд швидко докотились навіть у таку глушину, як пустеля Наска: довколишні селяни пронюхали, що фінансування уже схвалено Конгресом, а тому з легкістю вірили нам на слово, погоджуючись почати працювати без авансу. Свою роль відіграв також той факт, що можливість заробити добрі гроші у цих місцях трапляється ой як не часто, тож мені практично не доводилось користуватися власним красномовством, аби рекрутувати найбільш витривалих перуанців.

Через два дні ми набрали достатньо людей і сформували шість бригад, кожна з яких налічувала по 16–20 робітників. Опісля Тьомика офіційно представили всім у якості головного архітектора Деліріона, а Дженаро Модесто та Мауріціо Хернена привселюдно назначили його заступниками. Наші польові бригадири, як і решта перуанців, поки що служили за «спасибі». Щоправда, поділивши між собою робітників, вони з гордістю усвідомили, що у підпорядкуванні кожного з них знаходиться аж по півсотні людей, а тому на перших порах навіть не заїкалися про платню.

Вже наступного ранку наша хвацька будівельна ватага взялася до праці. На ділянці, котру відвели під діловий центр Деліріона, я власноруч розмітив кілька головних будівель згідно із затвердженим конгресменами генпланом. Затим ми притарабанили з найближчого села пузатого католицького священика і здійснили коротеньку церемонію «відкриття і заснування міста», під час якої я, як неофіційний представник влади, виголосив шпарку промову. І тоді — робота закипіла!

Того ж дня від Марусі надійшло перше смс- повідомлення:

«Асигнування виділили. Конгрес формує комісію, яка контролюватиме розподіл коштів».

Я, не зволікаючи, відгукнувся:

«Чудово! Тримай нас у курсі подій. Дай знати, як тільки можна буде отримати гроші на фундаменти Деліріона. Ми почали роботи. Селюки поки що копають за „спасибі“:)».

У договорах, які ми пропонували всім найманим робітникам, значилося, що оплата праці проводитиметься щотижня відповідно до об’єму закінчених робіт. Крім того, ми зобов’язувались забезпечувати перуанців триразовим харчуванням та дахом над головою. Облаштувати поганенький табір для копачів ми з напарником ще подужали, вибехкавши його власноруч зі старих залізничних вагонів та різних підручних матеріалів, а от із харчуванням вийшло складніше. Грошей на закупівлю продуктів просто не було. Якщо не рахувати знаменитої повісті про ватагу голодних євреїв, котрі сорок років без діла вешталися Аравійською пустелею, світова історія не знає випадків, коли хто-небудь зміг би з нічого наситити ораву чисельністю у двісті чоловік посеред справдешньої пустелі.

Хай там як, на перших порах навіть це питання вдалося з легкістю вирішити. Я виступив перед селянами з доповіддю, ще раз роз’яснивши, що асигнування поки що не надійшло зі столиці, проте гроші мають нагрянути з дня на день. Я попрохав їх на даному етапі робіт брати харчування із власних домівок або ж скинутись гуртом, закупити достатньо продуктів і вибрати з-поміж себе постійних кухарів. Я пишномовно пообіцяв компенсувати ці малоприємні і незаплановані витрати хорошою надбавкою до зарплатні. Копачі порадились поміж собою і, певна річ, відповіли згодою. Робота тривала!

Незабаром від Марусі прийшло нове, щоправда, цього разу не вельми втішне повідомлення, в якому йшлося про затримку з виплатами.

«Максе, привіт! Конгрес надумав заснувати державне акціонерне товариство — „Ferrocarril Delirion Pacifico Inc.“ [35], яке опікуватиметься будівництвом ?Всі питання, що стосуються Деліріона чи залізниці, віднині вирішуватимуться не напряму з підрядчиками, а тільки через цю організацію».

«Коли будуть гроші?» — нетерпляче відстукав я по клавішах.

Через кілька хвилин телефон пікнув, оповістивши мене, що надійшла відповідь.

«Я говорила з новопризначеними директорами. Просять почекати. Кажуть, що зараз облаштовують офіс. Коли заведуть бухгалтерію, обіцяють відразу заплатити».

Цілих три дні наша білявка не відправляла жодної звісточки…

Добігав до кінця другий тиждень відтоді, як почалось риття ровів під фундаменти. Перуанці ремствували, але поки що терпляче копалися в землі. Кілька разів робітники посилали до мене делегатів, котрі понуро скаржилися на безгрошів’я і випрохували заплатити їм хоч що-небудь, однак я щоразу уламував їх ще трохи почекати, пред’являючи для певності цілу купу завірених державними печатями паперів.

— Для хвилювань немає абсолютно ніяких підстав, — запевняв я, — гроші от-от надійдуть.

Врешті-решт я не втерпів і черкнув кучерявці першим:

«Марусько, чому мовчиш?! Які новини?»

Дівчина відписала не відразу.

«Поки що ніяких. Триває звичайна канцелярська тяганина. Обіцяють, що гроші надійдуть з дня на день».

«До біса цих бюрократів. Спробуй напряму через банк. Ми ж не вимагаємо нічого незаконного!»

«Як ти це уявляєш: напряму через банк?!!»

Я розсердився:

«Не знаю! Вигадай що-небудь! Спробуй нарити компромат на якогось клерка із банку й „розкрути“ його».

В напруженому очікуванні минув ще один тиждень. Я силкувався не виходити з бригадирського вагончика без нагальної на те потреби, оскільки повсюди наражався на голодні й розлючені погляди копачів, котрі не віщували нічого хорошого. Перуанці щодень більше знесилювались, виснажувались, усихали, а разом з утомою розпалювалися їхня злоба та роздратованість. У таборі почастішали бійки та дрібні крадіжки. Їжа гіршала — селяни просто шкодували гроші на закупівлю нормальних харчів.

На двадцять другий день перуанці не витерпіли і оголосили страйк, відмовляючись копати далі, якщо їм негайно не сплатять усе до копійки. На той час ми з Тьомиком заборгували їм трохи більше дванадцяти тисяч доларів (враховуючи обіцяну компенсацію за триразове харчування). Я не на жарт розтривожився, побоюючись, що інформація про заколот може просочитись у столицю, а це, по суті, означало б крах нашого плану по продажу землі. Довелось добрих дві години розпинатись перед селюками, закликавши на допомогу все своє красномовство, і переконувати їх вийти на роботу. Лиш обіцянка надалі платити вдвічі більше за кожен викопаний куб землі дозволила зам’яти інцидент і примусити перуанців поновити земляні роботи.