Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗
…Цілу годину після своєї блискучої промови я очунював у затінку за задньою стіною бригадирського вагончика, потягуючи віскі з фляжки на поясі. І саме в той момент, коли я майже прийшов до тями, зі столиці привалила звістка, котра остаточно доконала мене:
«Гроші зникли!!! — писала Маруся. — Максе, приїжджай негайно!»
І це було саме те, чого я найбільше боявся, — те, про що я потай роздумував уже не перший день, однак не наважувався собі в цьому відверто признатись.
— Завтра я відбуваю до столиці, — похмуро повідомив товаришеві, показавши йому Марусине смс.
Мій напарник зблід.
— Чувак, а що мені робити?
Я здригнувся, безрадісно пробігши поглядом по вервечці похнюплених копачів, які трохи віддалік за спиною мого напарника вельми неохоче тюпали до ям.
— Не припиняй роботи. Що б не трапилось, селюки повинні копати. Якщо який-небудь агент зі столиці пронюхає, що на будівельному майданчику почалися проблеми і спорудження Деліріона припинилось, по суті, так і не розпочавшись, це розжене всіх інвесторів. Жодна будівельна компанія не ризикне вкладати гроші в цей проект, і ми… ми тоді вилетимо в трубу, чувак…
При цих словах мій компаньйон побілів ще дужче…
На світанні наступного дня, стараючись не привертати нічиєї уваги, я вислизнув із табору і чимдуж помчав до траси — ловити попутку до найближчого села, в якому зможу пересісти на рейсовий автобус до Ліми.
У цей час шість бригад робітників, поки що не отримавши від нас ні сентимо, тихо скімлячи й нарікаючи, докопували яму під двадцять шостий фундамент…
— Ти порадив мені витиснути зарплатню для ваших копачів напряму через банк, і я вирішила спробувати, — пояснювала Маруся, поквапливо тупцяючи слідом за мною по людному проспекті в центрі Ліми.
Я уважно слухав її, похмуро встромивши руки в кишені, від нетерплячки постійно вириваючись на крок уперед. Від незвички елегантні лаковані туфлі видавалися мені витонченими апаратами для тортур (останні кілька тижнів я ходив у звичайнісіньких шльопках). Цокання підборів на колоніальній бруківці також дратувало. Мені повсякчас здавалося, що на мене витріщаються всі пішоходи на вулиці.
— Я вишукала одного слинявого клерка і без особливих проблем заморочила йому голову, розказуючи про те, як втомилась від перуанської бюрократії, натякала, що він може ощасливити мене, хоч якось підсобивши з виділенням коштів на фундаменти. Ну він і ощасливив… — захекавшись, лопотіла дівчина. — Найперше, що мені вдалося дізнатись: асигнування у повному обсязі практично відразу після резолюції Конгресу надійшло на рахунок у банку. Гроші, певна річ, належали державі й мали конкретне цільове призначення, а тому банк міг видавати їх винятково на покриття витрат, пов’язаних з проектом залізниці чи Деліріона. Керівництво банку навіть призначило спеціального комісара, котрий мав незалежно від можновладців слідкувати за використанням коштів. А проте за кілька днів надійшов урядовий указ про заснування акціонерного товариства «Ferrocarril Delirion Pacifico», і гроші на деякий час заморозили. Після того, як усі формальності владнали, раді директорів банку звеліли негайно перевести всю виділену казначейством суму на рахунок новоствореної корпорації, що й було беззаперечно виконано. Після цього… кошти просто щезли!
Я скреготнув зубами, однак продовжував протовплюватися вперед, розсуваючи ліктями численних туристів та столичних перуанців, котрі прогулювались на сонечку. Маруся зарум’янилася від швидкої ходьби та нервової напруги й виглядала розгубленою. Вона гадала, що вчинила щось не так, і через те, либонь, дуже боялася моєї реакції. Я проте чудово розумів, що цього разу кучерява красуня абсолютно ні в чому не винна.
— Клерк запевняв, що асигнування, щойно потрапивши на розрахунковий рахунок «Ferrocarril Delirion Pacifico», миттєво кудись випарувалось, — винувато лопотіла дівчина, — у той же час чоловік ручався, що його банк до цього не причетний.
— Професіонали… — журно видихнув я, змішавши у голосі безмежне розчарування з глибоко прихованим захопленням і тихою заздрістю.
— Хто професіонали?
Я зморщив носа, грубувато штовхнувши плечем чергового роззяву:
— Не зважай… У тебе все?
Ми швидкими темпами проминули Палац архієпископа, президентську резиденцію, що підпирала головну площу столиці, затим собор Сан-Франциско і вступили в ділову частину міста.
— Ні, не все, — неохоче мовила Маруся. — Я попхалась з претензіями до директорів «Ferrocarril Delirion Pacifico»…
— Не треба було, — коротко й жорстко обірвав її я.
Дівчина виклично тріпнула кучериками, певно, наміряючись задерикувато спитати «чому?», однак тут-таки знітилась і опустила голову. Неприємні спогади й пекуча образа, що важкою грудкою зачаїлися під її серцем після останніх відвідин офісу «Ferrocarril Inc.», краще за будь-які слова посвідчували мою правоту. Бідна Маруся зашарілася так, що червоні плями з щічок поповзли аж на шию.
— Зі мною повелися дуже грубо, — зціпивши зуби, просичала кучерявка.
Я індиферентно знизав плечима. Я знав уже достатньо, аби уявити собі, хто займає посади директорів у «Ferrocarril Delirion Pacifico». То був точно не її рівень. Я мав підозру, що навіть я — бувалий і стріляний авантюрист — до того рівня не дотягую.
Зрештою ми зупинилися.
— Це тут? — пробасив я. Щоправда, питання було зайвим, оскільки прямо над моєю головою ряхтіла золотом широченна вивіска, на якій великими рельєфними літерами проступало: «FERROCARRIL DELIRION PACIFICO Inc.».
Білявка мотнула голівкою.
— Що ти збираєшся робити? — схвильовано запитала вона.
— Піду туди, — я обвів пересохлі губи язиком і додав: — Сам.
— Я можу тобі допомогти?
— У тебе є пістолет?
— Е-е-е… Ні.
— Тоді, на жаль, не можеш…
Абияк наладивши краватку, я вступив усередину офісу. Сексапільна дівчина-секретарка вмить опинилася поруч і поцікавилась, чим може мені допомогти. Я подав їй свою візитку і терпким голосом сказав, що мені конче необхідно зустрітися з директором.
Очікувати довелося не довго. За кілька хвилин та ж сама апетитна брюнетка відвела мене в дорого обставлений кабінет, посеред якого на височенному, наче царський трон, кріслі сидів лукавий і шельмуватий на вид перуанець років сорока. Як і більшість південноамериканців, він був невисоким на зріст, а через чудну неохайну зачіску чимось скидався на виваляного в пилюці горобця.
— Я — Емеріко Освальдес, директор, — пишно представився він.
— А я той, хто дав вам можливість стати директором, — задиристо парирував я.
— Пф-ф… Я знаю, хто ви. Не треба патетики і кучерявих слів.
— Я прийшов за грішми, — відразу переходжу до справи, — мені потрібно, щоб ваша компанія видала кошти на зарплатню моїм робітниками, які вже кілька тижнів працюють на спорудженні фундаментів Деліріона.
— Ем-м… А про які гроші ви говорите? На даний момент у «Ferrocarril Delirion Pacifico» немає вільних коштів на будівництво.
— А як же півмільйона нуебо солів, виділені вам Конгресом?!
Емеріко Освальдес чуйно посміхнувся і м’яко прохурчав:
— Вони пішли на покриття поточних витрат, мій любий сеньйоре. Я орендував цей вишуканий офіс, винайняв штат висококваліфікованих менеджерів, закупив двійко службових седанів… Крім того, слід було віддячити деяким нашим друзям у парламенті, які щиро й палко підтримували проект…
— Не кажіть дурниць! Я сам зробив усе, аби проштовхнути законопроект, а тому чудово знаю, кому й за що слід дякувати!
— Шановний, не корчте із себе наївного дурника! — підвищив голос перуанець. — Ви що, сподівались побудувати чотирьохсоткілометрову hitech-залізницю за двісті тисяч доларів?
— Ні, — я намагався зберігати спокій. — Однак за цих двісті тисяч її можна було хоча б почати будувати!
Ділок роздратовано прицмокнув язиком.
— Друже мій, давайте говорити відверто. Я чудово тямлю, хто ви такий; у свою чергу ви чудово розумієте, що я за птаха. Я також добре проінформований про те, кому належить земля під Деліріоном, але — зауважте! — не пхаю в це свого носа! А тому, будьте ласкаві, не пхайте й ви свого куди не треба.
