Тому, що ти є - Корний Дара (книги онлайн TXT) 📗
Коли ж той її Світ, який вважала надміцно зліпленим, зачав валитися, коли? Щось активно та наполегливо руйнувало його від початку сотворіння. Невже чотирнадцять літ спільного подружнього життя — лише примарна ілюзія, яку чемно живила її уява власним спокоєм та впевненістю?
— Чому, Оксано, думаєш про людей завжди ліпше, ніж вони є насправді? Твій Владик — не ангел, повір мені… — печально попереджала час від часу колежанку Поліна. — Будь уважна, тому що Ірена Георгіївна не замирилася з тобою як невісткою і не замириться ніколи.
Оксана лише махала рукою на такі застороги подруги. Знаєш зайве, то мовчи собі. Випитувати не стала, перевела розмову на інше. А Поля чемно не наполягала на продовженні розмови.
«Хто ж є на світі, щоб був без гріха?» — заспокоювала себе Оксана. Правда, її мама ще любить додавати зовсім крилате: «очі не бачать — серце не болить»… Очі не бачили, і серце не боліло.
Так, Оксана любила свою маленьку сім’ю, роботу, місто… Київ — мурашник, і дивний, і чарівний. Місто великої перемоги і нескінченних щоденних поразок. Інколи воно здавалося їй витонченим, красивим, елегантним і безконечно молодим, наповненим молитвами золочених багатостолітніх храмів, ніжною музикою подільських дзвонів, торохкотінням-мурчанням потягів у підземках метро, духмяним квітом весняних каштанів. Але інколи те місто вбивало своєю бездушністю та апатією, яку переливали зі своїх сердець у його серце прості люди. Тоді воно робилося лихою мачухою: злидарі в підземних переходах з простягнутими руками, бомжі вранці на смітниках, а поруч — вишуканість та глянець тих, хто цього просто не хоче бачити, голодні очі дітей у звичайній, неелітній київській школі. Звичайні діти зі звичайних родин, деякі вбрані як-будь, часто не по погоді. Тому що дев’яності — пора тотального дефіциту, а батькам вчасно не виплачують зарплату, або мама безробітна, або тато-алкаш і «пропив усі гроші», або мама вклала всі кошти в піраміду «МММ», або-або-або… І тоді Оксана мовчки брала чуже дитя за руку, знаючи добре: вона ж не Господь, всім не допоможе, а от конкретно Іванку Сапіженку чи Лєнці Кравець — так. Вела чадо до Полінки і казала: «Мені потрібні зимові черевики для цього хлопчика, курточка для цієї дівчинки — на завтра». Полінка знала, де можна без проблем то все дістати, навіть тоді, коли їх і справді ані в магазині, ані на базах не було… Поліна спочатку навіть пробувала виховувати Оксану, сварила, погрожувала, що розповість про все Сигізмунду:
— Ой, дурненька, ти ж не сонце — все одно усіх не зігрієш.
Оксана лише посміхалася журно, бо знала — не розповість Поля цього нікому, оскільки сама з тих злиднів вилізла і добре все пам’ятає. А згодом помітила, що Поля почала їй допомагати, тобто, типу, продавати те взуття чи куртку за смішну суму. Часто-густо віддавався тим, хто найбільше потребував цього, одяг Мар’янки, з якого та виросла. Він був якісний, тому що купувався завжди в хороших крамницях, часто не в Україні. Іноді віддавалася частинка нових речей, які Мар’янка з певних мотивів не хотіла носити; можливо, бабуся з дідусем не дуже балували онуку власним товариством, однак грошей на вбрання та іграшки для неї не шкодували.
«Дивною» Оксану Юріївну стали називати учні в школі. Так, вчителям завжди дають прізвиська, часто-густо не зовсім приємні. А Оксана Юріївна стала Дивною. Донька Мар’янка, яка вчилася в тій самій школі, де працювала мама, а не в якійсь там елітній, куди мала б ходити онука самого Бреха, пишалася цим. Маму ніхто не називав ні Псюхою, ні Ботом, ні Тютькою, ні Гримзею. Вона була для учнів Дивною, що мовою молоді звучало ну майже як свята.
Одного разу восьмикласниця Ярина Овсієнко на уроці з позакласного читання вигадала притчу, яку присвятила своїй улюбленій вчительці — Оксані Юріївні — і яку Оксана пам’ятатиме завжди.
— Жив на світі Мудрець, який випадково став володарем дорогоцінної речі. А оскільки мудреці не дуже шанують скарби та золото, то він оголосив на весь світ, що віддасть цю коштовність найбіднішій людині на землі. До нього з усіх усюд почали сходитися злидарі, але Мудрець незмінно на кожен візит відповідав: «Ні, ти не найбідніша людина у світі — йди з миром». Довго чи недовго це тривало, але найбіднішого серед прихожан Мудрець так і не виділив. Урешті один з бідняків ображено звинуватив Мудреця: «Та він знущається над нами! Насправді він хоче залишити цю коштовність собі. Але коли це таки справжній Мудрець, а не скнара, то хай врешті відповість — хто найбідніший між нами». Мудрець печально посміхнувся: «Між вами я не бачу найбіднішого, бо його тут нема. Хоча я і чекав, правду кажучи, його візиту. Наш правитель — найзлиденніша людина у світі. Прошу передати — я чекаю його, щоб віддати обіцяне». Дивними видалися слова, мовлені мудрецем, тож скоріше від вітру вони розлетілися в різні боки, потрапивши у вуха до Правителя. Той був вражений почутим і наказав своїм слугам силою привести до нього Мудреця, щоб той перед ним вибачився. Коли привели Мудреця, то Правитель зустрів його вбраним в найбагатший і найпишніший одяг, поначіпляв на себе різних дорожезних цяцьок, які мали б підкреслювати не лише шляхетність походження, а й ті багатства, які мав їх власник. Правитель цілий день водив Мудреця палацом та скарбницями, показуючи та вихваляючись багатством. Врешті не втримався та вигукнув: «Бачиш, чоловіче, скільки у мене золота та срібла, прикрас та оздоб? Можу заприсягтися, що такого багатства ти ніколи не бачив. Чому ж ти, Мудрецю, стверджуєш, що я найбідніша людина у світі?» Мудрець сумно усміхнувся та відповів: «Мати багатство — ще не означає бути багатим. Я не помилився — ти таки найбідніша людина у світі».
Оксана згадала Брехів та їх «золочену шкатулку».
Одного листопадового гіркого вечора вдома її чекала страшна телеграма від мами — «Помер тато. Приїжджай». Влад був в університеті, якась там міжнародна конференція, старші Брехи відпочивали у Греції, а тут іще й Мар’янка затемпературила, грип. Куди в таку погоду поїдеш з дитиною, нехай і тринадцятирічною, та все ж хворою? Полінку вирішила не рухати, та знову зализувала рани після прощальної ночі з Сигізмундом. Так, прощальної — Поля нарешті вирішила старого кинути і сказала про це йому, а він… Завчений сценарій, але цього разу все дуже зле — струс мозку, зламані ребра. Вперто не йде до лікарні, про міліцію й мови не може бути, тому що той старий козел, його тільки так могла називати Оксана, пообіцяв дати Полі нарешті вільну назавжди. Полі також потрібна опіка, але тут Оксана спокійна, тому що її сон стереже Сергій. Так, той самий Сергій, то через нього Поліна врешті зважилася кинути Сигізмунда, тому що… закохалася, і високі підбори та кришталеві люстри раптом стали не такими вже і важливими в порівнянні з однокімнатною хрущівкою коханого, його ніжними руками, доброю душею.
Оксана відвела малу до Брехів — кухарка Женя побуде з малою, поки чоловік звільниться. Влад з нею на похорон не їде, бо у нього наукова конференція, бо хто ж залишиться з хворою Мар’янкою… І купа інших відмовок.
Вокзал, вокзал, той клятий вокзал. Квитків немає ні на потяг, ні на автобус. Народу тьма, на пероні навіть за дуже великі гроші у вагон не беруть. Бігала як навіжена з шостої до дванадцятої години, десь посіяла телеграму, всі співчутливо кивають, але не допомагають. А там, за п’ятсот кілометрів, жде її батько, щоб востаннє попрощатися, щоб…
Знесилена і вже за північ поверталася у свою квартиру. Відчинила двері власним ключем, не вмикала світло, рухалася тихо і навпомацки, щоб не розбудити доньку та чоловіка, а вона завтра дуже-дуже рано попросить Сергія відвезти її машиною. Відвезти, він добрий, погодиться, а може, когось і нарає для цього.
У квартирі здалося якось моторошно-тепло, пахло сандаловим деревом від ароматизованих паличок, свічками з пахощами кориці і ще дорогими жіночими парфумами. Ледве вловимі шепіт, шелестіння, млість тонюсінькою цівочкою розтікалися квартирою. Ці звуки випромінювала спальня. Майже не торкаючись босими ногами підлоги, підкралася до її дверей. Двері напіврозчинені. Зазирнула. На їхньому ліжку, застеленому дбайливо її руками, лежало двоє. Мов дві гадюки, сплетені в тугий вузол, мов медузи, що вовтузяться в якомусь спотвореному танку. На її ліжку, накрившись її небом та гріючись її сонцем, стогнала рудокоса жінка. Волосся тої виглядало кривавою плямою на сніжному тлі подушки. Оксана впізнала її. Безбарвні, як у риби, небесно-світлі очі, запопадлива посмішка, чемно припасована до холодних очей, що так нагадували свекрушині… Віолета, аспірантка Влада, донька однієї з Ірениних колежанок, колись безтямно закохана в нього особа. О, Ірена любила смакувати цією історією: «Бідна Віолеточка, коли почула, що Владичок одружується, з розпачу порізала собі вени на руках… О, вона тоді була така молода та імпульсивна — тільки п’ятнадцять літ. Звісно, так шкода, бо ніхто Владусика так сильно не кохатиме». І цю історію свекруха спеціально Оксані розповіла і навіть не полінувалася запросити ту ж таки Віолеточку в гості, коли й невісточка буде поруч, щоб нестерпна особа пам’ятала, який скарб отримала.
