Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗

– Як Бог дасть, так і буде! Може, ти аж на другий рік віддасися; сон не значить нічого, хоч би тобі не знати що снилося…

– А я б таки хотіла знати, що з сього має бути! – настоювала Домніка на своїм, дивлячися поважно допитливим поглядом писарці в лице. – Що з сього має бути?

На те відповіла писарка:

– Треба ще раз на Благовіщення постити, тоді вже напевно довідаєшся, що тебе чекає!

На таку відповідь поцілувала потішена Домніка писарку в руку і пішла…

Дві неділі пізніше почувся увечір в челядинській двірській кухні здавлений плач, а радше рев, що стихав, то змагався. Саме в ту пору вступила Марійка до кухні. Шукала Домніку. Мала дві красні курки на продаж і, не хотячи везтися з ними другого дня на торг, прийшла поспитатися, чи не закупить їх пані.

Зачувши в сінях перед кухонними дверима всередині плач, спинилася. Що там зайшло? Били кого? Хтось плакав, неначеб йому серце розривалося… Здавалося, одна-однісінька особа була там. Вона потиснула за клямку й увійшла досередини. Кухня була слабо освічена. Під стіною, на довгій лавці, що сягала від печі до дверей, лежав на животі на цілу свою довготу Ілія і, підклавши під лице руки, плакав гірко.

При вході підняв трохи голову вгору і глянув на неї. Побачивши, що се чужа, заграбав лице наново у рамена і, зітхнувши тяжко, замовк.

– Добрий вечір, Ілійко! – промовила Марійка в добрім, несміливім тоні, спинившися посеред пекарні. – Чи нема тут Домніки?

– Най її кольки пірвуть! – закляв хлопець, не підводячи обличчя з рук.

– Ей Боже, Ілійко, а вам що такого? – кликнула з переляком Марійка, приступаючи близько до хлопця. – Що вам Домніка винна?

– Що вона мені винна? – відповів він, підводячи голову вгору. – Вона з мене сміх пустила! Я сватав її, а вона мене відкинула! Тепер з мене всі сміються!

При тих словах упустив голову наново на руки й розревівся вголос.

Марійка мовчала хвилю, дивлячись поважно на хлопця, а відтак сіла недалеко нього на стілець і задумалася.

Ся справа зайняла її.

Ілія був сиротою. Не дуже вже молодий, хоч молодший від Домніки, і не дуже-то мудрий. У війську не служив, бо не взяли його. Мав два морги поля. Був усе в службі і наскладав трохи грошей, не був пияк і не крав, і як роздумати, то був зовсім порядний парубок.

Розуму не було в нього дуже багато, але в якого чоловіка пребагато розуму, в того не все жінці дуже добре. Сам не знає, чого від жінки вимагати. Вона любила Домніку й була б їй усього добра рада, як рідній сестрі. Відчула, що їй припала в оцій справі якась діяльність і що на цілу справу не можна було не зважати.

– Коли ви сватали Домнічку, Іліє? – спитала поважно, присуваючися ближче до хлопця, забувши зовсім справу, в якій властиво прийшла.

– Сьогодні зрання! – відповів хлопець. – Вона розсміялася мені в лице та сказала, що не наїлася дурних грибів, аби піти за мене. Прошу вас, лелічко Маріє, – додав він щиро, – що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б ніхто не тримав на службі! Тут я вже більше як рік у службі, і не лише тут, я служив і деінше. У панотця. Там мав я весь товар під собою. Я склав собі грошей, маю гарні речі, два кожухи, два сердаки, я хочу собі хату поставити, а вона мені каже: «Іди, дурню, йди! Я ще не наїлася дурних грибів, аби за тебе піти! Посватай Григорієву Рахіру, і так його город о межу до твого поля!» Оце сказала вона мені!

Він усів одним рухом прямо на лаві, вдарився з цілої сили по ногах і зітхнув із глибини серця:

– Такий сором!

Відтак почухався майже з диким рухом у голову, в своє руде волосся. Був до глибини душі зворушений, майже знівечений.

– Оце б ви упхалися в гадяче гніздо! – кликнула ненависно Марія, що вже тоді з Григорієм і сестрою не дуже-то в згоді проживала. – Григорій пропив би ваше поле, нім би ви оженилися. З них кожде ходить по людях, як лиха година, та коїть лише лихо. Рахіра краде, як її тато. Не потрібна така!

– Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я любив її так, що лише Бог знає, а вона мене не хоче. Чи я їй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я їй злого зробив!

– А де ж вона? Я б з нею поговорила! – сказала поквапно Марія.

– Та десь вертиться он там по хаті!

– Я з нею поговорю! – потішала його Марія. – Не журіться! Дівчина так як віск тане, коли хлопець сватає!

Вона також не з великого роду, та й уже в літах! Сьогодні вона вас відкинула, сьогодні вона не їла дурних грибів, але за тиждень вона собі все роздумає, і ви підете до панотця та й дасте на заповідь. Не журіться, синку, не журіться. Я з Домнічкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу.

– Ой лелічко добра, ви нічого не вдієте! – забідкався наново парубок. – Вона мене не хоче! – «Іди, дурню, іди!» – сказала мені та глумилася з мене; і тепер знають про те чи не всі у селі та й сміються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили її розуму.

Говорив розпучливим голосом і, неначеб не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лаві, простогнав із цілої груді.

Марійка потішала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обіцювала, доки й справді нарікання й зітхання не устали, а відтак пішла з хати, аби, як сказала, «навчити дівку розуму».

Дві неділі пізніше змінила Домніка свої думки щодо сватання Ілії. Чи вже розумні слова Марійчині, котра щиро любила і подивляла чорнооку дівчину, вплинули на неї так, що вона надумалася зовсім інакше, чи, може, її просьби й намови зворушили її серце? Ніхто сього не знав.

Вона ходила цілий тиждень із захмуреним лицем, сварила на Ілію щохвилі за кожду нісенітницю, а напослідку станула перед панею і вимовила їй службу.

– Я віддаюся! – сказала із згриженим лицем і вділ спущеними очима.

Пані здивувалася.

– Ти, Домніко? За кого?

– За Ілію! – відказала рішучим тоном, не підводячи очей.

– За Ілію? – кликнула пані зчудована, а відтак додала ласкаво: – А чи буде се добре, Домнічко?

Ся здвигнула плечима.

– Не знаю! – відповіла. – Але воно таки виходить на таке, що він має бути моїм чоловіком. Він не дає мені супокою! День і ніч не дає мені супокою! Він таки буде моя доленька!

Пані представляла їй, що він їй не пара, що молодший за неї, нагадувала його глупкуватість та лінивство, що прибирало в деяких днях величезні розміри, але дівчина оставала при своїм.

– Я сього не боюся! – була її одинока відповідь на всякі закиди.

Ілія був найщасливіший чоловік на божім світі, тим часом Домніка знаходилася у чуднім настрої. Раз сварила судженого в найбрутальніший спосіб, раз плакала тайком, а знов іншими хвилями бувала говірлива й весела й шила весільну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церкві другу заповідь.

Одного дня пішли обоє з кількома іншими ґаздами і ґаздинями до міста, аби дещо закупити на весілля. Відти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домніка здибала там свого давнього милого, що служив при війську, і коли сей довідався, що вона дала слово іншому й уже мало бути весілля небавом, напав її з грозьбою і просьбами, аби цофнула [117] дане слово, інакше «або один, або другий піде землю гризти».

Домніка стала біла як стіна і на всі його закиди находила лише одні слова оборони:

– Так Бог дав, бо надставив мені його!

А Ілія бідкався та лементував:

– Я вже зо тридцять ринських видав на весілля, та й що в селі скажуть?

Притім тримався судорожно Домніки і глядів, мов дитина, безпомічно в її обличчя. З хвилі, в якій дала йому слово, що піде за нього, підчинявся насліпо її волі, і, як здавалося, вона була йому зовсім не потрібна.

– Я віддам вам ваших тридцять ринських, – впевняв героїчно вояк, – лише не мордуйте мене, добрий чоловіче! Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при війську ще лиш півроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово мені. Чекав я, може й вона чекати! – Се останнє повторяв він раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зіпріле чоло й вихиляючи одну чарочку горівки по другій. Платив щедро нареченим і глядів з амбіцією, аби пили.