«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
– Запрошуй, – сказала Наталя.
Всупереч сподіванням Наталі, Георгій Палій був звичайний собі молодик. Поводився скромно: на Наталю глянув мельки, не сів. «Дарма, я постою, насидівся в лабораторії». Завдання, яке дав йому Білан, занотував у блокнот, од сигарети, яку йому запропонували, відмовився. Та коли задзвонив телефон і Білан узяв трубку, Наталя відчула на собі погляд Палія: навдивовижу нахабний, оцінюючий, слизький. Так безсоромно і нахабно на неї ще ніхто не дивився. Та ось Білан поклав трубку, і Палієві очі знову стали байдужі.
Коли він вийшов, Наталя подякувала Біланові.
– Нема за що: все-таки давня знайома. Треба допомогти! До речі, це тобі дзвонили з управління міліції. Передавали, що Пєтухова знайшлася…
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
На сході вже сіріло, коли Лежнєв попросив зупинити автобус і вийшов на шосе. Полковник Шпітцмюллер ні про що не питав. Удавано приязно потис руку і навіть легенько поплескав Лежнєва по плечу.
– До зустрічі в Москві, Зінгер! Я буду там зі своїми хлопцями щонайбільше через два тижні! – крикнув він з вікна.
«Якщо ти там і опинишся, то тільки в таборі військовополонених», – подумав Лежнєв, а вголос мовив:
– Буду радий зустрітися з вами в Москві.
Він зачекав, поки вдалині стихне гудіння автобуса, прислухався. Голоси ранкових пташок ще не порушували тиші; ніщо не виказувало і близької присутності людей. Усе йшло як слід. Але треба було поспішати: він був за два кілометри від того місця, де мав зустрітися з Олійником.
Зійшовши на узбіччя, Лежнєв рушив назад, тримаючись ближче до придорожніх кущів. Ішов швидко, але обережно – зустріч з патрулем не входила в його розрахунки. Йому заважав кортик, якого подарував Шпітцмюллер. Лежнєв одстебнув його, сунув за халяву. Пройшов уже понад кілометр, коли раптом почув далекий крик. Він повторився три чи чотири рази, і стільки ж разів котилася лісом стоголоса луна. Помилитися було важко – кричала людина: кричала від нестерпного болю. Визначити в лісі напрям далекого звуку нелегко, проте Лежнєву здалося, що крик лине звідти, де мали бути його товариші. Він занепокоївся.
Темінь швидко танула: уже проявилася стрічка шосе, що збігала вдалину, проступили силуети дерев. Висока трава на узбіччі бризкала на чоботи росою.
Лежнєв прискорив ходу. До водостоку лишалося менше кілометра, коли його наздогнав приглушений гуркіт мотора – по шосе мчав автомобіль. Не роздумуючи, Лежнєв перестрибнув через невисокі кущі і ліг за деревом. Мангалу він побачив не одразу – минуло хвилини три, поки в просвіті поміж гілками виринув невеликий автобус, на криші якого поверталася пеленгаційна антена.
На шосе він уже не виходив. Зачекавши, поки зовсім розвиднілось, попрямував лісом, не випускаючи з поля зору дорогу – іншого орієнтира в нього не було. Крик, що занепокоїв його півгодини тому, не повторювався, але позбутися напруження Лежнєв не міг. Коли попереду за деревами тріснула гілка, він миттю скочив за найближчу сосну, присів, приготувався стріляти. Але то був Петро Олійник.
Товариші чекали на нього в молодому ялиннику; біля водостоку було небезпечно – поблизу гадючилася стежка, якою нещодавно пройшла група солдатів.
Перше запитання було, певна річ, про Оскара. Лежнєв обрадував товаришів: з Оскаром поки що все гаразд. А що діяти далі – треба вирішити. Від цього залежало саме існування групи. Помилятися не можна, баритися теж. У цій частині лісу, де вони сиділи, лишатися далі небезпечно – судячи з усього, гітлерівці відчувають тут себе господарями. Іти навмання в глиб лісу теж не можна. Німецькі контррозвідники шукатимуть десантників. Відрізавши групу од Совиних боліт, німці позбавили її можливості з’єднатись із загоном Бородатого, але після того, що сталося вчора, до Бородатого і його загону треба було ще придивитися. Тепер Лежнєву і його товаришам нічого іншого не лишалось, як пробиватися в глиб Русанівського лісу і шукати Дробота. Німці, без сумніву, враховували цей варіант і за минулу добу, очевидно, вжили заходів, щоб відрізати групу. Напевне, вони влаштували засідку коло річки, обійти яку група не могла.
Вихід був один: розшукати фільварок Гімпеля і попросити у господаря допомоги.
Розгорнувши на колінах карту, Петро швидко знайшов на ній фільварок. Він був за шість кілометрів, поблизу річки. Від річки до самого фільварку підступав ліс, а з заходу і півдня прилягали поля, від дороги, що перетинала їх, будинок і садибу Гімпеля було чудово видно. Та й місто, вважай, рядом.
– Це під самим носом у німців, – зауважив Петро. – Отут на роздоріжжі неодмінно має бути їхній КП, а до фільварку звідси якихось триста метрів.
– Через те нас і не шукатимуть там, – відказав Лежнєв.
– Гімпель живе сам?
– Мабуть. Інакше б Оскар попередив мене.
– А якщо в нього… – попав Ян, та його мову обірвав протяжний крик.
– Знову кричить, – прислухавшись, мовив Андрій Терьохін.
– Ви теж чули? – швидко спитав Лежнєв.
– Хвилин сорок тому кілька разів кричав, – кивнув Петро.
– Невдовзі після того, як стежкою пройшли солдати, – уточнив Ян.
– Це буде не менше як за півкілометра звідси, – визначив Терьохін.
Вони почекали ще трохи, крик не повторювався.
– Все, – сказав Лежнєв. – Ходімо.
До фільварку вони добралися тільки о пів на десяту ранку. Можна було встигнути й раніше, та Лежнєв суворо дотримувався усіх заходів обережності. Підійшли від лісу і деякий час стежили, що робиться в садибі. Здавалося, все було спокійно: по двору ходили кури, в одному сараї хрюкала свиня, а під повіткою по-селянськи одягнена жінка доїла корову.
Те, що на фільварку була жінка, збентежило Лежнєва. Ось вона взяла дійницю, пішла до хати. Невдовзі вийшла з високим худорлявим старим чоловіком, про щось погомоніла з ним, узяла в нього якийсь згорток і пішла з двору. Старий подивився їй услід, неквапливо дістав кисет, люльку, закурив. Тютюновий дим плутався в його світлій широкій бороді і пишно закручених вусах. На старому були штани, заправлені в добротні юхтові чоботи, фуфайка; під нею камізелька, а кишені якої звисав ланцюжок від годинника. Усі ці деталі Лежнєв розгледів у бінокль, яким уже обмацав кожен метр порівняно невеликої садиби.
Викуривши люльку, старий узяв під повіткою граблі й заходився згрібати якусь траву, що сохла на подвір’ї.
Момент був підходящий. В одному з рюкзаків Лежнєв дістав офіцерський плащ. Через плече про всяк випадок перекинув автомата.
Першим помітив його велетенським пес-вовкодав, який вискочив з-за будинку і, люто гавкаючи, кинувся до непрошеного гостя. Старий крикнув на собаку, той зупинився, перестав гавкати.
– Доброго здоров’я, дядьку Франце, – підійшовши до самісінького паркана, по-російськи привітався Лежнєв.
Старий поставив граблі, допитливо глянув на незнайомця.
– Щось не пам’ятаю таких родичів, – не дуже привітно буркнув.
– Мені треба побалакати з вами, – не звертаючи уваги на бурчання старого, вів далі Лежнєв. – Можна ввійти?
– Заходьте, коли прийшли.
Лежнєв пішов прямо на пса. Той загарчав, показуючи ікла, але відступив. Гімпель здивовано глянув на Лежнєва, щось сказав собаці. Пес одійшов, сів осторонь.
– Що ви хотіли, пане офіцер? – без особливої цікавості спитав старий.
– Ми тут самі? – в свою чергу спитав Лежнєв.
У погляді старого знову майнуло здивування.
– Я, ви і Полкан, – відповів, показавши на собаку.
– Типово російська кличка, – зауважив Лежнєв.
– Тут усе російське, – з викликом мовив Гімпель.
– Але ж самі ви не росіянин.
Старий усміхнувся.
– Націю людині дає земля, яка її породила. Недарма вона батьківщиною зветься. Я народився на російській землі, через те і вважаю її батьківщиною, а себе росіянином. А прізвище – це тільки прізвище. От у вас, даруйте, яке прізвище? – він скоса поглянув на Лежнєва.
– Звіть мене Василем, – усміхнувся той.
– Василем то й Василем, – байдуже сказав Гімпель. – Що ви не німець, я здогадався одразу.
