«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
– Тому, що розмовляю по-російському?
– Більше з поведінки вашої визначив. Я обережність у людині примічаю. От ви Полкана не побоялись, а його вовки сахаються, виходить, людина ви смілива. І все-таки обережність у вас є, хоча ви й намагаєтеся приховати її. А чого німецькому офіцерові на моєму фільваркові остерігатися?
– Ви спостережливі.
– Мисливець я, а без спостережливості в мисливському ділі не можна.
Лежнєв дістав і подав Гімпелю фотографію.
– Це велів передати вам Оскар.
У старого затремтіли руки, він не взяв – вихопив у Лежнєва фотографію. Вовкодав знову загарчав.
– Сиди, Полкан! Сиди! – схвильовано крикнув старий, не відриваючись од фотографії. – Марта… Ви були Оскаровим товаришем?
– Чого ж був? – усміхнувся Лежнєв. – Я й тепер його товариш. Оскар живий.
– Живий?! – геть розхвилювався. старий. – Але ж мені сказали…
– Заспокойтеся, дядьку Франце. Сталася помилка. Оскар живий і незабаром навідається до вас.
– Ви не обманюєте?
– Вірте мені: з Оскаром усе гаразд.
– Чого ж ми тут стоїмо? – заметушився старий. – Прошу вас, Василю… не знаю, як по батькові.
– Просто – Василь.
– Прошу вас, Василю, до хати.
– Я не сам, – зупинив його Лежнєв і стиха додав: – Зі мною троє товаришів.
Він показав очима на ліс. Якусь мить Старий мовчав, потім, стишивши голос, мовив:
– Учора тут поліцаї і солдати когось шукали. До мене заходили, питали, чи не бачив я людей у чорних куртках. Попереджали, що це дуже небезпечні злочинці – вбивають усіх, кого стрінуть: і жінок, і дітей.
– І ви повірили? – спитав Лежнєв.
– Та хто його знає, що то за люди? У лісі всякі вештаються: одні партизанами себе називають, другі самостійниками, треті дідько їх знає, ще якось, – він хитрувато примружився, а потім спитав – А ті, в чорних куртках, як себе називають, не чули?
– Чекістами, – не вагаючись, відповів Лежнєв.
Гімпель пильно подивився на Лежнєва, потім підійшов до вовкодава.
– Я на часину зачиню його в сарай, – сказав він. – А ваші хай з того боку огорожі підходять. Звідти у двір перелізти можна так, щоб од шосе непомітно було. У хату їм теж краще з ганочка не заходити. Я з причілка відчиню вікно. Те, що у ванькир веде. Хай вони поки що там посидять…
Лежнєв вийшов з двору і поволі рушив до лісу, тримаючись набагато ліворуч од того місця, де лежали його товариші. Коли б хтось і побачив на фільварку офіцера з автоматом через плече, то чогось незвичайного у його поведінці не помітив би. Завернув чоловік мимохідь у двір де Гімпеля; не ховаючись погомонів про щось із господарем, випив кухоль молока і пішов своєю дорогою. А за кілька хвилин люди в чорних куртках з тим же офіцером потай підійшли до садиби Гімпеля…
Останні п’ятнадцять метрів, які відділяли узлісся від садиби, вони повзли по-пластунськи, маскуючись у високій траві. Через лісу перелазити не довелось – Терьохін, трохи піднатужившись, розсунув лозу біля самісінької землі, і вони один за одним пролізли у двір. З причілкового боку мурованого будинку було відчинено віконце, і Лежнєв та його товариші опинилися в тісній, заваленій кіпами газет і порожніми корзинами комірчині. Не встиг Петро Олійник розкритикувати їхнє нове пристановище, як з’явився господар. З неприхованою цікавістю розглядаючи десантників, він запропонував їм піти на кухню вмитися, попоїсти. Лежнєв перезирнувся з товаришами, і Гімпель помітив це.
– Не сумнівайтеся, на фільварку нікого немає. А якщо хто надійде, Полкан дасть знати; я його знов у двір випустив.
На кухні вже стояв великий таз, двоє відер з водою, чайник з окропом, на лаві лежали полотняні рушники.
– Обійдемося своїми, – мовив Лежнєв, дістаючи з рюкзака рушники. – Щоб вам, дядьку Франце, не пояснювати потім пралі, звідки взялося стільки брудних рушників.
– Я сам перу, – образився старий. – Відколи дружина моя, нехай царствує, померла, я все роблю сам. Тільки корову доїти та хліб пекти жінка приходить. . – Тим більше гріх завдавати вам зайвого клопоту, – сказав Лежнєв, з насолодою скидаючи тісні чоботи.
Коли вмилися, господар поставив на стіл тарілку з великими шматками сала, миску квашеної капусти, круглий хліб, глечик молока.
Після сніданку Петро, Ян і Андрій, прихопивши рюкзаки, вилізли на горище, а Лежнєв зостався внизу. Річ у тому, що з горища кепсько було видно навколишню місцевість; до того ж другого ходу на горище не було, а єдине слухове віконце надто вузьке та ще й високо над землею. Словом, на випадок чого і втікати нікуди. Була й ще одна причина, яка утримувала Лежнєва в хаті – він сподівався вмовити господаря розвідати переправи через річку. Почав Лежнєв здалеку, та Гімпель одразу перебив його:
– Кажіть прямо, що треба. Хто ви – я вже знаю, отже, нема чого ходити околяса.
Лежнєв розповів про все одверто.
– Біля річки можуть бути засідки, – додав він. – Будьте обережні.
– Я шістдесят років ходжу по цьому лісі, – усміхнувся старий, – звір, і той не завжди мене чує, а вже мимо солдатів якось пройду. Ви краще ляжте відпочиньте. Хтозна, коли ще вам доведеться поспати. Хату я замкну. Полкана у дворі залишу, так що сигнал почуєте: на чужих гавкає, а коли свої підходять – скавучить. Ходімте, я вам ліжко покажу.
Гімпелів будинок був старий, небагатий і невеликий: веранда, коридор-прихожа, ліворуч кухня і ванькир, праворуч – три кімнати. Перша – простора напівпорожня їдальня, де, судячи із застеленого сукняною ковдрою тапчана, спав господар; двері в другу кімнату були замкнені, третя містилася в мезоніні, куди вели сходи з поручнями. Господар провів Лежнєва в мезонін. На запитання, хто живе в кімнаті під сходами, старий відповів неохоче:
– Ніхто не живе, вона замкнена.
Кімната в мезоніні була невелика, але затишна. Тут стояло незастелене ліжко з високими спинками, увінчаними старомодними кулями, потемніла від часу одежна шафа із дзеркалом, столик біля вікна, скриня в кутку. Судячи з похилої стелі і вікна, що виходило на дах, цю кімнату свого часу відвоювали в горища.
– Ваші товариші за стіною, – сказав Гімпель. – Можете їм постукати, але ходу на горище звідси немає, хіба що по даху.
З вікна було видно шосе і грунтову дорогу, що вела до фільварку, а подвір’я заступав ріг даху. Глянувши вдалину, Лежнєв побачив кілометрів за три від фільварку будиночки, що збігали з пригорка; до них одним крилом підходив ліс.
– Сосновське? – спитав Лежнєв.
– Воно, – підтвердив Гімпель, – а за лісом село Городенкове, з другого боку до міста підходить.
Коли господар пішов, Лежнєв ліг, блаженно випростав ноги. Тільки тепер він відчув, як стомився, як шпигає в скроню, які важкі стали повіки. Він заплющив очі, але заснув не зразу – в голові роїлися неспокійні думки. Мисливський замок… Оскар… Ірина… фон Бюлов… Крик у лісі…
У сні він побачив невелику кімнату на Чистих ставках: маскувальні штори на вікнах; м’яке світло лампи, підручники на письмовому столі і здивовано-радісні очі дружини; вони дивляться з-під великої пухової хустки, яку він привіз їй з Оренбурга перед війною, коли вони ще тільки побрались…
Лежнєву снилося, що дружина зустріла його в дверях, за своїм звичаєм мовчки уткнулася обличчям у шинелю, а потів подивилася знизу вгору одним оком і все ще здивовано спитала: «Васю, чи це ти?» Він засміявся і поцілував її у великі здивовані очі. Потім скинув гарно пошиту шинелю, яку тільки півгодини тому надів замість подертої куртки десантника, і знову поцілував дружину. Потім вони пили чай, і він розповідав заздалегідь вигадану історію про інспекційну поїздку в Середню Азію. Дружина вдавала, що вірить: піддакувала, задавала наївні запитання. Це виходило в неї так природно, що Лежнєву ставало соромно за свою брехню…
А тоді йому приснилася їхня остання зустріч, яка спершу нічим не відрізнялася від попередніх: ті ж радісно-здивовані очі, та сама пухова хустка і те саме запитання: «Васю, чи це ти?» з доповненням: «Що в тебе з рукою?» – Лежнєв невимушено засміявся і сказав, що з рукою все гаразд. І це була правда, бо прострілена була не рука, а груди, а руку підвісили на косинці тільки для того, щоб не ятрити рану, яка ще не загоїлася. За чаєм він розповів дружині захоплюючу історію про автоаварію, в якій виявив кмітливість і винахідливість, рятуючи роззяву-шофера. Дружина спочатку уважно слухала, а далі не витримала, розридалася… Вранці, коли вона пішла в інститут, він побачив на столі вичищений і свіжозмащений пістолет ТТ, який лишив удома три місяці тому і на якому було вигравірувано: «Товаришеві Василеві за мужність і відвагу в смертельних боях з фашистськими гадами. Від партизанів Смоленщини. Липень. 1942».
