Темна вода - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
А чого — цей кремезний рятувальник цілком міг затягувати рибалок під воду і тримати там, поки не захлинуться. Лютий і компанія, таким чином, тут ні до чого.
Але ж він, Віталій Мельник, бачив щось сьогодні вранці в пелені туману.
І весела компашка теж нагодилася, наче на замовлення.
Ні. Мельник мотнув головою, проганяючи зайві думки. Ця версія така сама неймовірна, як і та, яку він тепер перевіряє. Тому варто спочатку закінчити з однією і потім уже переключитися на іншу. Якщо ця не підтвердиться.
Віталій зайшов у воду, обходячи людей, і пішов прямо, занурюючись поступово по живіт, по груди, по плечі. Нарешті, набравши повітря в груди, він відштовхнувся від дна і кількома міцними гребками дістався середини річки. Тут дна під ногами не було, течія набирала силу, вода бурунилася довкола плечей. Ще раз глибоко вдихнувши, Мельник узяв курс на протилежний берег.
Коли відчув, що течія сильніша, почав молотити руками по воді. А потім занурився у неї з головою. Вода виштовхнула його, він знову занурився, з усієї сили зображуючи боротьбу з течією і майже не переграючи при цьому. Його несло далі, течія ставала все сильнішою. Краєм ока Мельник помітив — дехто з людей уже звернув на нього увагу. Ще трошки — і на нього вже дивилися рятувальники з пірсу. Чи помітив його відчайдушне становлення Серьожа, Мельник не знав.
Рятувальники швиденько спускали на воду гумового човна з навісним мотором. Такі Мельник бачив у іноземному кіно — тут Заруба не поскупився, закупив нормальне рятувальне обладнання. Відчув, що реально втрачає сили і скоро вже не зможе боротися з течією так, як кілька днів тому. Дуже скоро його реально потягне на дно.
Тепер за маневрами рятувальників стежили десятки пар очей. Навіть пляжники поставали на ноги, аби було краще видно, як людина тоне. Мельник знову замолотив руками по воді і пірнув. Коли виринув, один із рятувальників уже стрибнув із човна і тепер упевнено наздоганяв потопаючого. Відстань між ними швидко скорочувалася, і ось уже рятувальник був поруч, підпірнув під плечу Мельника, викрикнув:
— Тримайся, козел!
Віталій як міг міцно учепився за нього, буквально навалившись усією вагою свого тіла. Тепер у воду занурилися вони обидва. Коли голови знову опинилися над поверхнею, довкола них уже кружляв човен.
— Руку! Руку! — кричав другий рятувальник, нахиляючись від краю.
Мельник ухопився за простягнути руку. Ззаду його підпихав перший рятувальник, який тримався на воді більш упевнено, ніж сам Віталій. Ще одне зусилля — і він уже перевалив потопаючого через борт човна, а його напарник рвучко затягнув Мельника всередину. Поки врятований приходив у себе, перший рятувальник уже займав своє місце в човні. Той трохи просів, та рухався досить зграбно.
Щойно вони дісталися пірсу, як пляжники разом утратили до них інтерес. Розбірки, котрі зараз мусили початися між мужиками, лише псували настрій. Якби самовпевнений плавець потонув, довкола відразу ж набіг цілий натовп, причому кожен би радив, як краще відкачувати жертву.
Рятувальник Сергій весь цей час навіть не зрушив із місця.
— Ти придурок? — люто запитав перший рятувальник, штовхаючи Мельника в плече.
— А ти класно плаваєш, — промовив Віталій, відсапуючись. — Розряд є?
— Я, щоб ти знав, майстер спорту. За область виступав свого часу, і міг би взяти золото, якби..., — той махнув рукою. — Тебе це не колише. Якого хріна тебе на той берег понесло? Бахнув і на подвиги, блядь, потягнуло?
— Він не потонув, так я його зараз сам приб’ю, — буркнув за спиною врятованого другий рятувальник.
Мельник став так, аби бачити обох. Перед ним були класичні люди без особливих прикмет. Обидва русяві, приблизно одного віку і однієї статури. Спектакль, розіграний щойно, мусив переконати Віталія в тому, що Заруба найняв на таку роботу не випадкових людей, а справжніх професіоналів. У нього майнула думка, що ця парочка теж щось на зразок охоронців, котрі працюють під рятувальників, а насправді контролюють тут ситуацію і доповідають усе хазяїнові. Одне одному, звісно, не заважало, але фахова підготовка рятувальників справді була на високому рівні. Мельник, чесно кажучи, не був певен, що місцевий рятувальник Серьога настільки ж професійний плавець.
— Ви вже, мужики, вибачте ідіота, — миролюбно промовив він. — Це такий експеримент був.
— Який, на хер, експеримент? Ти зовсім із головою не дружиш?
— Вас мусив попередити Заруба.
— Та попереджав він нас, що ти підійдеш і треба якась допомога. Тільки він не казав, що ти зовсім на голову хворий.
— Добре, я все поясню. Тільки давайте зараз кудись у район „Аврори” відійдемо. З боку це виглядатиме так, ніби я повів вас могорич ставити.
— Ми на роботі не вживаємо, — попередив перший.
— Хто це знає? Он конкурент ваш на посту, — кивок у бік здоровила Серьоги. — Мене Віталій звуть, Мельник прізвище. Давайте знайомитися, чи що.
Рятувальників звали Микола Чабан і Михайло Моруга.
Після розмови з рятувальною командою і узгодження всіх деталей пройшло дві години. Мельник підозрював, що це трошки запізно, та інших варіантів у нього не було. Він не міг відразу по тому бігти до Люди у вагончик. Надто вже на виду опинився, тут треба витримати паузу.
Ближче до вечора в вагончику-маркеті стало трошки людно. Тут товклися в основному мужики, прицінюючись до пива та горілки. Віталій терпляче дочекався, поки Люда відпустить чергового набридливого клієнта, і підійшов до стійки впритул.
— Драстуйте, Людочко...
— О, драстуйте вам! Це вас тут недавно хтось із наших побив?
Нічого собі — новини наче сорока на хвості носить.
— А чому з ваших?
— Тут більше нема кому! — радісно повідомила Люда. — Кажуть, ви до когось у Козуби бігали. Ну, наші хлопці вас десь і перестріли.
— Хто каже?
— А всі!
— Гм, цікаво... Може ви знаєте, хто мене так?
— Ви самі повинні знати. До кого ходили, в тієї і питайте, — настрій у Люди ставав усе кращим. — Вам водки?
— Можна і водки, — Мельник витяг із кишені купюру. — Тільки у нас тут із вами розмова не так давно була. Ну, про рибку...
— Про яку рибку?
— Наче пацани якісь можуть кілька кілограм лящів чи щучок підігнати. Тільки ви казали, наперед замовляти треба.
— Це вам?
— Ага... Ну, не зовсім мені, але я розплачуватися буду. Коротше, замовляю рибу я. Тільки мені таких, крупненьких. Реально?
— Трошки запізно ви сказали. Вам на завтра?
— Якщо вийде.
— Ну, не знаю, — знизала товстими плечима Люда. — Нате вашу водку. А я якщо сьогодні когось побачу, то скажу. Не завтра, так позавтра принесуть. Нормально?
— А що робити? Спасибі вам, Людочко.
Пастка була дуже простенькою. Але Мельник дуже сподівався: ті, на кого вона поставлена, клюнуть на гачок.
Справді, досить займати глуху оборону. Пора починати справжнє полювання.
19. Доброго полювання
Він знову вбив комара.
Мабуть, мільйонного чи двомільйонного. Мельник знав, що цих лютих і набридливих комах тут значно більше, всіх усе одно не перетовчеш. Але від нудьги, втомившись сидіти в засідці вже після першої години сидіння, почав рахувати, скількох кровососів пощастить прихлопнути. На першому десятку безнадійно збився, потім зрозумів — марна це справа. На кожного розчавленого на щоці чи руці комара прилітає не менше десяти нових бійців. Тому облишив дурну справу і машинально бив їх просто так, без ліку.
На відміну від учорашньої ночі Мельник вирішив цього разу не спати на Тихому Затоні до ранку. Тут комарі, до речі, трошки допомагали — варто піддатися чарам сну, як відразу ж якійсь мерзотник залітав у вухо чи носа. До того часу, як почав сіріти новий день, Віталій уже чухався, наче блохастий собака.
Він і рятувальна команда вибралися сюди, коли остаточно стемніло. Ольга надвечір стала на диво нав’язливою, чого за нею в принципі поки не помічалося. Мельник досі шкодував, що повівся з нею трошки грубо, відіславши спати і пославшись на втому. Адже вдень ніякої втоми не виявляв, навпаки — показав таку швидкість і натиск, що білявка кілька разів не стримала крику. І ось тепер на тобі — замучився. Але, швидше за все, вона лише грала сильно ображену. Подметься і перестане. Зараз Мельника цікавив лише результат його задумки.
