Втрачений символ - Браун Дэн (читать книги полные TXT) 📗
— Тобі за це заплатять купу зелених.
Зубіаніс подумав над пропозицією. Йому запропонували величезні гроші за досить легку роботу.
— Одне питання, Триш. А чому тобі так горить?
Триш на мить замовкла.
— Я хочу зробити послугу одній подрузі.
— Мабуть, дуже близькій подрузі...
— Так, близькій.
Зубіаніс хихикнув, але притримав язика. «Я так і знав», — подумав він.
— Слухай, — нетерпляче озвалася Триш. — А тобі вистачить клепки демаскувати цю айпі? Вистачить чи ні?
— Так, вистачить. І вистачає клепки розуміти, що ти з мене мички микаєш.
— А скільки часу тобі знадобиться?
— Небагато, — відповів він, клацаючи клавіатурою. — Десь за десять хвилин я зможу залізти у комп'ютер їхньої мережі. Як тільки я буду там і знатиму, що то таке, я тобі дзвякну.
— Дуже тобі вдячна. Так, кажеш, у тебе в житті все гаразд?
«Знайшла, коли питати!»
— Триш, заради Бога, ти й так зателефонувала під час вирішальної гри, а тепер ще й «за життя» побазікати хочеш? Чи ти все ж таки хочеш, щоб я зламав для тебе той айпі?
— Добре, Марку, я все зрозуміла, дякую. Чекатиму на твій дзвінок.
— За п'ятнадцять хвилин. — Зубіаніс поклав трубку, вхопив вазу з чіпсами й увімкнув звук.
Ох же ж ці жінки!
РОЗДІЛ 28
«Куди вони мене ведуть?»
Поспішаючи за Андерсоном і Сато в глибини Капітолію, Ленґдон відчував, як його серце калатає дедалі сильніше з кожним кроком униз. Свою подорож вони почали від західного портика ротонди. Спочатку спустилися мармуровими сходами, потім повернулися назад тим самим маршрутом і пройшли у широкі двері до відомої зали, розташованої просто під підлогою ротонди.
То був склеп Капітолію.
Повітря в ньому важке, і Ленґдон відразу ж відчув симптоми клаустрофобії. Низька стеля склепу та м'яке світло, спрямоване знизу догори, підкреслювали дебелі талії сорока доричних колон, на яких трималася широка кам'яна підлога прямо над ними. «Розслабся, Роберте».
— Сюди, — сказав Андерсон і швидко звернув ліворуч, перетнувши просторий округлий підвал.
На щастя, саме в цьому склепі не було тіл. Натомість в ньому було кілька статуй, макет Капітолію і низький складський майданчик для зберігання дерев'яного катафалка, який використовували під час поховання державних діячів. Почет Ленґдона похапливо пройшов уперед, навіть не поглянувши на чотириконечний мармуровий компас у центрі підлоги, де колись горів вічний вогонь.
Андерсон поспішав, а Сато знову втупилася у свій «Блекбері». Ленґдон колись чув, що мобільний зв'язок поширюється на всі закуточки Капітолію, щоб підтримувати сотні державних телефонних дзвінків, які тут здійснюються щодня.
Перетнувши склеп по діагоналі, група вийшла у тьмяно освітлене фойє і помандрувала низкою зміїстих коридорів та глухих кутів. У цьому кролячому лабіринті проходів кожні двері мали власний номер. Поки вони пробиралися зміїстими проходами, Ленґдон читав позначки на дверях:
S154... S153... S152...
Він уявлення не мав, що за тими дверима, але одне зрозумів точно — значення татуювання на долоні Пітера Соломона. Виявилося, що SBB13 — це пронумеровані двері десь у череві будівлі Капітолію Сполучених Штатів.
— А що це за двері? — спитав Ленґдон, міцно притискаючи сумку до ребер і дивуючись — який же стосунок міг мати маленький пакуночок Соломона до приміщення з позначкою SBB13?
— Контори й комори, — пояснив Андерсон. — Приватні контори й комори, — уточнив він, зиркнувши через плече на Сато.
Але та навіть голови не підвела від свого смартфону.
— Вони такі маленькі, — зауважив Ленґдон.
— Здебільшого — кабінети та комірчини уславлених діячів, але водночас вони є найбільш ходовою нерухомістю в окрузі Колумбія. Це серце первісного Капітолію, а старе приміщення сенату розташоване двома поверхами вище, просто над нами.
— А Ес-бі-бі тринадцять? — поцікавився Ленґдон. — Чия це контора?
— Нічия. Ес-бі-бі — це приватна комора, і, мушу сказати, мені дивно, що...
— Шефе Андерсон, — перервала його Сато, не піднімаючи голови від свого «Блекбері». — Ви просто відведіть нас туди.
Андерсон зціпив зуби і мовчки повів їх далі через приміщення, схоже на гібрид камери схову та казкового лабіринту. Майже на кожній стіні були вказівники, що показували в різних напрямах, вочевидь для того, щоб полегшити пошук конкретних конторських груп у цій павутині коридорів.
S142 —S152...
ST — ST70...
Н1 — Н166 і НТ1 — НТ67...
У Ленґдона виник сумнів, чи зміг би він вибратися звідси самотужки. «Це приміщення — лабіринт». Він здогадався, що нумерація контор починалася або на S, або на Н, залежно від їх розташування на сенатському (Senate) боці будівлі чи на боці палати представників (House of Representatives). Зони, позначені ST та НТ, вочевидь означали поверх, який Андерсон називав терасним.
«Але SBB і досі не видно».
Нарешті вони підійшли до масивних сталевих дверей з навісним замком-коробкою, що відмикався карткою-ключем.
Поверх SB
Ленґдон зрозумів, що вони близько до цілі.
Андерсон потягнувся за ключем-карткою, але завагався, бо його непокоїла наполегливість Сато.
— Начальнику, — поквапила його японка. — Ви гадаєте, що ми всю ніч тут стоятимемо?
Андерсон неохоче вставив картку. Сталеві двері відчинилися. Він штовхнув їх, і група пройшла до фойє. Важучі двері клацнули і зачинилися.
Ленґдон не знав, що саме хотів побачити в цьому фойє, але побачене йому точно не сподобалося. Його погляд уперся в сходи, що вели донизу.
— Знову вниз? — спитав він, різко зупинившись. — Під склепом є ще один поверх?
— Так, — відповів Андерсон. — SB означає Senate Basement — сенатський підвал.
Ленґдон аж застогнав від прикрості. «От халепа!»
РОЗДІЛ 29
Лісистою дорогою, котра вела до Центру техпідтримки Смітсонівського інституту, звивалося світло автомобільних фар. Вони були першими, які охоронець побачив протягом останньої години. З усвідомленням обов'язку він прикрутив звук на переносному телевізорі і поклав харчі під стіл. «Трясця їхній матері! А іншим разом вони не могли б приїхати?» На екрані саме закінчувалася розповідь про «Червоношкірих», і йому дуже не хотілося пропустити початок гри.
Авто наближалося, і охоронець перевірив ім'я у списку, що лежав перед ним на столі.
Лікар Кристофер Абадон.
Кетрін Соломон щойно телефонувала, щоб попередити охорону про приїзд цього відвідувача. Охоронець і гадки не мав, що то за лікар, але, напевне, то був дуже вправний лікар, бо приїхав він на довжелезному чорному лімузині. Масивне авто плавно зупинилося біля будки охорони, і водійське затемнене скло тихо опустилося.
— Доброго вечора, — привітався шофер, знімаючи кепку. То був кремезний чоловік із голеною головою. По своєму радіо він слухав футбольний матч. — Лікар Абадон до міс Кетрін Соломон. Маєте запис?
Охоронець кивнув.
— Посвідчення, будь ласка.
Шофер удав здивування.
— Вибачте, а хіба міс Соломон не попереджала вас?
Охоронець кивнув, крадькома зиркнувши на телевізор.
— Але я мушу перевірити і записати посвідчення відвідувача. Вибачте, такі інструкції. Я маю побачити посвідчення лікаря.
— Та нема проблем. — Шофер обернувся назад і щось приглушено мовив крізь перегородку, а охоронець тим часом знову зиркнув на гру. «Червоношкірі» саме завершили традиційну передігрову штовханину на полі, і він сподівався пропустити цей лімузин ще до того, як почнеться гра.
Шофер обернувся і простягнув картку-посвідчення, яку він, вочевидь, щойно отримав через пасажирську перегородку.
Охоронець взяв картку і швидко вставив її у сканер. То були водійські права, видані в окрузі Колумбія такому собі Кристоферу Абадону, що мешкав у районі Калорама-Гайте. На фото був зображений вродливий русявий джентльмен у блакитній куртці, з краваткою та атласною хусткою в нагрудній кишені. «Який дурень фотографується для водійських прав з хусткою в кишені?»
