Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
— Ну, дивіться, як старенька стане молодою.
— Ви не старенька, — заперечив я.
— А таки ні, побий мене бог. — Вона бігала по кімнаті, вимикаючи світло й збиваючи подушки на підлозі. — Ця затята поборниця здоров'я пише книжку, що має вийти наступного року. Підводна гімнастика. Секс у години відпливу. Які вживати бікарбонати, прийнявши всередину місцевого футбольного тренера. Як… О боже, ви знов почервоніли! Що ви знаєте про жінок?
— Не багато.
— Скільки ви їх мали?
— Не багато.
— Одну, — вгадала вона й задоволено гмукнула, коли я кивнув головою. — Де вона тепер?
— У Мехіко.
— Коли повертається?
— Через десять днів.
— Скучили? Любите її?
— Так.
— Хотіли б подзвонити їй і висіти на телефоні цілу ніч, аби її голос боронив вас від цієї страшної фурії?
— Я вас не боюся.
— Чорта з два не боїтеся. Ви вірите в тепло тіла?
— Тіла?
— Тепло! Секс без сексу. Невинні обійми. Ви можете вділити цій старій відьмі трохи консервованого тепла, не втрачаючи своєї цноти. Просто обняти й тримати, як ложку в руці. А тепер зверніть очі на стелю. Дія відбуватиметься там. Кіно цілу ніч, аж поки встане сонце, як ото в чоловіка… Ой, пробачте. Хай йому чорт. Ну, гайда, синку. Падаймо!
Вона опустилася на подушки й потягла мене за собою, водночас натискаючи якісь кнопки на щитку, втопленому в підлогу. Згасли останні лампочки. Задзижчав шістнадцятиміліметровий проектор. На стелі замигтіло світло й тіні.
— Дивіться. Як вам це?
Вона сіпнула своїм гарним носиком угору.
На стелі помолоділа на двадцять вісім років Констанс Реттіген запалювала сигарету.
А внизу поруч мене жива Констанс пахкала димом.
— Гарна була сучка, правда ж? — мовила вона.
Прокинувся я на світанку і в першу мить не міг збагнути, де я. Тільки почував себе неймовірно щасливим, так наче вночі зі мною сталося щось прекрасне. Нічого такого, звісно, не сталося — просто я перебув ніч серед безлічі розкішних подушок поруч із жінкою, від якої пахло прянощами та щойно настеленим паркетом. Коли я дивився на неї, пригадувались чудові різьблені шахи, виставлені у вітрині в дні дитинства. Або новісінька гімнастична зала для дівчат, хіба що з ледь чутним духом пороху з тенісного корту, який налип на бронзові дівочі стегна.
Я озирнувся у світанковому присмерку.
Та її не було.
На берег із шумом накотилася хвиля. У відчинені скляні двері війнуло холодним вітерцем. Я сів на подушках. Ген над тьмяною водою зметнулась і впала рука, потім знов і знов. Голос Констанс гукав мене.
Я вибіг на берег, кинувсь у воду й поплив, та вже на півдорозі вибився із сили. Ні, я не атлет. Отож повернувся назад і сів на піску чекати Констанс. Нарешті вона вийшла на берег і стала наді мною, цього разу геть голісінька.
— Боже, — сказала вона, — ви навіть не роздяглися. Що за молодь нині!
Я не відводив очей від її тіла.
— Ну як? Непогано, як на таку стару царицю, га? Гарний бюст, тугий задок, кучеряве волоссячко на…
Та я вже заплющив очі. Вона засміялась. І сміючись, зникла. Гайнула пляжем, пробігла з півмилі й повернулася, сполохавши тільки чайок.
Потім до мене долинув дух гарячої кави та свіжих грінок. Коли я приплентав до будинку, Констанс сиділа в кухні, і на ній, крім щойно накладеної косметики, нічого не було. Вона стрельнула на мене очима, мов фермерська дочка з якогось німого фільму, й подала мені грінки та джем, а тоді елегантно прикрила низ живота серветкою, щоб не бентежити мене. А я дивився на неї і їв. На соску її лівої груді була дрібка суничного джему. Я побачив це. Вона помітила, куди я дивлюся, й спитала:
— Зголодніли?
Я хапливо заходився намазувати маслом другу грінку.
— Ой горенько, йдіть уже дзвоніть у Мехіко.
Я подзвонив.
— Де ти? — запитав голос Пег за дві тисячі миль від мене.
— У телефонній будці у Венеції, тут іде дощ, — відповів я.
— Брешеш! — сказала Пег.
І мала рацію.
А потім усе нараз скінчилося.
Було вже дуже пізно чи було ще дуже рано. Я почував солодке сп'яніння від життя — власне, тільки тому, що ця жінка присвятила мені свій час, кілька годин невимушеної гри, щирої нічної розмови, аж поки ген на сході, за туманами та мряками, наготувалося виринути з-за обрію сонце.
Я поглянув на берег, на прибій. На піску не видно було ні тіл потопельників, ні живих людей, знайомих чи незнайомих. Іти не хотілось, але мене чекала цілоденна робота, треба було писати свої оповідання, бодай на три кроки випереджаючи смерть. День без писання, казав я — і то так часто, що мої друзі при цих словах зітхали й заводили очі вгору, — день без писання подібний до маленької смерті. А я не збирався закидати сам себе за кладовищенський мур. Я мав намір боротися до кінця, озброєний своєю портативною машинкою фірми «Ремінгтон», яка, коли її добре націлити, стріляла незгірш за гвинтівку тієї ж фірми.
— Я одвезу вас додому, — сказала Констанс Реттіген.
— Дякую, не треба. Мені тут берегом рукою подати. Ми з вами сусіди.
— Де ж пак, сусіди. Цей будинок, коли його поставили в двадцятому році, обійшовся в дві тисячі доларів, а тепер він коштує п'ять мільйонів. Скільки ви платите за помешкання? Тридцять доларів на місяць?
Я кивнув головою.
— Ну гаразд, сусіде. Шкварте по пісочку. Прийдете ще колись опівночі?
— І не раз, — відповів я.
— І не раз. — Вона взяла обидві мої руки у свої, тобто в руки шофера, служниці й королеви екрана. І, ніби прочитавши мої думки, засміялась. — Ви вважаєте мене схибленою?
— Я хотів би, щоб усі люди в світі були такі, як ви.
Не відповідаючи на комплімент, вона перевела розмову на іншу тему.
— А Фанні? Вона житиме вічно?
На очі мені навернулися сльози, і я кивнув головою.
Констанс поцілувала мене в обидві щоки й підштовхнула.
— Катайте звідси.
Я зіскочив з вимощеної плиткою тераси на пісок, пробіг кроків зо два, а тоді обернувся й сказав:
— На все вам добре, царівно.
— К бісу, — потішено відказала вона.
Я подався геть.
Того дня нічого особливого не сталось.
А от уночі…
Я прокинувся й поглянув на свій годинник з Міккі-Маусом, не розуміючи, що могло мене збудити, а тоді міцно заплющив очі, нашорошив вуха й прислухався.
Рушничні постріли. Бах, бабах! Тоді знов: бах, бабах! І знов: бабах! Десь з боку пляжу, від помосту.
Боже мій, подумав я, поміст уже майже спорожнів, і тир зачинено, то хто ж це може там серед ночі натискати на гачок і палити по мішенях?
Бах, бабах! — і різкий дзвінок поціленої мішені. Бах, бабах! Знов і знов. Дванадцять пострілів підряд, потім ще і ще по дванадцять, так наче хтось виклав на стойку три рушниці, потім шість, потім дев'ять і, відстрілявши з одної, кидався до іншої, захекано цілився й стріляв, стріляв, стріляв.
Божевілля.
Не інакше. Хоч би хто там був на оповитому туманом помості, хапаючи рушницю за рушницею і стріляючи у Фатум.
Невже то сама Енні Оуклі, хазяйка тиру?
Бах! Ось тобі, сучий сину. Бах! Ось тобі, зрадливий коханцю. Бах! Ось тобі, клятий бахуре. Бабах!
Постріл за пострілом. Вони лунали далеко, одначе вітер їх доносив.
Так багато куль, подумав я, але жодна не бере оте щось.
Стрілянина тривала хвилин двадцять.
А коли все затихло, я вже не міг заснути.
З тридцятьма шістьма дірками в грудях я навпомацки дістався до машинки і, заплющивши очі, відтворив у темряві всі ті постріли.
— Офіцер Поп?
— Що-що?
— Офіцер Поп, це Схибнутий Шалапут.
— О господи, — мовив Крамлі. — Це ви. То, кажете, Офіцер Поп?
— Це вам краще пасує, ніж Елмо Крамлі.
— Хай так. А Схибнутий Шалапут — достоту ви, перодряпе. Як посувається Великий Американський Епос?
— А як там продовження Конан Дойла?
