В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Павук тягне пліт до річки. Я щосили, не відстаючи від нього, волочу свій щоденник. Павук зіпхнув свого плота на воду. Я схопив мішок і стрибнув слідом за павуком. Пліт захитався.
Між іншим, мені, власне, нема чого згадувати ім’я діккенсівського героя…
І ми попливли.
І ми попливли. Пам’ятаю свій переляк, пам’ятаю, як забилося в мене серце, коли пліт загойдався на хвилях. З води підіймалися стрункі, гнучкі стовбури дерев. Я звів очі — їхнє верховіття десь дуже високо наді мною купалося і зникало в блакиті. Щохвилини пліт міг наскочити і вдаритись об стовбур. Я тримав у руці жердину і як умів правував плотом. Вітер здіймав на воді ледь помітні хвилі. Віддзеркалення дерев вгиналося, ламалося на поверхні річки. Іноді все враз хмурніло, темніло навколо — це пліт увіходив у мерехтливу тінь, і тоді я відчував: піді мною безодня. Та пліт випливав на блискучу гладінь річки, і я весело поглядав на волохате чудовисько — на свого нового супутника.
Берег віддалявся й віддалявся, і в душі народилася надія: мабуть, пліт перепливе через цю річку, дістанеться до того берега, де стоїть альтанка і бувають люди. І рука моя торкалася водонепроникного мішка, в якому лежав щоденник.
Уривчастий різкий клекіт пролинув над гладінню річки. Течія несла мене усе швидше, а звуки наближалися, посилювались. На одному із закрутів річки з-за товстих дерев, що росли на березі, дивилися на мене великі банькаті очі тварини. Величезна роззявлена пащека жадібно вдихала повітря. Шкіра підборіддя то надималась мішком, то опадала, а разом з нею затулялись і відтулялись носові клапани… Антракозавр? Земневодне пермського періоду?
Пермський період. Мільйони років тому в мілких водоймах, річкових заплавах і заболочених долинах мешкали звіроподібні ящери, велетенські земноводні — величезні, незграбні, неповороткі. Змінювався клімат, моря відступали і наступали, змінювалася рослинність, і всі дивовижні ящери та велетенські земноводні давно вже загинули від посухи або від холоду, а ось одне з них збереглося, вижило і дивиться на мене великими банькатими очима, закриває і розкриває свій рот-коробку. Різкий клекіт лине над гладінню річки, вщухає і знов починається.
Ми пропливли повз… жабу!
Звичайно, і в книжках з палеонтології вказують, що жаба — родичка антракозавра і що навіть виглядом своїм вона нагадує це велетенське земноводне, залишки якого знаходять у відкладах пермського періоду. Мабуть, наша жаба і кумкає зовсім так, як антракозавр, лише в сто-двісті раз тихше.
Раптом пліт підскочив і пришвидшив свій рух. Плотовий павук, мій супутник, стрибнув на воду і побіг по ній на високих, довгих ногах ловити здобич.
За ним тяглася міцна нитка, що її павук прикріпив до плоту. Ця нитка допомагала йому повертатися на пліт.
Ми пливли. Металічним полиском ясніли прозорі крила істот, що сиділи на гілках прибережних дерев. Птахи? Ні, у кожного такого птаха — дві пари крил, дуже довгих і вузьких. Очі цих крилатих істот (кожне око складається з безлічі кусочків — мозаїка!) мінилися різними кольорами. Лякали мене. А їхні антени-вусики весь час тремтіли, немовби ловили рух повітря. Ці довгі й тонкі “птахи” несподівано зривалися з місця і з страшенною швидкістю літали над водою. Вони перевертались. Якусь мить лежали на спині, наче спираючись на повітря. Ще мить — зникали вдалині. А на пліт падали залишки їхньої здобичі.
Бабки!
Повз пліт мчали водяні ковзанярі. Широко розкинувши ноги — велетенські голки, вони ледь торкалися поверхні річки і, відштовхнувшись від води, раз у раз стрибали через пліт, опускалися на воду і зникали.
Якщо просту швацьку голку потерти жиром, вона плаватиме на воді. Так і ноги-голки цих істот, змащені жировою речовиною, ковзали по воді. Це, звичайно, водомірки.
Віяв легесенький вітрець. Пліт плив спокійною водою вздовж берега. Я тривожно чекав— коли ж вітер піджене пліт до того берега? Марні сподівання! Вітер зовсім не віяв у бік альтанки. Що робити? Чи не змусити павука тягти пліт до того берега — Настрахати його крильцями оси? І хай він тягне пліт на своєму канаті (з’єднуючій нитці). Кілька разів намагався це зробити — не виходило.
У заплавах річки на підводних деревах сиділи тварини; у кожної — видовжене тіло, банькаті очі, а рот закритий… маскою.
Маски були різні: шоломоподібні, лопатоподібні, пласкі.
Кожна тварина, здавалося, закам’яніла, приросла до того місця, на якому сиділа. Великі круглі очі невідривно дивилися в одну точку. Несподівано то одна, то друга тварина рвучко відкидала маску вперед, важіль на шарнірі випрямлявся, а гострі пазури маски хапали жертву і зразу ж несли до рота. Тварина пожирала здобич, а маска на важелі, зовсім як рука, підтримувала їжу. Але раптом ці тварини немов зірвалися зі своїх підводних дерев і, притиснувши ноги до тіла, промчали з шаленою швидкістю повз пліт. Вони вбирали воду і з величезною силою випускали її; водяні постріли відбувалися з невеликими інтервалами і штовхали тіло тварини вперед.
Та це ж… личинки бабок — личинки, які скоро перетворяться на бабок і будуть граціозно й швидко літати над річкою.
Що то засяяло золотом удалині? Ми підпливали до острова. Чиїсь величезні лапи висунулися з води і вчепилися за край цього острова.
З води підвелась і почала видиратися на острів тварина, що на перший погляд формою і обрисами чимось нагадувала крокодила. Зубчасто-хвилястий гребінь тягнувся по всій спині. Тварина лягла на бік, і я побачив її оранжеве черево з темними плямами. Золотаво-жовті очі стежили за мною. Жахливий ящір!
Течія гнала пліт просто на острів.
Усе виразніше вимальовувався зубчасто-хвилястий гребінь ящера. Ось він спустився з острова. Зубчастий хвіст ударив по воді. Пліт сильно захитався. Ящір, розтинаючи воду, наближався до нього. Павук підстрибнув, злякано заметушився на плоту. Я й не помітив, як він обірвав свою нитку і зник. Пліт з прив’язаним на ньому вантажем — моїм мішком — закрутився, застрибав. Я впав, опинився у воді і побачив: десь далеко біг по хвилях плотовий павук, а його переслідував зубчастий гребінь — ящір!
Тримаючись у воді й чіпляючись за край плоту, я намагався вилізти на нього, але мене віднесло вбік. Моє суденце пливло далі й далі разом із мішком, в якому був мій щоденник. Вибиваючись з останніх сил, я поплив за ним.
Вдалині, на закруті річки, стриміли з води якісь дерева. Вони трохи затримали пліт. Я встиг доплисти, виліз на нього. Мішок із щоденником був на місці. Роздивився: ні острова, ні ящера, ні павука — власника плоту, не було видно.
Течія знову підхопила мій пліт, і я поплив.
Я почав думати: “Ось мені здається, ніби глибина води під плотом вимірюється верстами, а насправді я пливу лише струмком”. Треба все ставити на свої місця: не треба думати на жабу, що то антракозавр. І не птахи з блискучими прозорими крилами літали над моїм плотом, а бабки, звичайнісінькі бабки. А дивні істоти з масками — личинки бабок.
А жахливий ящір із зубчастим гребенем, який переслідував мій пліт, — лише тритон. Живиться він пуголовками, черв’яками, жаб’ячою ікрою. Дихає атмосферним повітрям — зовсім як жаба. Висунеться з води, випустить кілька бульбашок відпрацьованого повітря, поновить запас повітря в легенях і піде під воду.
Легкі брижі пройшли по гладіні річки. Дужче захиталися дерева, повз які плив пліт. Колір води став свинцевим, похмурим. Віддзеркалення дерев зникло, наче потонуло у воді/ Вітер з шумом і свистом линув наді мною. Трави на березі лиховісно гули. Їхнє гудіння уривалося, щоб початися з новою силою. Вітер уже бавився моїм плотом, наче тріскою. Я вже не міг ним правувати. Аби лише втримати мішок з рукописом. Ще раз я обмотав мішок мотузками і міцніше прив’язав його до плоту.
