В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Навіщо, навіщо я ступив на цей пліт, довірив свій неоціненний вантаж — щоденник примхам водної стихії!
Запізнілі жалі, які ви гіркі!
Уже не літають наді мною птахи з блискучими й прозорими крилами. Уже сховалися в глибинах вод, зникли, щезли небезпечні супутники мого плоту.
Лише вітер не залишав мене, свистів у вухах і гнав мій пліт уперед. Куди? Просто до берега. Та, леле, не до того берега, до якого я поривався!
Вітер крутить пліт, шумить, гуде.
Про далекі пароплави, що перегукуються в негоду один з одним, — про них згадав я тієї хвилини.
Щоб пліт не вдарився об берег, я виставив свою жердину. Та вітер, мабуть, стежив за кожним моїм рухом. Він налітав то з одного боку, то з другого, і даремні були всі мої намагання. Слідом за мною вітер гнав великі зелені поля. Вони хитались, оточували з усіх боків. І ось мій пліт застряв у цих полях і поплив з ними. Пліт загубився в неозорому зеленому плавучому морі.
Десь далеко-далеко звідси в Атлантичному океані, є Саргасове море. Там найстрашніші для мореплавця не вітер і не течії, а водорості. Вони заповнили величезний водний басейн. Зелене море в океані. Море без берегів. У цьому морі застрягли каравели Колумба, і “Наутілус” капітана Немо ледве прорвався крізь товщу водоростей.
Затиснутий, загнаний вітром, загублений в зеленому рухливому полі, я згадав Саргасове море і з тугою дивився в далечінь.
Як вибратися з цього неозорого зеленого полону?
Вітер з новою силою засвистів у вухах. Я підвів очі: якесь чорне ганчір’я затуляло небо. Мій пліт хитнувся. Хитнулась і темрява, що оточувала мене. Гостре світло раптом прорвалося крізь хмари і освітило все довкола, і тієї миті зелені поля стали ще зеленіші.
Рятувати вантаж! Встиг розв’язати вузол, якого я сам міцно затягнув, прив’язуючи мішок з рукописом до плоту. Хитавиця посилювалася, пліт ставав майже вертикально, і я ледве встиг схопити кінець мотузки, якою був обв’язаний мішок. Крізь виття вітру я почув хрипке клекотіння. Десь зовсім близько майнула блискуча мокра відкрита паща-коробка. Промайнула жовта обмілина… Острів? Коса? Пліт піднявся — наді мною піднялися зелені поля. Хитнулося небо…
Корабельна аварія!
Мабуть, історія корабельних аварій:
часів, коли фінікійці на своїх триремах, суднах з трьома грядами весел і чотирикутними вітрилами, які піднімали лише при ходовому вітрі, допливали до берегів Родезії, в далекій Африці;
часів, коли відважні мореплавці норманни залишали Скандінавію і, визначаючи шлях по зірках, допливали на гостроносих човнах до берегів Гренландії і Ісландії, до берегів того материка, який через п’ять століть було названо Америкою;
часів, коли каравели — високобортні трищоглові вітрильники-в далекому океані безпорадно стояли з пониклими під час штилю вітрилами на одному місці, а мореплавці з тугою дивилися у небо: чи скоро налетить вітер, надме вітрила і примчить каравели до тієї країни, де золоті злитки і коштовне каміння валяються на землі, мов опале листя в осінню пору…
— мабуть, історія корабельних аварій всіх часів знає чимало випадків, коли разом з кораблем тонув увесь екіпаж, і лишалася жива тільки одна людина. Але ніколи ця уціліла після корабельної аварії людина сама до пуття не знала, як і чому вона одна лишилася жива, не загинула. Знала про це тільки морська вода, яка винесла на берег одну, лише одну людину. Та, залишаючи, покидаючи її на березі, морська хвиля квапливо бігла назад у море. Легенький плюскіт, тихе рокотання, жалібний стогін…
Ось і я не знаю, не вмію розповісти, як сталося, що я не потонув. Лежу на березі. І теплий шовковий вітрець обвіває обличчя, заспокоює мене. Наді мною спокійна блакить неба. Я підводжу голову, дивлюсь на річку. Широка — протилежний берег ледь видно. Яка тиха, спокійна, повільна! Чи не по цій тихій воді вітер ганяв мій пліт в різні боки, притиснув до берега, оточив полем водоростей? Чи в цій річці під час бурі перекинувся мій пліт? І почуття жалощів до самого себе, таке небезпечне в кожній людині, почуття жалощів, змішане з насмішкою над собою, пойняло й переповнило мене: яка ще там корабельна аварія Саргасове море, поля водоростей!.. Адже це погойдується на воді найзвичайнісінька зелена, дуже зелена болотяна ряска. Я мало був не потонув у… болотечку, в повільному струмочку, в зеленій рясці!.
Світла думка розвіяла гіркі роздуми. Можливо, мішок із рукописом не поплив, а застряв у рясці? Я знайду, неодмінно знайду свій щоденник. І хай мешкають у цій Великій Повільній річці динозаври. І хай антракозаври заглушають своїм криком виття й свистіння бурі. Та все-таки я знаю: Велика Повільна річка — це лише струмок з ряскою, де мешкають звичайні тритони і найзвичайнісінькі жаби.
І свій щоденник я знайду! Він не промокне — він, залитий воском, лежить у водонепроникному мішку.
День у день ходив берегом, плавав поміж полів ряски, дивився, шукав свій мішок. Не знайшов! Але й думати не хотів, що його занесла течія. І повірив я в те, у що хотів вірити: він тут, неодмінно тут, зовсім близько… Та де ж, де? Якщо його немає в рясці, то, отже, хтось із мешканців річки потягнув його на дно. Там, на дні, і треба шукати мішок із щоденником.
Я весь час намагався пригадати, впізнати те місце, де перекинувся пліт. Треба пірнати, шукати щоденник під водою, Та де, в якому місці шукати?
Аеростати… аеростати… аеростати… Іноді раптом на думку спадає те або інше слово, не пов’язане ні з тим, про що думаєш, ні з тим, що тебе оточує. Та це слово не дає спокою, звучить у голові, і ти його повторюєш і повторюєш.
Я був дуже голодний, блукав берегом, думав про те, як роздобути їжу, але весь час повторював слово, яке до мене причепилось: “аеростати… аеростати…” Звідки воно прийшло? Це все від голоду. Як паморочиться в голові! І пливуть високо в небі хмаринки, пливуть, коливаються в недосяжній височині. А під ними пливуть, колихаються квіти: білі зонтики, пухнасті волоті, різноколірні кулі. Паморочиться в голові. І засіло скалкою в мозку одне слово: “аеростати”.
Біля самісінького берега по воді простяглося листя якоїсь рослини. Довгасте й густо-зелене, воно було схоже на листя тропічного фікуса. Я у кілька разів менший за кожний листок. Урочисто похитувалися над водою велетенські стовпики рожевих квітів. Це земноводна гречка.
Вода захищала гречку від незваних чужинців, які заповзли б і пробралися до нектару.
Голодний, стомлений, я здалеку дивився на рожеві квіти і, зітхаючи, згадував, які смачні й поживні пилок і нектар земноводної гречки, — дивився і не знав, що робити. Мені не доплисти, не дістатися до цього куща — не стане сили. Я відійшов від води і скоро побачив другий кущ земноводної гречки, на березі. Тут вона захищалася від крадіїв нектару в інший спосіб: стебло було вкрите волосками, що виділяли клейку рідину. В ній борсалися жучки, мурахи. Щоб не “влипнути”, як мураха, я виліз на високий засохлий кущ. Він ріс поряд з гречкою. Я потягнув рожеві квіти гречки до себе. Їв пилок, пив нектар. Квіти виривалися з рук. Я не відпускав їх. Що то було, обід чи вечеря? Чи неоднаково! Я наївся. Та в голові ще паморочилося. Може, від їжі, а може, від того, що я надто високо виліз…
Дуже обережно, рискуючи впасти, я спустився на землю.
Аеростати… аеростати…
Вечоріло. Заходило сонце. Знову над великою повноводою річкою метушилися птахи-бабки. І їхні блискучі довгі вузькі крила мінилися барвами веселки.
