Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Після закінчення наради їм усім роздали циркуляри, де був наказ зниження темпів колективізації, бо є реальна загроза селянських війн.
«Ось і вирішуй сам на місці, що з тими куркулями робити», — невдоволено думав Лупіков, повертаючись додому.
Розділ 33
Кінець квітня приніс із собою і веселе цвірінчання горобців, і монотонне гудіння волохатих бджіл, і жваве ґелґотіння гусей на луках. Весна забуяла густим килимом трави, зеленим листям, а сонце, святкуючи весняні дні, на радощах лину?ло на землю хвилю свіжого, нового, яскравого та веселого.
Варя теж відчувала прилив щастя. Відтоді, коли дізналася про свою вагітність, постійно дослухалася до змін, які відбуваються всередині неї. Ночами уявляла те крихітне життя, яке вже жило у ній, існувало. Вона любила класти долоню на живіт, уявляючи, що обнімає та захищає таке маленьке й беззахисне тільце дитинки. Варя намагалася відчути, як вона там росте, які малюсінькі у неї рученятка та ніжки. Дитинка була її частинкою, у ній тече її кров, вона харчується тим, що споживає мама, хвилюється разом з нею, разом горює.
Варі захотілося пройтися березовим гаєм, який досі належав їй, послухати пісень лісових пташок, пройтися поміж подружками-березками, тож вона кинула все й пішла. Берези розпустили свої довгі коси, прикрашені сережками. Варя доторкнулася рукою до маленьких різьблених молодих листочків, прихилилася до білокорого стовбура.
— Привіт, сестрички! — привіталася до них, усміхнулася, підставивши обличчя лагідним теплим променям.
Варя прикрила очі, вслухаючись у безустанний веселий пташиний гамір. Пустун-вітер грався її пухнастим волоссям, коли вона відчула у своєму лоні перший несміливий поштовх. Тепла хвиля залила усе її тіло. Варя приклала долоню до живота, і ніби їй у відповідь, почувся другий, уже сміливіший поштовх. Вона вперше відчула себе справжньою матір’ю. У ній билося життя, життя її донечки, нехай ще зовсім маленької, крихітної, але ж дитинки! Прийде час, і маленька з’явиться на цій землі, і тоді Варя зможе вперше поглянути на неї, доторкнутися, прикласти до грудей. Яке це щастя — бути матір’ю, дарувати нове життя світові!
Варя ще довго стояла, вдивляючись у синь бездонного весняного неба, слухаючи довгоочікувані поштовхи. Вона вже багато разів намагалася уявити, якою буде її донечка, але чомусь кожного разу дитинка поставала перед нею різною: то синьоокою, то з темними очицями, то білявою, то чорнявою, то з прямим волоссячком, то в образі золотокосого кучерявого ангела. І знову багата уява Варі малювала образ того нового життя, яке дало себе знати спочатку несміливими, потім настирними поштовхами.
— Пустунка! — прошепотіла Варя, уявивши, як маля всередині неї тицяє у живіт маленьким кулачком.
І раптом Варя відчула на собі чийсь погляд. Вона відсмикнула руку від живота, обернулася. Позаду стояв Андрій.
— Що ти тут робиш? — здивувалася вона.
— Привіт, Варю, — сказав він, наближаючись.
— Ти… Ти давно тут? — спитала.
Стало неприємно від того, що за нею в таку мить підглядали.
— Щойно прийшов.
— Навіщо?
— Сама знаєш. До нестями хотів тебе побачити, — відповів юнак.
— Не ходи за мною. Будь ласка, — попросила Варя.
Андрій не мав сили відірвати погляд від жінки з великими гарними очима, в яких світилося щастя. Варя дивилася в його очі, наповнені одночасно й захопленням, і любов’ю, і надією, і сумом.
— Я вже нічого від тебе не чекаю.
— І правильно.
— Дозволь лише хоча б іноді, хоч би здалеку дивитися на тебе, — схвильовано сказав він, не зводячи з Варі очей.
— Андрію, знайди собі іншу. Скільки можна?
— Для мене у всьому світі існує лише одна — це ти! — сказав він. Скільки ж щирості та болю було вкладено у ці слова! У Варі від того замлоїло у грудях.
— Все скінчено, — мовила вона лагідно. — У нас із тобою немає майбутнього — я чекаю дитину, — сказала Варя й двома долонями обхопила живіт, демонструючи його округлість.
— Знаю, — спокійно сказав Андрій. — І все одно я хочу тебе бачити, щоб потім тим жити далі.
— Не мели дурниць і йди геть, нас можуть побачити разом, і піде поголос, — попросила Варя.
— Добре. Заради тебе я піду. Бувай! — сказав він і пішов.
Варя повернулася додому. У хаті нікого не було. Вона стала на коліна перед образами, звела очі на ікону із зображенням Божої Матері, яка тримала на руках немовля. Варя довго просила прощення за свідомі і несвідомі свої гріхи. Покаявшись, вона зашептала молитву матері, якої навчила її бабуся.
— Пречиста Діво, — шепотіла розчулена майбутня молода мати, — коли Бог благовістив Тобі, тоді Ти присягнула йому: «Ось я, Господня слугиня: нехай зі мною станеться по Твоєму слову!» Ти дотрималася обітниці — ніколи і ніде не згрішила. Маріє, Мати Божа, у цьому стані почуваюся такою близькою до Бога. З мого серця випливають ці слова, бо вірю і люблю його щиро. Мій Боже, я приготовлена до свого материнського покликання. Ти, Мати Божа, оберігай мене всюди, аби я завжди була вірною Богові як Його дитя, як дружина, як мати люблячої дитини. Амінь.
Варя й не помітила, як її обличчя стало мокре від сліз, але то були сльози, що очищували душу. Прочитавши так щиро молитву, вона знала, бо серцем відчула: Божа Мати не покине її та збереже дитинку.
Частина п’ята
Перевернутий світ
Розділ 34
Літо 1932 року
Останнім часом Варя здружилася з Марічкою. Мовчани мешкали в кінці вулиці, зовсім недалеко від Чорножукових. Марічка жила у великій сім’ї, де, крім неї та батьків, було ще четверо молодших сестер, дід та баба. Мовчани вважалися середняками, бо мали три гектари землі, пару корів, коня, тримали овець та птицю. Велика родина розкошів не знала, але й особливо не бідувала. До колгоспу вони не вступили, хоч як їх агітували. Рік тому до них зненацька приїхали далекі родичі-погорільці зі Сталіно. Тітка Фенька зі своїм дорослим сином Павлом дуже слізно просилася пожити у Мовчанів, бо їхня хата згоріла з усіма пожитками, і вони опинилися на вулиці. Батько Марічки, Трохим, маючи жалісливе серце, дав дах родичам. Так вони й залишилися жити, чи то на радість, чи на біду.
Марічка, ясноока білявка, була привабливою дівкою. Якби не кульгавість, бо у дівчини була одна нога довша за другу, її б давно засватали, але та вада зупиняла парубків, і у Марічки було мало шансів вийти заміж. Уже на виданні була ще одна сестра, але Трохим не давав згоди на її заміжжя.
— Доки не видам старшу — будеш сидіти вдома, — сказав як відрізав.
Трапилось так, що Марічка одразу ж закохалася у далекого родича Павла. Щоправда, він був на десяток років старший за неї. До того ж на одному оці в парубка було більмо. Тітка розповідала, що він дитиною наштрикнувся оком на стебло зрізаного маку. Закохана до нестями дівчина за два місяці від хвилювання та нерозділеного кохання так схудла та змарніла, що, здавалося, лишилися тільки її великі сині очі, наповнені смутком. Трохим наважився поговорити з Павлом, але парубок сказав, що йому Марічка не до вподоби. Батько не міг надалі спокійно дивитися на страждання доньки, тому запропонував Феньці пошукати деінде собі прихисток. Тітка поплакала, а на ранок Павло запропонував Марічці стати його дружиною. Щаслива дівчина чи не помічала байдужість чоловіка, чи бачила те, що хотіла. Марічка швидко завагітніла й тоді почала іноді заходити до Варі, бо в неї вже була маленька донька. Молодиці мали багато спільного, тож вони швидко здружилися, і Варя тепер не почувалася такою самотньою.
Варя вже й не сподівалася, що зможе з кимось так здружитися. Спогади про зраду Ганнусі, яку вважала своєю названою сестрою, ятрилися як незагоєні рани. Але Марічка була з нею щирою та відвертою, тож швидко розтопила лід образи у серці Варі…
Варя лагідно провела долонями по великому животу. До пологів залишилося зовсім трохи — живіт опустився донизу. Незабаром на світ з’явиться братик Маргаритки. Те, що буде хлопчик, Варя не мала сумнівів: так сказала Улянида, а вона не помиляється. Колись сказала Варі:
