Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
— Буде дівчинка-квіточка.
Так і сталося. Коли народилося маля, Варя зараз же згадала віщування Уляниди. Покусаними й попеченими губами одразу після пологів прошепотіла: «Дівчинка-квітка — Маргаритка». Так і назвала донечку. І справді, дівчинка гарненька, білявенька, з живими синіми оченятами — справжня квіточка.
Згадала Варя минулі пологи, тяжко зітхнула. Маргаритка народилася на восьмому місяці подружнього життя. До цього часу стоїть перед очима перекошене гнівом лице Василя.
— То не моя дитина! — заявив він.
— То вбий її, — з розпачем кинула Варя.
Якби не батько, який мало не зарубав Василя, та не мати, котра переконала чоловіка, що діти іноді можуть народжуватися раніше терміну, невідомо, чим би все скінчилося. З часом Василь почав брати на руки немовля, забавляв, але Варя бачила, що сумніви його не покинули. За одне подумки дякувала чоловікові: він таки не сказав батькам, що була вже жінкою, коли йшла заміж.
Ось-ось народиться ще одна дитина. Як тоді Василь буде ставитися до Маргаритки? Чи не зненавидить? Може, пом’якшає його серце?
Варя присіла біля вікна. У дворі Пєтухових снувала привидом Олеся. Вона так схудла, аж страшно було дивитися. Робота в колгоспі з шостої ранку дотемна, потім потрібно обслуговувати двох бугаїв-братів та ледачу свекруху, працювати на своєму городі, порати худобу. Усе лягло на її плечі. Напевне, тому вона зомліла прямо на полі. Бідне дівча відпросилося в бригадира на два дні, щоб відпочити вдома. І хоча брати віддали в колгосп майже весь наділ землі, який переписала на них Ольга, роботи вдома вистачало, щоб Олеся так виснажилася. До цього часу вона жодного разу не завагітніла. Може, воно й на краще. Якби ще була й дитина, то Олеся зовсім би з ніг звалилася. Ось і зараз копирсається у дворі замість того, щоб відлежатися. Чи шкодує Ольга, що віддала доньку так рано заміж? Мовчить, не зізнається, ходить на роботу в колгосп і на всі заставки кляне своїх за все: за те, що змусили її йти на роботу, за те, що віддали землі та худобу, за те, що нема ніякого зиску з того колгоспу, бо жили нормально, а тепер ледь зводять кінці з кінцями. На трудодні за минулий рік видали їм так мало зерна, що не вистачить ні на хліб, ні на посів. Не заробіток, а сміх. Тепер ні грошей, ні хліба, ні молока. А податками так обклали, що люди аж виють. Ось і зараз батьки Варі на жнивах у полі. Урожай гарний, але податків потрібно сплатити більше, ніж зберуть зерна. Батько сподівається, що зможе щось залишити собі на хліб і на посів, але ж і так видно, що не лишиться нічого. Чорножукови — куркулі, тож на них наклали податки більші, ніж на колгоспників. А якщо не сплатять сповна… Ні, краще не думати про погане. Потрібно йти на поле, допомагати батькам.
Варя важко підвелася. Живіт так тягне донизу, ніби у неї всередині великий камінь. Але йти треба. Вона запнулася ситцевою хусткою, потихеньку вийшла надвір. Варя взяла у повітці серп — хоча б понад межею пожне жито, і то поміч.
— А куди це наша Варя зібралася? — почула вона позаду знайомий голос.
— Привіт, маленька! — усміхнулася Варя. Марічка тримала на руках тримісячну Сонечку. — Тітонька Варя збирається йти у поле.
— Куди? У поле? Ледве ноги переставляєш, а спека така, що земля пече ноги, — зауважила подруга.
— Добре, що нагадала, — спохопилася Варя. — Візьму пляшку з холодною водою.
— Тримай! — Марічка подала доньку Варі. — Я зараз принесу.
За мить швидка Марічка принесла відро холодної колодязної води, налила у скляну пляшку, заткнула її вилущеним кукурудзяним початком.
— Дякую! — сказала Варя. — Що б я без тебе робила!
— Може, провести тебе? Я б могла й на полі тобі допомогти.
— А Сонечку куди подінемо? — запитала Варя, цілуючи рожеві щічки дитини.
— Маргаритка ж у полі з батьками, то й і Сонечка там у затінку полежить.
— Який там затінок? Вони зараз на краю поля, там лише жито посіяне.
— Та десь примостимося. Так, Сонечко? — Марічка забрала дитину.
— Ні, Марічко, не потрібно, — у голосі Варі забриніли сумні нотки. — Ще хтось донесе, що у Чорножукових наймити працюють. Лихих людей вистачає. Є добрі, а є такі, що вовком на нас дивляться.
— Ну добре, — погодилася Марічка. — Ми підемо додому, а ввечері ще навідаємося. Тільки не рано, а коли худобу попораємо. Гаразд?
— Домовилися! — усміхнулася Варя.
Потихеньку Варя пішла утоптаною стежкою через городи. Справді, було дуже спекотно, а земля під босими ногами здавалася розпеченою пательнею. Варя дійшла вже до густих заростів сливняку, де темнів дерев’яний хрест на могилі діда. Потрібно трохи відпочити, бо так нестерпно ломить спину, ніби хтось палицею уперіщив. Вона хотіла присісти на траву біля могили і раптом почула, як по ногах потекла тепла рідина. Страх скував Варю по руках і ногах. Потрібно швидше повертатися додому! Але раптовий нестерпний біль пронизав усе її тіло. Вона дико закричала. Хотіла бігти, але змогла зробити лише крок й одразу опустилася на траву. Сильні перейми почалися так раптово, що жінка злякалася.
— Мамо! — закричала вона щодуху. — Мамочко! Допоможіть!
Варя була на межі паніки. Лежачи на спині, вона чіплялася руками за траву, намагаючись віддалитися від могили, яка раптово почала завдавати їй жаху. Варі вдалося відповзти лише на кілька кроків. Між переймами вона знову дивилася на старий хрест. Їй здалося, що він ворухнувся. Зараз хрест упаде на неї, а з могили вилізе кістлява рука й схопить її дитину.
— Господи! — молилася Варя. — Спаси мене й збережи!
Жінка перехрестилася. Здалося, хрест уже не хитався, але нелюдський страх її не відпустив. Щоб не дивитися на хрест, який її лякав, Варя звела очі вгору. На корявій сухій гілці сливи сиділа ворона й з цікавістю дивилася на неї. Може, то дід виліз із могили й обернувся птахом?
— Йди геть звідси! — сказала Варя, махнувши рукою, але її голос був хрипкий і тихий, і цікава ворона не зрушила з місця.
Ні, то не ворона! Варя могла заприсягтися, що у неї людські очі. Страшні, чорні, з червоним відблиском. І те страхіття чекає, щоб відібрати у неї немовля і виклювати йому очі. Жахливе усвідомлення неминучості змушує змучену потугами та болем породіллю зробити останнє зусилля. Варя зібрала усі свої сили, натужилася. Вона не віддасть свою дитину! Різкий біль, здавалося, розірвав тіло навпіл, і разом із її криком почувся писк немовляти.
— Не віддам, нікому не віддам, — шепотіли порепані губи.
Варя намацала поруч серп, перерізала ним пуповину. Зубами відкоркувала пляшку, зробила ковток води, потім обмила дитинку. Хлопчик! Улянида знову вгадала. Вона загорнула немовля в хустку, притисла до грудей.
— Не віддам! — прошепотіла вона, поглянувши вгору.
Ворони вже не було на гілці. З острахом поглянула на хрест. На ньому сиділа ворона, розгойдуючись, ніби на гойдалці. Блиснула на Варю червоними очима й засміялася людським голосом. Варя провалилася у темну прірву…
— Варю, донечко, відкрий очі! — насилу вловила слова матері, які доносилися ніби з води. А може, то ворона говорить до неї голосом матері?
— Та що ж ти стоїш як бовдур! Васю, візьми дитину! — То мати чи клята ворона?
— Не дам! Нікому не дам! — Варя обома руками обхопила немовля.
Василь так і поніс на руках Варю, яка притискала до себе новонародженого. Вдома її вклали на ліжко. Варя щільно загорнулася в ковдру, ховаючись разом з дитиною. Як не вмовляла її мати дозволити забрати дитину, щоб добре обмити та сповити, — не дала. Дивиться переляканими очима і тільки одне каже: «Не віддам! Нікому не дам!» Так і пролежала до ранку. І знову те ж саме.
— Запрягай коня, їдь за фельдшеркою, — плачучи, сказала мати Василеві.
Варя попросила пити. Жадібно випила цілий кухоль молока.
— Не дам фельдшерці дитину, — сказала вона, годуючи груддю немовля.
— Вона лише огляне тебе.
— Вона забере мого сина.
— Навіщо?
— Бо вона — теж ворона, — пояснила Варя.
— Господи! Що ж робити? Вона марить! — знову заголосила мати.
