Під куполом - Кінг Стівен (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

— Вони рикошетили й рикошетили… а тоді, вище сорока семи тисяч футів — вжик-вжик! — і почали собі летіти геть. Між нами кажучи, я навіть здивований, що ми не втратили нікого з наших акробатів-літунів.

— А вони вже пролетіли понад цією штукою?

— Менше двох годин тому. Місія пройшла успішно.

— Хто це зробив, полковнику?

— Ми не знаємо.

— Це наші? Це якийсь науковий експеримент вийшов не тим боком? Чи це, Господи вбережи, якесь тестування? Ви обіцяли мені правду. Ви заборгували правду цьому місту. Люди тут уже дуже налякані.

— Розумію. Але ми тут ні до чого.

— А хіба ви знали б, якби це було не так?

Кокс завагався. Коли він заговорив знову, голос його звучав тихіше.

— Я маю надійні джерела в моєму департаменті. Хтось лише пердне в Службі безпеки, як нам уже чутно. Те саме щодо Дев'ятої Групи в Ленглі [110] і пари інших контор, про які ви ніколи навіть не чули.

Цілком імовірно, що Кокс казав правду. Проте не менш імовірним було й протилежне. Він цілком відповідав власному покликанню, врешті-решт; якби його поставили вартовим отут, серед холодної осінньої темряви в ряду оцих дрочил-морпіхів, Кокс точно так стояв би спиною до міста. Йому б це не подобалося, але наказ є наказ.

— Чи є сподівання, що це якийсь природний феномен? — спитав Барбі.

— Такий, що цілком відповідає визначеним людьми кордонам міста? З кожним завертом і кожною сраною щілинкою? Як ви гадаєте?

— Моя справа питати. Ця штука проникна? Ви знаєте?

— Вода проникає, — сказав Кокс, — хоча й потрошку.

— Як таке може бути?

Утім, він сам бачив, як дивно поводиться вода; разом з Джендроном вони це бачили.

— Звідки нам знати? — в голосі Кокса почулося роздратування. — Ми працюємо з цим усього лиш якихось дванадцять годин, навіть менше. Тут так раділи, так ляскали одне одного по спинах, коли тільки вичислили, на яку висоту ця річ здіймається. Згодом і нове щось з'ясується, але поки що ми просто не знаємо.

— А повітря?

— Повітря проникає краще. Ми встановили пункт моніторингу там, де ваше місто межує… ммм… — Барбі розчув шелестіння паперів, — з Гарлоу. Там уже провели, як вони це називають, «продувні тести». Гадаю, так вимірюється співвідношення між кількістю того повітря, що проникає, і того, що відбивається. У будь-якому разі, повітря проходить, і то набагато краще за воду, хоча науковці кажуть, що все одно не цілком. Це дуже сильно вплине на вашу погоду, друже, хоча поки що ніхто не в змозі сказати, в який бік. Чорт, можливо, Честер Мілл перетвориться на Палм Спрингс [111], — розсміявся він, проте доволі вимушено.

— А тверді частинки? — Барбі подумав, що відповідь на це питання йому відома.

— Аж ніяк, — заперечив Кокс. — Тверді частинки не проникають. Принаймні нам так здається. І певне, вам варто знати, що так само відбувається в обох напрямках. Якщо тверді частинки не проходять всередину, не виходять вони й назовні. Це означає, що автомобільні вихлопи…

— Тут нема де далеко їздити. Упоперек Честер Мілл сягає хіба що чотирьох миль. А по діагоналі… — він глянув на Джулію.

— Сім. Не більше, — підказала вона.

Кокс продовжував.

— А ще в нас не думають, що викиди мазутних обігрівачів становитимуть велику проблему. Гадаю, у місті кожен має гарненьку й дорогу опалювальну систему такого типу — в Саудівській Аравії в ці дні всі машини їздять з липучками на бамперах, де написано «Серцем я з Новою Англією», — але сучасні мазутні обігрівачі потребують електрики для забезпечення регулярної іскри запалювання. Із запасами пального у вас мусить бути все гаразд, оскільки опалювальний сезон ще не розпочинався, хоча в нас вважають, що багато користі вам воно не принесе. У довготривалому вимірі, тобто зважаючи на забруднення повітря.

— Ви так думаєте? Приїздіть сюди, коли тут тридцять нижче нуля і вітер дме так, що… — на мить він затнувся. — А вітер дутиме?

— Нам це невідомо, — сказав Кокс. — Спитайте в мене завтра, і тоді, можливо, в мене з'являться принаймні хоч якісь теоретичні міркування.

— Ми можемо палити дрова, — сказала Джулія. — Передайте йому.

— Міс Шамвей каже, що ми можемо палити дрова.

— Там у вас люди мусять бути обережними з цим, капітане Барбара… Барбі. Звісно, деревини у вас більше ніж достатньо і ніяка електрика не потрібна для її запалювання й підтримування горіння, але дрова продукують сажу. Чорт забирай, вони продукують канцерогени.

— Опалювальний сезон тут починається… — Барбі подивився на Джулію.

— П'ятнадцятого листопада, — підказала вона. — Чи близько того.

— Міс Шамвей каже, що в середині листопада. Тож пообіцяйте мені, що ви ще до того вирішите цю проблему.

— Я можу лише сказати, що ми будемо працювати над цим, як скажені. Наразі я мушу завершувати нашу розмову. Розумаки — принаймні ті, яких ми вже встигли підключити — всі погоджуються з думкою, що ми маємо справу з якимсь силовим полем…

— Чисто тобі «Стар Трюк», — промовив Барбі. — Телепортуй мене, Снотті [112].

— Прошу?

— То пусте. Продовжуйте, сер.

— Вони всі погоджуються з тим, що силове поле виникло не саме собою. Його мусить генерувати щось поблизу або в центрі нього. Наші хлопці гадають, що центр — це найімовірніше. «Це як держак парасольки» — так один з них висловився.

— Ви вважаєте, що це робота когось зсередини?

— Ми не відкидаємо такої можливості. Але, на наше щастя, в місті ми маємо відзначеного нагородами офіцера…

«Колишнього, — подумав Барбі. — А нагороди пішли на дно Мексиканської затоки півтора року тому». Проте схоже, що строк його служби продовжено, подобається йому самому це, чи ні. Гастролі подовжено на вимогу публіки, як то кажуть.

— …чиєю спеціалізацією в Іраку було полювання на фабрики вибухівки Аль-Каїди. Знаходження їх і ліквідація.

Отже, просто якийсь такий собі генератор. Йому згадалися усі ті генери, які вони проминули, їдучи сюди з Джулією Шамвей, ті, що гули в темряві, виробляючи тепло і світло. Пожираючи заради цього пропан. Він усвідомив, що тепер пропан і акумулятори, навіть більше за їжу, стають у Честер Міллі золотим стандартом. Однак він розумів: люди точно палитимуть дрова. Коли похолоднішає і закінчиться пропан, вони спалюватимуть багато деревини. Стовбури, гілки і тріски. І будуть до сраки їм усі ті канцерогени.

— Той генератор навряд чи схожий на ті, що працюють цієї ночі у вашому закутку нашого світу, — промовив Кокс. — машина, яка здатна творити таке… ми не знаємо, на що вона може бути схожа чи хто міг її збудувати.

— Але наш Дядечко Семмі бажає таку машинку собі, — підхопив Барбі. Телефон у його руці міг ось-ось луснути, так міцно він його стискав. — Це й є пріоритетним завданням, чи не так? Сер? Бо така машинка здатна змінити світ. Мешканці цього міста — питання абсолютно другорядне. Фактично, другорядні втрати.

— Ох, тільки не треба мелодраматизму, — відрізав Кокс. — У даному випадку наші інтереси збігаються. Знайдіть генератор, якщо він там знаходиться. Відшукайте його, як ви розшукували бомбові фабрики, і змусьте його перестати працювати. Ось і кінець проблемі.

— Якщо він тут є.

— Якщо він там, значить все окей. Ви спробуєте?

— А хіба я маю вибір?

— Мені так не здається, але я кадровий військовий. Для нас свободи вибору не існує.

— Кене, це реально якісь срані протипожежні навчання.

Кокс не поспішав із відповіддю. Хоча на тому боці лінії застигла тиша (не рахуючи ледь чутного гудіння, яке могло вказувати на те, що розмова записується), Барбі майже фізично відчував, як той розмірковує. Нарешті він промовив:

— Так і є, але ж тобі, курвалю, завжди дістається найзапашніше лайно.

Барбі розсміявся. Незмога було стриматися.