Маруся - Шкляр Василь (электронная книга TXT) 📗
Вона теж поглядала на них з неприхованою цікавістю, чула ж раніше про Бугая, Лиха, П’яту, менше про Голуба та Шума й зовсім нічого не знала про Дякова, який і тут тримався осібно, замкнуто, мовчав, як німий. Хоча Дяков був серед них найстарший, переступив за тридцятку, але його кістляве, темне від щетини лице скувала холодна байдужість, він не встрявав у розмову, вуста його були стиснуті, як у мерця.
Пізніше, коли він нарешті озвався, виявилося, що Дяков росіянин, і Маруся подумала, що він соромиться розмовляти з ними по-московському, через те й мовчить, як без’язикий. Тоді вона ще не знала, що уральця Василя Дякова привіз у свої краї Данило Терпило, котрий згодом став отаманом Зеленим. Під кінець Світової війни вони потоваришували на Західному фронті, де штабний писар Терпило займався українізацією Путивльського полку — і так успішно, що привіз на Обухівщину уральця Василя Дякова боротися з большевиками.
Очоливши у Дніпровській дивізії полк, Дяков зажив такої гучної слави, що на нього розпочала полювання київська губернська чека. Дикими були ті лови. Чекісти дісталися навіть до його дружини з маленькою донькою, які жили на краю Росії, і привезли їх до Києва. Вони запроторили жінку з дитиною до Лук’янівської тюрми, щоб узяти на гачок отамана. Довідавшись про це, Дяков почав сушити голову, як визволити рідних з неволі. Через своїх людей він домовився про підкуп наглядачів «діда Лук’яна», які мали допомогти в’язням вислизнути за тюремні мури. Однак операція не вдалася — під час втечі дружину й доньку Василя Дякова було вбито.
Чекісти на цьому не заспокоїлися. Вони відрубали голови жінці й дитині й послали їх отаману Дякову в подарунковій скриньці з червоного дерева. Там була ще записка:
«Изменнику от его верной любовницы Смерти».
Дяков хотів застрелитися, та в останню мить зупинила думка:
«А хто помститься?»
І тепер помста стала його роботою. Дяков зробився таким жорстоким, що його каральні операції наводили жах навіть на своїх. Чекістський загін матросів, котрі поперлися на Обухівщину в пошуках «банди Дякова», він засилосував у жомовій ямі Григорівської цукроварні. Піймавши чекістку Азу із Ржищева, яка взяла собі агентурне прізвисько Амазонка, Дяков одрізав їй праву грудь, — він десь читав, що саме так робили амазонки, аби цицька не заважала стріляти з лука.
Отаман Зелений пробував присмирити Дякова, журив його, погрожував розстрілом, та уральцеві було байдуже й до погроз, і до смерті. У нього на думці було одне. Зелений багато чого прощав одчаяці, пам’ятаючи про скриньку з червоного дерева.
Полк отамана Дякова насправді був невеликим летючим загоном, який воював на критих «тачанках», що їх винайшов сам Дяков. Це були вози-халабуди, схожі на циганські кибитки — у них партизани маскували кулемети й навіть легкі гармати. Французька півторадюймова гарматка «мартин» так само вміщалася на міцно збитому возі, як і важкі кулемети «максим» чи «кольт». «Цигани», що сиділи в халабудах, насунувши на очі пом’яті капелюхи з обвислими крисами — буна дзіва! — ні в кого не викликали занепокоєння доти, поки не починали «кувати большевикам коней».
До Германівського лісництва Дяков приїхав не циганською кибиткою, а верхи в сідлі, і його мало цікавило те головне питання, заради якого зібралися тут отамани. Їм усім муляло, як повестися з величезним загоном червоного командира Несміянова, котрий одірвав свій полк від 58-ї совєцької дивізії і повстав проти большевиків. На їхньому величезному, як рядно, червоному прапорі так було й написано:
«Группа войск, восставших против Коммуны».
Майже дві тисячі бійців, відмовившись іти на Східний фронт проти адмірала Колчака, вирушили у самовільні мандри й зупинилися в районі Сквири. Їхній командир Несміянов шукав зв’язків з партизанськими отаманами, щоб утворити спільний фронт проти «оголтєлой дєнікінщини». Саме так сказали Ангелу відпоручники Несміянова, з якими він зустрівся в Козятині.
— Не вірю я цим кацапам, — крутив круглою, як капустина, головою отаман Бугай, коли вони вже трапезували на галявині.
Лісник Помазан, правдива душа, подбав, щоб на «столі» була міцна, як вогонь, слив’янка, сало, печена картопля, сирі яйця, цибуля, квашенина й дичина. Інакше який з нього лісник?
Величезний казан, щойно знятий з вогню, парував ласими шматками тушкованого м’яса, і вони діставали його руками, заїдаючи оковиту, яку по черзі пили з мідного кухля. Помазан приніс кілька чарок, але отамани пили з одного кухля, щоб і думка була одна, і дотриматися братського звичаю.
Маруся від горілки відмовилася, ніхто її не силував — таке юне, куди? — але Голуб, уже причастившись і осмілівши, сказав:
— Може, хоч губи вмочили б, пані отаманшо? Якщо вже пристали до нашого товариства.
— Це — обов’язково? — спитала вона.
— Нам солодшою буде кварта, — ще більше розпустив пір’я Голуб, який скидався радше на півня, ніж на голуба.
— Тоді чому ж тільки губи? Я з вами вип’ю, але не натще.
Маруся взяла печену бульбу та злегенька її роздушила, аби швидше вихолоняла.
— Тоді краще починайте з м’яса, — порадив Бугай.
— Я дичини не їм, — сказала Маруся.
— Даремно. На бульбі далеко не заїдеш.
Бугай потяг півкухля слив’янки і, наминаючи добрий кусень дикого цапа, швидко червонів од випитого. Горілка, вона ж така — кому вступає у ноги, а кому в лице.
— Хоч убий, не вірю я цим кацапам! — повторив Бугай, і всі мимохіть позирнули спідлоба на Дякова: чи не образився за «кацапів»?
Дякову було байдуже. Він і дикого цапа жував ліниво, знехотя, і слив’янка була для нього що та вода.
— Вірить тепер нікому не можна, — сказав Ангел. — Навіть своїм.
Він лежав на простеленій кавказькій бурці, і сам був схожий на кавказця. Смаглявий, очі смолянисті, великі, і брови над ними сходилися розгонистими крильми. На отаманові були теплі повстяні чоботи, знизу обшиті шкірою, і Маруся подумала, що тут, на правому березі, Ангел ночує більше по лісах, ніж під стріхою, тому й зодягається тепло, вже по-зимовому.
— Спитайте он у Марусі, якими бувають свої, — сказав Ангел.
— Так то правда, що всіх братів Соколовських убили їхні ад’ютанти? — подивився на неї міцний, як окоренок, П’ята.
— Не кожному щастить загинути в бою, — сказала вона. — Багатьох убивають у спину.
— Але з Несміяновим треба зійтися, — міркував уголос Ангел. — Придивитися, чим він дихає, а там воно покаже.
— Чому він хоче виступити проти денікінців? — спитала Маруся. — На прапорі ж написав, що повстав проти комуни. Чи то так, про людське око?
— Справді! — Ангел схвально подивився на неї агатовими очима. — Тре’ запропонувати йому спершу поскубти червоних. Якої він заспіває.
— Якщо крутитиме хвостом, то краще роззброїти, — сказав Шум. На його щоці, нижче вилиці, синів глибокий навскісний шрам.
— Роззброїти? — здивувалася Маруся. — І хай далі гуляють у нас під носом?
— Ну, ми ще не знаємо, що воно за військо, — пояснив Шум. — Може, там задурманені хохли, яким треба вставити клепку? А якщо збільшовичена кацапня, то рішенець тут один…
Усі знов мимохіть глянули на Дякова. Тому було байдуже до хохлів і кацапів. Він не втручався в балачку, бо ще на передобідній нараді сказав, що все передасть Зеленому, нехай сам вирішує.
— Добре, — підсумував Ангел. — Розпочнемо переговори з Несміяновим ніс до носа, а там буде видно.
— Хто кого… — докинув отаман Лихо й надбив вершечок яйця об кухоль.
— Інакше не буває, — сказав Ангел.
Лихо, витягнувши трубочкою губи, одним смоком втягнув у себе яйце, а в порожню шкаралупу націдив з кухля горілки.
— О, то ти теж характерник? — П’ята зачудувався, як Лихо перехилив яйце замість чарочки.
— Чому теж?
П’ята зніяковів, але в Марусин бік і не глянув. Він перевів погляд на Ангела та вже вкотре завважив його чисту білу сорочку, що виглядала з-під розстебнутого кітеля. Наче Ангел спав не в лісі, а в якомусь пансіонаті. П’ята знав, що Ангел має свою кравецьку майстерню, яка обшиває його козаків, але ж не за собою він її возить? П’ята відчув на своїй шиї заяложений до хромового блиску комір, і щось зашкребло йому всередині. Диви, який франт, подумав він про Ангела, — напівлежить собі на кавказькій бурці, підклавши під лікоть чорну кудлату шапку, й у вус не дме. Ще недавно був на лівому березі Дніпра, а це вже тут командує, розказує, що їм робити. І з Марусею, бач, запізнався раніше за всіх…
