Маруся - Шкляр Василь (электронная книга TXT) 📗

На чолі колони їхала верхи на білому арабові Маруся, поруч неї — Санько Кулібаба з жовто-блакитним прапором та Василь Матіяш, ад’ютант Самої, як іноді називали Марусю її козаки. Обидва їхали на кобилах — Гальці й Басі, зате кобилиці були стримні (у Горбулеві чомусь так казали на молодих коней), гарячі й веселі, як дівки на виданні.

Коли переходили села, люди приглядалися до них з-за тинів, сміливіші виходили за перелаз, а дітвора вибігала на вулицю й кричала:

«Наші! Петлюрівці їдуть!»

«Дя, дайте стрельнуть!»

Маршовим ладом вони пройшли через Головине, Сліпчиці, Торчин, а за Торчином уже виднівся Горбулів, і Маруся відчула, що навіть Нарцис упізнав їхнє село. Він застриг вухами, злегка натяг поводи й наддав кроку. Санько Кулібаба вище підняв прапор.

Перед селом, неподалік кар’єру, стояв італійський купець Флоріан Ліва, який так глибоко вріс у горбулівський камінь, що навіть після того, як Росію спіткали війни й розруха, не чкурнув до Італії, а так і залишився в Горбулеві. Може, він думав, що й тоді, коли імперія розлетиться на друзки, коли все тут упаде й покриється порохом, горбулівський лабрадорит все одно залишиться цілим і його й далі можна буде возити на продаж у Європу. А може, Флоріан Ліва хотів додивитися, чим закінчиться це епохальне дійство, яке не кожному випадає побачити на своєму віку. Тому він і зараз стояв біля кар’єру (трохи далі червонів у променях призахідного сонця його цегляний будинок) і був схожий на мандрівного літописця, котрий завжди опиняється у потрібному місці за слушної години. На Флоріані Ліві був дорожній плащ-порохівник, чудернацький кашкет із хлястиком поперек тім’я і довжелезним козирком, який не давав сонцю засліпити італійця, — він дивився на Марусине військо такими широко розплющеними очима, наче перед ним проїжджав сам Джузеппе Гарібальді зі своїм корпусом ополченців, у якому спершу теж було близько тисячі добровольців.

Італієць Ліва добре знав Сашу Соколовську, як і її братів, бо не раз бував у хаті дяка Тимофія Соколовського. Доброчесний католик, Флоріан Ліва разом зі своєю дружиною Алентиною ходив на службу Божу до польського костелу, але був у дружніх стосунках із православним дяком Тимофієм Соколовським, чия дружина Ядвіга теж ходила до костелу. Ліва знав їхніх дітей змалечку, знав оцю вершницю з колиски, а тепер не міг зрозуміти, як вони, сільські дітлахи, на його очах повиростали у полководців. Що штовхає їх на цю боротьбу, звідкіля ця затятість, щоб отак, гинучи одне за одним, щоденно іти на смерть?

Ні, Флоріан Ліва не міг відповісти собі на це запитання. Чогось подібного він не зустрічав ні в книжках, ні тим паче в житті. Він уже знав, хто такі большевики та як їх зненавиділи тутешні селяни, але щоб отак… щоб такі молоді люди свідомо гинули один по одному?.. Падає брат — на його місце тут-таки стає другий, гине другий — його замінює третій, убивають третього — на зміну смертнику приходить юна сестра… Ні, такого Флоріан Ліва не міг собі пояснити. Він тільки міг зняти перед цими людьми капелюх, і зараз, захоплено дивлячись на жовто-блакитний прапор, що аж горів у променях призахідного сонця, дивлячись на вершницю, що їхала в голові колони, італієць зняв свого картуза з довжелезним козирком і бадьоро помахав ним на знак привітання.

Маруся теж скинула шапку й помахала до Флоріана Ліви, майнувши в повітрі червоним шликом.

— Buonasera! — гукнула вона. — Como stai, signore? [41]

— Va bene! Добре! — відповів Ліва.

Ні, це не Гарібальді, подумав він. Це Орлеанська Діва, що колись також повстала проти загарбників, та була спалена на кострищі за відьомство і… носіння чоловічого одягу. O tempora, o mores! [42]

Санько Кулібаба підморгнув-усміхнувся до Василя Матіяша. Йому подобалося, що в них така грамотна отаманша, що вона вміє говорити не по-нашому. Та ще більше Санькові подобалися її бадьорі команди, які він почує вже скоро, коли вони виїдуть за Лапаївкою на вигін-торговицю серед села.

«Кіннота, спішитись!»

«Їздові, злазь!»

«Відпустити попруги!»

«Відстебнути нашильники!»

«Овес — коням!»

Це буде трохи пізніше, а зараз Маруся накидає на голову шапку і, ловлячи поглядом верхівку їхньої церкви, відчуває, як стискається серце. Мама, матуся… Як вона там, бідолашна? Після загибелі Лесика як зодягла чорну хустку, то більше її не скидала… Потім Дмитро, Василь…Чи є в цьому світі ще така страдниця, що в один рік поховала трьох синів-соколів? Не поховала, не провела їх в останню дорогу, вона навіть не знає, де їхні могили. Лесика закопали потай під Пилиповичами, Дмитра так само в Корчівці, Василя ж розстріляли в Радомишлі та вже мертвого вкинули в річку. Немає, матусю, могилок, щоб ви могли оплакати своїх синів, але у вас, моя рідна, вже й сліз немає, виплакали їх давно, і слів немає, бо слова тут нічого не важать, і голос ваш пересох, і вмерло навіть ваше зітхання…

Коли ви дізналися, мамо, що я ступила на стежку братів, ще міцніше зімкнули сині губи. Потім таки сказали:

«Знать, так написано нам на роду».

Ви, мамо, рівно тримали спину, рівно тримали голову й дивилися прямо перед собою, хоч, здавалось, нічого не бачили.

«Ми самі так собі написали, — сказав тато. — Бо як не ми, то хто?»

Матусю, я везу вам вітання від вашого останнього сина. Я бачила, мамо, Степана, та не знаю, як вам про те розповісти… Тяжким було наше побачення.

Біль підкочується Марусі до горла і, проганяючи його, вона подає команду, яку давно очікують козаки:

— Пісню!

Розлогу журливу мелодію, яка не дуже кладеться до їхнього маршу, заспівувачі стискають у майже бравурний спів — і виходить у них похідна пісня, яку вони можуть виводити, як собі хочуть, бо самі ж її і придумали.

І тут Маруся побачила, як народжується народна пісня, бо вона вперше почула слова:

У Горбулеві люди не ховалися за тини-перелази — старе й мале, дядьки, молодиці, дівчата вибігали на вулицю одне поперед одного, бо серед Марусиного війська були їхні чоловіки, брати, сини, наречені, свати, куми, сусіди, і чути було вигуки тут і там: «Семене!» — «Пилипе!» — «Сашко!» — «А де мій Андрій?» — «Свириде, ти Ониська не бачив?» — та ніхто не підбігав до козаків, не годилося ламати їхнього похідного ладу, і тільки божевільна Марилька, яка, почувши пісню, прибігла сюди аж від Першої Шляхти, кинулася до свого нареченого Льодзя Ліпки, впіймала його за стремено, а він нахилився, підхопив її, як пір’їну, і посадив поперед себе на Киргиза; Марусі від того знов защеміло серце, защеміло й стислося дужче, бо вона в голові колони вже під’їжджала до свого подвір’я, де біля воріт гордо стояв її простоволосий тато, стояв Тимофій Соколовський, дяк Покровсько-Миколаївської церкви — не по літах ставний, широкогрудий, тільки борода його й колись русяве волосся тепер споловіли, наче голову йому притрушено попелом; а мами не було, мама була в хаті, бо, почувши, що їде Сашуня, вона вже готувала ковмачку, готувала улюблену страву найменшої доні.

Маруся поминула своє подвір’я, мусила спершу довести загін на місце постою, віддати команди, розпорядитися, що й куди, виставити варту, а тоді вже мерщій до вас, тату, вибачайте, такий порядок, ви ж знаєте, ви досі, тату, мій начальник штабу й духівник, хоч духівником мав би бути Степан, ваш син, а мій брат, котрий вивчився на священика у Київській духовній академії і тепер має парафію в Янівці. Саме звідти я привезла вам, тату, вітання від вашого сина… Не знаю, як вам краще про це сказати.