Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
А ось як «велично оспівав» той, 1396 року, похід М. М. Карамзін:
«Он (московський князь. — В. Б.) послал брата князя Юрия Димитриевича в Казанскую Болгарию с сильным войском, которое взяло ее столицу (и ныне известную под именем Болгаров), Жукотин, Казань, Кременчуг, три месяца опустошало сию торговую землю и возвратилось с богатою добычею. Летописцы говорят, что никогда еще полки… (Московские. — В. Б.) не ходили столь далеко в Ханские владения…» [18, т. V, с. 89].
Це ще одне свідчення про перебування хана Тохтамиша в 1395–1396 роках у Москві. Він навіть на Булгарський улус не ходив особисто, аби покарати улусного хана, а послав свого брата, як це завжди робили Великі хани Золотої Орди.
Може виникнути запитання: чому емір Тимур не добив Тохтамиша в серпні 1395 року та не протидіяв йому 1396 року в Булгарії?
І на це питання відповідає російська історична наука. Послухаємо професора М. Г. Сафаргалієва щодо 1395 року: «В то время как Тимур опустошал Елец, его сын Мираншах, во главе другого отряда, был занят разорением области Азака (Тану). Он овладел этой веницианской крепостью, сжег дома, предав все немусульманское население смерти, затем вышел на Кубань — в область черкесов. Здесь был разрушен город Маджар. Черкесы, уничтожив сено на лугах, ушли в горы..» [14, с. 169].
Тобто рештки армії Тимура після битви на річці Терек, а це майже 100–тисячне військо, були розділені на частини. Отож, під Єльцем (Карасу) Тамерлан мав військо не більше 50 тисяч, чому і побоявся йти на Тохтамиша, який на той час мав значно більші військові сили. Але, головне, військо Тохтамиша на той час було згуртоване, однорідне без зрадників.
Зустрівши повсюдний опір у Золотій Орді, Тимур і віддав місцеве населення півдня держави та їхні міста на жорстоке винищення та руйнацію. Були знищені практично всі поволзькі міста, починаючи від Увека (сучасний Саратов) до Астрахані. «Такому же розграблению подверглись и другие города Золотой Орды: Старый Сарай, Бальджимен, Маджар, Азак (Тана), Солхат, Дедяков и др. На этот раз Тимур проявил исключительную жестокость в отношении Золотой Орды и особенно к ее городским центрам…» [14, с. 170].
Заради справедливості зазначимо: північні міста Золотої Орди не постраждали від Тимура. Серед них: Булгар, Самара, Жукотин, Нижній Новгород, Ярослав, Володимир, Андріїв Городок (Твер), Ростов, Москва, Калуга, Темников, Мохші та сотні інших. Всю північ своєї держави Тохтамиш зумів захистити від навали Тимура в 1395 році. Чому і вилив увесь свій гнів кульгавий емір на населення та міста півдня Золотої Орди. І це теж одна з тих причин, чому хана Тохтамиша величали словами — великий. Навіть програвши битву Тимуру, хан Тохтамиш не дав можливості еміру зруйнувати свою державу. Послухаємо ще раз професора М. Г. Сафаргалієва:
«Последствием безжалостного разрушения… являлся голод, начавшийся зимой 1395 года (в південних улусах Золотої Орди. — В. Б.), давший себя почувствовать не только побежденным, но и победителям. Зимой 1395–1396 года войска Тимура стали испытывать большую нужду в продовольствии и фураже для скота.
“Вследствие сильного холода и мороза войско Тимура ослабело и пало духом, — писал Шариф–ад–дин Иезди, — большая часть скота погибла, скудность и дороговизна дошли до того, что 1 ман проса (около килограмма. — М. С.) нельзя было найти и за 70 копекских динаров… а барана за 250 динаров”… Кое–как продержавшись до начала весны за счет награбленной добычи, войско Тимура с наступлением весны 1396 года поспешно ушло в Иран по разоренной им же дороге, не достигнув своей цели — подчинения Золотой Орды» [14, с. 170–171].
Такий переможець Тимур, якого так прославляє московська історична наука. Хоча його вчинки та перемога стовідсотково нагадують Наполеона 1812 року. Але зверніть увагу, яку різницю має оцінка подій 1395 та 1812 років.
До об’єктивності дуже далеко!
Ось чому Тамерлану було не до Тохтамиша у 1396 році! Він рятував жалюгідні залишки свого війська, тікаючи в Іран. Бо Тохтамиш із Булгарії міг прийти і до нього.
6
Російська історіографія повністю сфальшувала подальші події історії Московії та Золотої Орди в цілому. Зрозуміло, коли хан Тохтамиш тримав свою столицю в Москві, то там не було місця вигаданому Василю Дмитровичу. А з іншого боку, коли московити розповідають про «свого князя Василя Дмитровича», то, звичайно, Тохтамишу немає місця у Москві. Вони пускають його, образно кажучи, — «в бега». Бо ж не може, отак раптом, Великий хан Золотої Орди Тохтамиш зникнути з арени подій, поки він живий.
Оскільки ми у цій праці подаємо справжню історію Московії, то й оцінюватимемо події, які відбувалися у ті часи, з логічних вчинків Великого хана. Звернімо увагу: хан Тохтамиш і Золота Орда, підтримували дружні відносини з усіма сусідніми державами та їхніми очільниками: з Великим Литовсько–Руським князівством (Вітовт), Польщею (Ягайло), Візантійською імперією (Мануїл II), Османською імперією (Баязид І), Валахією тощо.
Тобто зовнішньої загрози, після відходу армії Тамерлана в 1396 році, хан Тохтамиш не відчував. Єдиною загрозою для хана та його влади були роди (мангити, наймани, конирати та інші), які зрадили хана двічі: на річці Кундурчі у 1391 році та на річці Тереку 1395 році.
Як свідчить ярлик Тохтамиша до Ягайла 1392 року, зрадників 1391 року він знищив. А от знищити зрадників 1395 року йому не вдалося. І саме цей фактор став вирішальним у подальших чварах, які відбувалися у Золотій Орді.
Зрадники після битви на Тереку залишились із великою військовою потугою. Послухаємо казахського історика:
«По численности войско у Тохтамыс–хана было ббльшим, чем у Тамерлана, и он должен был либо одержать победу, либо провести сражение на равных. Однако Тохтамыс–хану не было известно о разработанном Едиге и мангытскими биями предательском плане.
Оба войска остановились у селения Торка (Дегестан), на правом фланге войска Тохтамыса выстроилось 5 туменов мангытских воинов (50 000 человек)… В самом начале боя все эти мангытские воины организованно ушли с поля боя. Их стройные ряды после поражения Тохтамыс–хана возглавил Едиге, сразу оказавшись с войском» [28, с. 170].
Саме ті хани, які привели Тимура на річку Кундурчу, а потім відійшли з ним до річки Урал, з 1396 року почали творити смуту в Золотій Орді. Про це говорить професор М. Г. Сафаргалієв:
«После ухода Тимура в 1396 году в пределах Золотой Орды. одновременно появилось несколько ханов (Чингісидів. — В. Б.), разделивших между собою Джучиев улус. На левом берегу Волги, в районе Сарая, правил ставленник Тимура Куюрчак–хан; в Нижнем Поволжье, в районе Астрахани, — Тимур–Кутлук; на Яике (р. Урал. — В. Б.) — Эдигей; в Крыму — Таш–Тимур. Каждый из этих ханов действовал в своем улусе как независимый владетель» [14, с. 174].
І це справді було так. Навіть гірше — всі східні улуси Джучі–улусу згодом визнали над собою владу Тимур–Кутлука і Едігея, тобто вийшли з–під влади Тохтамиша. Але жоден російський історик не вів мови про північні улуси Золотої Орди: Мохшинський, Булгарський, Московський, Тверський, Тотемський (Велико–Устюзький) тощо. Назви улусів (князівств) в московському поданні.
А вони ж і залишились у володінні хана Тохтамиша. Бо бігати з місця на місце без своїх родів (ілів) Тохтамиш не міг. Це аксіома існування Золотої Орди. А роди (ілі) особисто хана Тохтамиша мали не менше 100 тисяч населення. Тож переміститись від Литви до Сибіру непомітно для історії така маса людей не могла.
Звичайно, Тохтамиш робив надзвичайні зусилля, щоби повернути до своїх володінь втрачені землі (улуси). Ми це бачили 1395 року в Булгарії.
Теж сталося і в Криму. Послухаємо: «В марте 1396 г. в Египте были получены известия, “что Тохтамышхан государь “Северния степи”, сидевший на престоле Беркахана в землях Кипчацких, собрал войска и пошел на владетеля города Каффы, лежавшего на берегу Крыма (и) принадлежавшего генуэзским франкам, что между ними произошло сражение и что хан Тохтамыш приступил к осаде ея…” Тохтамыш… овладел Таврическим полуостровом при поддержке князей Ширинских (рід Ширинів. — В. Б.), как об этом говорится в родословной этих князей» [14, с. 175].
