Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
З весни 1396 року хан Тохтамиш повернув до своїх володінь Кримський улус. «Русские летописи засвидетельствовали появление посла Тохтамыша Темир–Ходжа в Рязани, к этому же времени относится нападение одного из татарских отрядов во главе с царевичем Ентяком на Нижний Новгород; русские летописи сообщают о завоевании Тохтамышем «поморских городов», росположенных на севере от Камских Булгар… Под «Поморьем» в тогдашних представлениях мыслилась вся огромная территория от Перми–Вятки до берегов Белого моря» [14, с. 174].
У цьому місці повернемося до рідних братів хана Берке — Буре і Беркечара (від однієї матері). Отож, завоювавши «поморські землі», хан Тохтамиш винищив і їхніх старих володарів, бо саме з тих часів переважна більшість тих міст стали належати до Московського улусу, у російському поданні — до Великого Московського князівства.
Саме на ті роки припадає і сфальшована «купівля Мещери у Рязанського князя».
Треба розуміти, що й вороги Тохтамиша не сиділи, склавши руки. Вони теж почали об’єднуватись. Послухаємо російського професора:
«Захватив Астрахань и превратив ее в свой юрт, Тимур–Кутлук выступил против своего дяди Куюрчака и его орды, кочевавшей в районе Сарая (біля сучасного Волгограда. — В. Б.). Как сообщает «Анонимо Искендера», племена (роди. — В. Б.), ранее группировавшиеся вокруг Куюрчака, при получении известия о приближении Тимур–Кутлука, «стали отставать от него», Куюрчак–хан (ставленник Тимура. — В. Б.) со своими приближенными бежал, и царство (его) досталось Тимур–Кутлуку, а эмирство — Идегу» [14, с. 177].
Так південні роди колишніх ханів Берке, Бувала і частина родів Батия і Беркечара, які зберегли мусульманську віру, об’єднались у 1396 році проти хана Тохтамиша. Розпочалася жорстока. боротьба за право володіти Золотою Ордою і Джучі–Улусом в цілому.
«Осенью 1396 г., или в начале 1397 г., Тимур–Кутлук и Эдигей начали войну с Тохтамышем…» [14, с. 178].
Перший удар Тимур–Кутлук і Едігей завдали Криму. І це було вчинено обдумано. Хоча Тохтамиш–хан заселив Крим переважно своїми родами: Ширинами, Аргинами, Баринами та Кіпчаками, але вони сповідували іслам. А є всі підстави вважати, що на ті роки (1396–1397) хан Тохтамиш у Москві прийняв Православну віру. Можливо — раніше. Бо, виступаючи в російській історіографії під іменем Василь, похований у Московському Кремлі в Соборі Архангельському, але під тамгою хана Тохтамиша. Ми про це говорили раніше і ще повернемось до цієї теми.
«В 799 (5 октября 1396 – 23 сентября 1937 г.) в Египте было получено сообщение о начавшейся войне между Едигеем и Тохтамышем… Чтобы осилить Тохтамыша Тимур–Кутлук привлек на свою сторону татарскую аристократию Крыма…» [14, с. 178].
Ні земельними володіннями, ні привілеями кримські роди Тохтамиша хан Тимур–Кутлук переманити на свій бік не міг, бо ті роди все те мали і за Тохтамиша. Ба більше: вони від Тохтамиша і отримал и землі Криму. Чому ж вони покинули свого хана? У Золотій Орді таке траплялося надзвичайно рідко. І тут є лише одне пояснення: хан Тохтамиш, аби отримати Московський улус, змушений був прийняти Православну віру. А для кримських старійшин родів тих часів (і сьогоднішніх) то був найвищий злочин. Ось тому без військового опору хан Кутлук–Тимур «привлек на свою сторону татарскую аристократию Крыма».
Треба знати: ще з часів хана Батия північні улуси Золотої Орди — Володимирський і Велико–Устюжський, а згодом — Московський і Тверський отримали статус православних. У них міг правити тільки Чингісид православного віросповідання. Вірогідно, що Православна церква мала такий ярлик від золотоординського царя. Його видав хан Менгу–Тимур після війни 1271 року, ставши «законним царем» для православного люду Золотої Орди. Тому при заснуванні Москви у 1272 році, першими спорудами були не ханські палаци, а церкви: «Спаса на Бору, Крутицкий Архиерейский Дом и Новоспасский монастырь». Москва з самого початку засновувалась як православний улус Золотої Орди. На її престолі сиділи тільки православні правителі. Згадаємо: Петро Ординський (син хана Берке), Кулхан (Іван Калита), Василь І (Тохтамиш). У пізніші часи: Петро III, Катерина І, Катерина II тощо.
Починаючи з 1397 року, в Золотій Орді розпочалася боротьба за владу між двома її складовими частинами — мусульманською та православною (християнською). І, цілком зрозуміло, що хан Тохтамиш, маючи дружні стосунки з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, звернувся до того по допомогу.
Уже «в 1398 году… Витовт (звичайно, з ханом Тохтамишем. — В. Б.) предпринял… большой поход в Дешт–и–Кипчак… Войска… дошли до Дона и разорили главное кочевье татар, называемое Ордой, захватив в плен много татар с их семьями и со скотом» [14, с. 179].
І хоча, по–суті Орда була розгромлена, але залишались її неподолані роди в заволзьких та зауральських степах — мангитські роди Едігея та усі мусульманські роди лівого крила Джучі–улусу.
У 1399 році відбулася чергова битва між військом, з одного боку, — Тохтамиша і Вітовта, а з іншого: мусульманською частиною Золотої Орди під проводом Едігея і Тимур–Кутлука, так звана битва на річці Ворскла. Битва була настільки жорстокою, що хани Золотої Орди, вигравши її, ще майже десять років вимушені були терпіти на чолі Московського православного улусу ненависного їм хана Тохтамиша та вести з ним постійні війни.
І хоча так звана московська історична наука розповідає про втечу Тохтамиша до Сибіру, та то лише «примеси лжи» для людей необізнаних. Бо саме за річкою Урал та в Заураллі знаходилися володіння знаменитого Едігея. Тож тікати в землі свого найлютішого ворога Тохтамиш ніколи би не став. А головне, там не було жодного роду, який би підтримував його.
Потужно і зухвало оббрехала московська історія свого володаря — хана Тохтамиша.
Тому подякуємо професорові М. Г. Сафаргалієву за його чесні слова:
«Источники, рисующие нам деятельность Тохтамыша в 1399–1405 гг. до нас не дошли. И» указания историков Тимура невидно, где Тохтамыш вел переговоры с Тимуром…» [14, с. 181].
За свідченням давнього історика Ібн–Арабшаха, 15 (остання) битва між Тохтамишем і Едігеєм закінчилася перемогою Тохтамиша:
«Пятнадцатое сражение было не в пользу Идеку. Он (Идеку) был разбит и рассеян, обращен в бегство и прогнан. Тохтамыш стал единодержцем в царстве и очистился для него Деште Берке…» [14, с. 182].
За свідченнями давніх істориків і російських так званих літописних зводів хан Тохтамиш був убитий підступно. Ось що з цього приводу повідомив той же арабський історик Ібн–Арабшах:
«Скрывшийся в… степях Эдигей меж тем выжидал удобного момента. Узнав, что «он (Тохтамыш) один без войска (находится) в загородной местности», ночью напал на беспечного Тохтамыша, который «очнулся только тогда, когда бедствия окружили его, а львы смертей охватили его и змей копий да ехидны стрел уязвили его» [14, с. 182].
І далі:
«Ибн–Арабшах, записавший рассказ об убийстве Тохтамыша, не дает ни даты, ни места, где был убит Тохтамыш» [14, с. 182].
Так загинув один з найвидатніших князів (ханів) Московського улусу Тохтамиш, який володів улусом із 1392 року, прийняв православну віру і похований в Архангельському Соборі Московського Кремля з іменем князя Василя І (Дмитрійовича).
* * *
Не будемо розповідати про жорстокі чвари, що розгорілися на півдні Золотої Орди і точилися впродовж 1400–1419 років за верховну владу в державі між Едігеєм і його прихильниками та синами Тохтамиша (а у перші роки смути і самим Тохтамишем) і Великим Русько–Литовським князем Вітовтом, який їх підтримував.
Звернімо увагу, що впродовж перших років смути на троні Золотої Орди сиділи:
— Тохтамиш,
— Шадибек (ставленик Едігея),
— Джалал–ад–дін (син Тохтамиша),
— Булат–султан (ставленик Едігея).
У ці роки хан Тохтамиш неодноразово захоплював владу в Сараї та втриматись там не міг, бо не мав підтримки родів, які сповідували мусульманську релігію. Тому і бачимо, ще за життя Тохтамиша на золотоординському троні його старшого сина Джалал–ад–діна, у московському поданні — Зелені–Салтана. Певно той, за згодою батька, не прийняв православну віру саме з цієї причини. Що характерно, Джалал–ад–діна постійно підтримував у подальшому Великий Литовсько–Руський князь Вітовт у його намаганні закріпитися на золотоординському престолі. Джалал–ад–дін тричі захоплював престол держави.
