Оксамит нездавнених літ - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (библиотека книг txt) 📗
Мирослав Білик: - На мою думку, процеси приватизації уже почалися. Але проводяться вони адмінапаратом. Ми розробили певну економіко - правову модель приватизації, яка реалізована на практиці. То є дуже важливий процес, і перші кроки вже зроблено. Маємо налагоджені зовнішньоекономічні зв’язки, досвід спільних підприємств, у тому числі й з Канадою, Америкою, Австрією, Угорщиною, але затримується тут, на місці. Нам не треба боятися. Потрібно швидше здійснювати поетапні практичні кроки. Усе інше - декларація.
Юрій Чучман: - Я не можу цьому заперечити. Я тільки конкретно спитав би, як без ринкових цін це робити?
Річард Томас Деламартер: - Найважче приватизувати великі індустріальні комплекси. Найліпше розпочати з малих підприємств. Ви ж не будете викидати людей з їхніх помешкань, то чому б їх не сприватизувати? Другий приклад - земля. Приватні господарі дуже ефективно ведуть своє господарство. Ефективно можна спроваджувати приватизацію і в торгівлі.
Віктор Пинзеник: - У цьому випадку ми говоримо про те, що наш Інститут хоче допомогти впровадити у вашій області в торгівлі, у побуті.
Юхим Казнадзей: - Чи може наша Україна бути суверенною в Союзі?
Віктор Пинзеник: - Ми знаємо про два шлюби - за коханням і за розрахунком. За коханням у нас Союзу не вийде.
Якщо Україна отримає політичний і економічний суверенітет, то це не означатиме, що ми розірвемо економічні зв’язки, а навпаки. Ефективні економічні реформи дають великий імпульс для таких контактів, для налагодження цих зв’язків.
Газета “Народна трибуна”№23 (39), 1 червня 1991 року
На все життя залишиться в пам’яті моє перше інтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом. Це була середина грудня 1990 року (інтерв’ю друкувалося в “Народній трибуні” 20 грудня).
“В’ячеслав Чорновіл: Волинь і Галичина”-перша публікація за всю історію волинської преси, де до імені В’ячеслава Максимовича не додавалися звичні десятиліттями епітети та ярлики - “злочинець”, “ґвалтівник” і т.ін. Хоча часи були ще вельми непростими - у Києві й абсолютній більшості областей, за винятком тільки Західної України, влада сповна належала КПРС, і в тюрми та сізо все ще кидали найвідчайдушніших представників демократичних сил. У тому ж номері “Народної трибуни” один із заголовків - “Наступ реакції в Україні”, а поряд з інтерв’ю стояло звернення депутата міськради О.Черниша до депутатів обласної ради. У зверненні йшлося: “Взявши за мету поодинці розправитися з найбільш безкомпромісними представниками опозиції, зараз прокуратура намагається притягти до кримінальної відповідальності Г.Кожевнікова, вимагаючи від обласної ради позбавлення його депутатської недоторканості та згоди на арешт... Пам’ятаймо історію нашої України, коли ті, що своєчасно не виступили проти розкручення машини репресій, згодом самі стали її жертвами. Сьогодні - Кожевніков, завтра на його місці може бути будь-хто з депутатів”.
Таке ще творилося на Волині, а у Львові головою обласної ради вже був В.Чорновіл...
Незабутніми залишилися не тільки відповіді В’ячеслава Максимовича, а й саме спілкування. Неймовірне переміщення з тюремних нар у крісло губернатора нітрохи не зашкодило цій людині: вона не стала чванливо надуватися та гороїжитися, не було гонорової зверхності у спілкуванні, того гонору, при якому співрозмовнику сановито дарується слово, мов шелесткий червінець. Ні, ця людина не втратила своєї природної безпосередності - швидка, енергійна мова, що видавалася синхронною з такою енергійною, пульсуючою і невгасимою думкою, з нечастими, але стрімкими жестами. На обличчя В’ячеслава Максимовича - це своєрідне дзеркало дії і думки - лиш зрідка набігала тінь утоми, але ця тінь була такою ж непосидючою, як і сам Чорновіл - нова думка, новий приплив енергії, потреба діяти, при тому рішуче і негайно, у мент безцеремонно зганяли з обличчя таку зрозумілу від напруження та відповідальності тих років утому.
Дивне відчуття виникає, коли перечитую інтерв’ю з В’ячеславом Максимовичем: розмова відбулася десятиліття тому, а відповіді актуальні й сьогодні...
Я запитав про можливість синхронізації дій демократичних сил у регіоні, в тому числі й у земельному питанні.
- От зараз центральний уряд прийме закон, - В.Чорновіл двічі підкреслює щось у своїх нотатках, - який, власне кажучи, забороняє приватну власність на землю. Разом з тим Львівська рада уже прийняла ухвалу, яка допустила з певними обмеженнями (наприклад, заборона продавати) приватну власність на землю. Тут людина знає, що це завжди буде її, що держава не може забрати її ні на яку дорогу, ні на яку залізницю і т.ін. Хіба заплатить так, що людину влаштовувало б це.
То велика справа людина-власник, вона знає, що земля її назавжди, і вона буде зовсім по-іншому працювати на цій землі!”
... А може, то така особливість видатних людей, що їхні думки і через десятиліття не переписуються “набіло”?
Коли вже виходив з кабінету В.Чорновола, то зустрівся очима з журналістами двох провідних агентств Японії. Незважаючи на перевищення терміну для інтерв’ю (аж на 45 хвилин!), що примусило японців стільки чекати в приймальні, я не відчув у їхніх поглядах голок образи чи роздратованого невдоволення. В очах далекосхідних колег швидше світився подив і якась дослідницько-наукова цікавість: а що то за люди, які, ламаючи густо повиту іржею залізну завісу, рвуться на волю із остогидлої загорожі...
Згодом мені оповідали, що японські журналісти лишилися зачаровані одержимістю В.Чорновола, його несхибністю і неспинністю, перед якими безсилі тюремні ґрати і лемент дбайливо випестованих ідеологічних гончаків.
А мені й досі звучать завершальні слова інтерв’ю В’ячеслава Максимовича, мовлені стиха, без слинявого пафосу, але з тією ж несхибною бронебійністю:
Історія працює на нас...
***
Я з великим задоволенням і вдячністю згадую співпрацю з колегами по “Народній трибуні” - Віктором Вербичем і Богданом Берекетою, Надією Гуменюк і Клавою Корецькою, Андрієм Криштальським і Олексієм Шумиком, Леонідом Осауленком та Іваном Капітулою, Віктором Федосюком і Василем Бубенщиковим, Володимиром Комаровим і Віктором Головійчуком - з усіма, хто творив одне з перших на Україні дійсно незалежне видання. Уже другий номер газети заборонив обласний прокурор І.Заплотинський. Богдан Берекета в третьому номері дав потужний відлуп панові прокурору, що уславився репресіями проти демократичних сил на Львівщині й обкомівським прислужництвом на Волині - такого високі “правоохоронці” досі ще не знали і на таке не сподівалися. Кожен наступний номер потребував немалої праці й також неабиякої мужності моїх колег. То ж для всіх газет вистачало паперу, який тоді ще належав до “фондів”, тобто ділили його можновладці, а “Народній трибуні” - зась!..
Ми змушені були брати руберойд у Луцьку, міняти на цигарки у Львові, а тоді Олексій Шумик сідав у КамАЗ і аж на Волзі, у Правдинську, міняв ті цигарки на газетний папір. Так і виходили у світ, ще й іншим виданням допомагали. Коли першій ластівці української незалежної преси, першому українському антикомуністичному виданню “Народній газеті” ЦК Компартії повністю перекрив “кисень” у Києві, цей часопис пробували друкувати у Львові, згодом у Теребовні - але й там партійна влада була ще всесильна.
Тому з абсолютно обґрунтованою гордістю я з колегами згадую, що саме у найтяжчий час три номери “Народної газети” (стотисячним тиражем!) були віддруковані на нашому папері саме у Луцьку, на базі газети “Народна трибуна”, Петро Кралюк, нині доктор наук, завідувач кафедри, кандидат наук Віктор Пенько, інші науковці не цурались чорнової роботи, вели коректуру, вичитували сторінки, зрозуміло, що все безкоштовно. Боже, які то були гарні, романтичні часи...
Але в ті гарні, романтичні часи цілком безкарно “невідомі" особи (якраз навпроти облпрокуратури та облуправління міліції) били періодично нам газетні вітрини, викрадали національного прапора, який ми вивішували задовго-задовго до визнання його державним, а прокуратура “сі тєгала” редактора за образу честі й гідності Президента Горбачова. Коли на вулицях Вільнюса пролилася кров, у “Народній трибуні” на першу сторінку винесли заголовок “Імперський чобіт топче. Литву”, а відповідальність за безневинні жертви прямо поклали на діючого Президента СРСР.
