Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Іван не відповів. Губи його при слабкому світлі коридорної лампочки тремтіли якось по-дитячому ображено.
— Якщо ти з ним дружиш, візьми й сам віднеси! — запропонував Ігор.
— Ні, я вино в свій міх переллю, а цей йому підкину, — прошепотів Іванко. — Шкода його, йому так не щастить!
— А тобі щастить? — єхидно запитав Ігор.
— Так! — твердо відповів Іван. — В мене фотоапарат є, ми з мамою по неділях котлети їмо. В нас все добре…
— До речі! — Ігор зазирнув в пакетик і витягнув дві лампочки. — Тримай, для твоєї мами.
— Ой, які вони! — здивувався хлопець, зачаровано роздивляючись біле матове скло ламп. — А вони яскраво світять?
— Світили. Яскраво, — відповів Ігор.
— Спасибі! Мама зрадіє! Ви йдіть, лягайте, а я тут поки вину дам раду.
Ігор увійшов до «своєї» кімнати, стягнув з ніг чоботи, поклав поруч із диваном на підлогу пакетик з ліками для Валі. Взяв ковдру, що була складена на стільці. Влаштувався на дивані, пізнаючи спиною і попереком кожну пружину, що випирала знизу, з диванного нутра.
Двері рипнули, і в сутінках окреслилася фігура Іванка.
— Ось, — зашепотів він. — Візьміть, випийте на ніч!
Вино в склянці блиснуло дивним матовим блиском.
Ігор взяв склянку, випив біле сухе двома ковтками. В роті розлився знайомий кислуватий смак, і разом із смаком в тіло Ігора увійшла особлива, легка готовність до сну. І пружини, що підпирали його тіло знизу, ніби послабили свою твердість. Більше Ігор їх не відчував.
Уранці слух ще сонного Ігора наповнився різноголосим щебетом пташиних голосів. Він розплющив очі. За вікном проїхали повз будинок кілька велосипедів. Прорипіла колесами підвода. Форкання коня змінилося двома жіночими голосами, які швидко наблизилися і відразу ж почали віддалятися.
Ігор встав, розгладив долонями свою форму, натягнув чоботи. Підійшов до вікна, за яким панувала жива жовтизна сонячного світла. Здавалось, за вікном триває літо, тільки пожовкле листя на деревах підказувало справжню пору року.
— Ігоре, — від дверей почувся голос Івана. — Мама вас кличе снідати!
Ігор обернувся. Іван вже був готовий до виходу. Утрьох вони сіли за кухонний стіл.
— Таке спасибі вам! — побачивши гостя, озвалася від плити Олександра Маринівна. — Таке спасибі! Навіть висловити не можу! Стільки штопки назбиралося, а лампочки не перегоряють. Так пощастило — рік тому в магазин азербайджанські лампочки привезли. Накупила, і жодна до цього часу не згоріла! Просто диво якесь! А я манної каші зварила зі шкварочками!
Вона налила в три миски манної каші, а потім з маленької сковорідки наклала ложкою на кашу підсмажених до хрусту шматочків сала.
— Може, вам ще досолити? — запитала.
— Ні, спасибі, — Ігор взяв ложку.
— А я собі досолю, звикла, — вона сіла на своє місце і щедро посипала кашу сіллю.
— Я — на зміну зараз, — Іван кинув погляд на Ігора. — Ви ввечері будете?
— Так, буду, — каша зі шкварочками приємно здивувала Ігора.
— Поговорити хотів, — продовжував, наминаючи кашу, Іванко. — Мені так сподобалося фотографувати!
Ігор здивовано поглянув на Івана. В голові промайнула думка.
— А плівка в фотоапараті є?
— Так, є!
— То неси сюди! Мене сфотографуй, та й всіх нас.
— Каша яка гаряча, — проговорив Іван, встаючи з-за столу.
Повернувся він з фотоапаратом. Сфотографував Ігора. Потім, на прохання гостя, сфотографував за столом Ігора зі своєю мамою, потім мама сфотографувала Ігора з Іваном, і нарешті Ігор сфотографував Іванка з мамою, але перед тим Іван узяв фотоапарат і щось порухав на об’єктиві.
— Во, так буде краще, — промовив він, повертаючи камеру Ігореві.
— До дев’ятої повернусь, — Іван підвівся з-за столу, кивнув і вийшов з кухні.
Олександра Маринівна заварила чаю.
— Я сьогодні така лінива! — сказала, посміхаючись. — Могла б уже дві години на базарі торгувати, але уранці як лампочки побачила!.. Руками об поли вдарила! Подякувати хотіла, а Іванко сказав, що ви пізно вночі прийшли, то вже не будили вас, доки самі не прокинулись… А тепер мені вже час. Ви двері затрасніть, коли у справах підете!
Вона допила чай і, не забираючи з обличчя вдячної посмішки, вийшла в коридор, почала збиратися на базар. Ігор також вийшов і побачив чотири важезні сумки з трилітровими слоїками вина.
— Це що, ви самі стільки понесете? — здивувався.
— А що, я вже не перший рік стільки ношу, — вона знизала плечима, байдуже подивившись на свою поклажу.
— Купіть собі візочок, — порадив Ігор. — Так зручніше буде.
— Ой, ні, — відмахнулася мати Івана. — Ще вирішать, що ми спекулянти! Що легко живемо! Так носити важче, але ж і гроші чесніше зароблені!
Логіка міркувань Іванової мами видалася Ігореві дивною, проте зрозумілою, ніби частина Ігора погоджувалася із думками жінки, а друга його частина вважала їх мало не сміховинними, та водночас сміятися над цими аргументами відмовлялася.
Ігор спробував підняти дві сумки і почувся слабаком — настільки вони видались йому важкими. Як же вона збиралася нести всі чотири? По дві в кожній руці?! Ігор подивився на її руки. Вони виглядали радше повними, ніж сильними. Так, зовні вона виглядала міцною, але її візуальна «міцність» радше підкреслювала статечність і огрядність фігури.
— Я вам допоможу, — Ігор вказав на сумки. — Як ви можете такі тягарі носити?!
За п’ять хвилин вони вийшли на вулицю. Олександра Маринівна несла свої дві сумки легко і плавно. Ігор, відчуваючи свою непристосованість до фізичних навантажень, ледь встигав за нею, несучи такі самі дві сумки — в кожній по три слоїки вина і пакетик з ліками для Валі. Плечі нили, руки боліли. Ігор заздрісно дивився в спину Іванової матері. Деякі зустрічні перехожі шанобливо віталися з нею і здивовано дивилися на нього, і від цього Ігор почувався ще дискомфортніше, ніби був песиком цієї високої сильної жінки, пуделем чи таксою, приреченим ходити за нею слідом всюди, махаючи маленьким хвостиком. Він хотів зупинитися і перепочити, але вона «пливла», не зупиняючись. Ігор не посмів просити її про відпочинок. Це б означало визнати себе переможеним, капітулювати перед жінкою. До того ж він зауважив, що назустріч йому з червоними прапорцями в руках ідуть два десятки малюків з вихователькою. Вихователька — молода, вродлива правильною вчительською красою. Відкрите лице, палаючий погляд, делікатний маленький носик. Бузковий сарафан, зав’язаний паском з такої ж тканини, підкреслював її талію.
— Загін, стій! — дзвінко віддала вона команду, і дітлахи дружно зупинилися.
— Подивіться, як поводяться міліціонери, — сказала вона, привітно дивлячись на Ігора, який намагався стримати усмішку.
— Допомагають старшим людям, — відповіла маленька дівчинка з двома великими білими бантами.
— Правильно, — погодилася вихователька. — А хто з хлопчиків хоче стати міліціонером?
Декілька хлопчиків відразу підняли руки з червоними прапорцями. Тепер Ігор зауважив на прапорцях маленькі золотисті серпи й молоти.
— А ти, Кащенко? — запитала вихователька.
Ігор, що якраз минав виховательку і дітей, кинув погляд на пухкенького малюка з ледь виряченими очима.
— Я буду будівельником! — відповів малюк.
— Загін, кроком руш! — знову продзвеніла команда молодої виховательки за спиною Ігора.
Дитячі кроки затихли, а може, були перекриті гамором базару, що наближався. Олександра Маринівна, дійшовши до свого місця торгівлі, запхала сумки під прилавок, ногою посунувши подалі.
— Ох, велике спасибі! — видихнула вона.
Її обличчя було мокрим від поту. Це трохи заспокоїло Ігора, руки якого, звільнившись від сумок, гули, як високовольтні дроти.
— Якщо захочете до нас повернутися, — Іванова мама перейшла на шепіт, — ручку на дверях трошки піднесіть і потягніть до себе. Тоді вони відчиняться.
— Та ні, я ввечері прийду, — відповів Ігор і, попрощавшись, відійшов убік.
Стояв, приходив до тями і спостерігав, як Олександра Маринівна надягає білий халат, витягнутий з сумки, поправляє зачіску і, оглянувши себе в маленькому дзеркальці, виставляє з сумок три слоїки на прилавок.
