Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Остання сторінка, палітурка папки, і... я не пові­рив власним очам: на мене дивився Ісус Христос! Точно такий же образок, маленький, з дитячу до­лоньку, як у тітки Ніни. Тільки з вибраними очима.

А вона ж розповідала... Петро Карпань вибрав йо­му очі, щоб не бачив бог, коли брав з мисника хліб. Ні, збіг неможливий. Я схопився бігти до Велико­шича і сів, щоб заспокоїтись, угамувати биття сер­ця, спокійно помізкувати. Але ж яка удача! Яка!..

Удруге уважніше перечитав матеріали слідства. Образок лежав біля вбитого Мошняка. Дружина ніколи не бачила. Кому ж він належав: убивці чи Карпаню? І чому Мошняк опинився на вулиці Кі­рова, якщо мешкав на Садовій? Кірова — за па­шим відділом, паралельна. А ковбасний цех — на протилежному кінці міста. Куди і до кого йшов Мошняк після роботи, опівночі? Мабуть, ці питання виникли і в Кедровського, та відповіді на них не знайшов. Тоді він не знав, чий образок. Дивно, але час знову спрацював на мою користь.

Я вирішив нічого не казати Великошичу, поки не зустрінуся з дружиною Мошняка, коли вона живаздорова, і з тіткою Ніною. Взяв із справи обра­зок. Як її?.. Соломія Остапівна, 1902 року народ­ження, Харківська область.

Отож, мерщій на Садову, вісім!

Кривуляючи на мотоциклі вулицями й провул­ками, не переставав думати. Признатися, не вірилось, що поталанило, що надто легко натрапив на слід, ще не визначений, але слід. До кого він при­веде? І чи не обірветься неждано-негадано? Невже Карпань дезертирував і десь переховувався три ро­ки? А чому тільки три? Чому й не досі? Теж вірне припущення. Тоді чого вони не поділили з Мошняком? Збирався виказати його? Шантажував? Дале­бі, вся біографія Карпаня заперечувала мої версії. Але його образок лежав у кишені. Його, безсумнів­но. Отець Серафим засвідчив Кедровському, що такі продавались прочанам тільки в Київській Лав­рі А туди пішки ходила бабуня тітки Ніни.

Вирувало безліч думок і запитань, виникало де­сятки різних припущень, версій. А підсвідомо не міг добрати, чим керувався Великошич, коли поси­лав мене до Кедровського. З яких міркувань? Фак­ти у нас на руках були однакові. А все ж не я, а він вийшов на справу Мошняка.

Вулиця Садова виправдовувала свою назву: бі­ля кожної хати дбайливо доглянуті фруктові дере­ва. Гілля вгиналися від яблук та груш. Я майже її проїхав і зупинився навпроти чепурного будиночка з червоної цегли та голубими віконницями. Цегла давня, поруділа від часу. Паркан низький, з рід­кими штахетами. Двоє вікон, що виходили на вули­цю, запнуті темно-синіми в маках шторами. Скла­далося враження, що в ньому ніхто не жив. А може, справді вже нема на цьому світі дружини Мошняка?

Я з тривогою на серці постукав у двері, оббиті чорною цератою. Передусім на стукіт відгукнувся сусідський пес, а вже опісля почулося чапання. Двері відхилилися на долоню, стримувані ланцюж­ком, як у міських квартирах. У щілину я бачив блі­ду смужку лиця чи то жінки, чи чоловіка невизначеного віку. Темне око насторожено дивилося на мене.

—    А, синок учительки,— пролунав жіночий го­лос, і дзенькнула защіпка.

Двері розчинились. Я здивовано лупав на тітку, що після смерті дядька Морса торгувала в кіоску «Газвода», якій ми дали прізвисько Копійочка. Звичайно, вона мене знала, як і багатьох хлопчаків, її постійних клієнтів. Видно, не дуже я змінився, коли впізнала по п'ятьох роках на пенсії.

—   Ви не скажете, де Соломія Остапівна?

—   Це я,— відповіла посміхнувшись.

—   Ви?!

—   А чого ви дивуєтесь?— здивувалась уже вона.

—   Я думав... Я до вас, Соломіє Остапівно.

—   Заходь,— повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під

пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із ши­рокими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска тро­хи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж на­сувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому ха­латі могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі — червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіос­керка. І це в нашому райцентрі!

Вона провела мене в напівтемну кімнату, вели- ' чаво пливучи попереду.

— Коли сонце, я заслоняю вікна,—говорила, роз­совуючи штори, — щоб не вигорали килим, ска­терки і стільці.

Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадь­ки зачудовано роззирався. Вражали різьблена ша­фа з павичами на дверцях, химерно засклений бу­фет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках — лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стоя­ли вазони — невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями — русалками, що лежали серед ла­таття і лілей. На скатертині по синьому полю біг­ли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ром­биками та довгастими бурульками. Прикраси па­лахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в ін­ший світ, вичитаний із книжок.

Граційно-поважно Мошняк опустилась на тахту, живе доповнення до меблів. Мені ввижалося, що за дверима, де, мабуть, спальня, стояло розкішне, під балдахіном ліжко на лев'ячих лапах. Я обе­режно сів на стілець.

—   То чого прислала тебе мати?—запитала то­ном, ніби в хлоп'яка: мовляв, якої тобі — чистої газованої чи з сиропом?

—    Я сам прийшов,— і поклав перед нею на стіл образок.— Вам знайома ця річ?

Мошняк простягла руку, та, розгледівши, нараз відсмикнула, вражено втупилась в образок, і її без того довгообразе обличчя витяглося ще дужче.

—    А... а де ти його взяв? — перевела на мене зляканий погляд.

—   Я працюю в міліції,— відповів не без втіхи.

—   Коли ж ти... ви встигли?— розгублено диви­лась на мене.

—   Встиг, Соломіє Остапівно,— посміхнувся.— Ви ні в кого його не бачили?

—    Н-ні!..— вона боязко поглядала на образок, мов на щось лихе і підступне.— Я ще тоді казала.

Вона зіщулилась і змарніла, втративши свою пишноту, ніби облетіла з неї позолота. Притулила до очей широкий рукав.

—    Боже, скільки минуло років... А Спиридон був тихий, мухи не зобидив,— витирала сльози, і на пальці ряхтів зелений камінець, вправлений у зо­лотий перстень.

—   Він ні від кого не отримував листів?

—    Ми самотні. В громадянську всі родичі заги­нули.

Я пошкодував, що прийшов до неї. Звісно, Мош­няк нічого нового не додала до колишніх своїх свідчень. Кортіло запитати її: звідкіля взялись у них музейні меблі — свідки дивного смаку Мошняка з огляду на його пролетарське походження. Невже з роками так змінилися наймит і його дру­жина з бідних селян?

Мошняк провела мене до дверей, по-старечому човгаючи пантофлями. В коридорі пахло нафталі­ном. Поки дійшов до мотоцикла, її вікна вже були запнуті шторами. Яку Копійочка читала книжку? Я ні разу не бачив у кіоску коло неї книжки. І того персня на пальці.

Я мав час поїхати в Березівку до тітки Ніни, але спершу вирішив заскочити додому, показатися матері, щоб не хвилювалась.

...Вона й досі варила варення, а Василь за сто­лом готував жерсть па покриття.

—   Дядька Гаврила нема?

—   Прийде пізніше,— мати занепокоєно глянула на мою ногу.

Я взяв мисочку з пінкою, пухиристою і духмя­ною, лизнув її. Василь посміхався здалеку.

—        Ти ще кудись поїдеш?— запитала мати, щоб переконатись у своєму здогаді, бо я не завів мото­цикла до хліва.

—   Ненадовго, в Березівку.

—        Поменше б ти з'являвся там,— застерегла.— Люди ж тебе знають. Може дехто і згадати.

Мати боялася, що комусь спливе в пам'яті сорок четвертий рік і розповзуться чутки по селу, доко­тяться й до міста.

—   Уже б згадали, коли б що.

—        І знову негаразд виходить: вони працювати­муть, а тебе нема, ніби тобі байдуже,— зауважила.