Без дозволу на розслідування - Тимчук Віктор (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

—   У мене є бабуся! Ви чуєте, бабуся?! — термо­сувала мене за руку. — Чого ви мовчали? Чого?

—   Твоя мама...

—   А тепер? Тепер?

Я не хотів їй казати про Шепету і залишив Ніну без відповіді, виводячи мотоцикл на вулицю.

—   Боже, рідна бабуся! Може, я не раз бачила її і не знала?..

Вона трималася за ручку сидіння, а портфель під пахвою металевими ріжками впирався мені в бік і не давав думати про щось інше, окрім Ніни та зустрічі з Карпань. її реакція на розповідь матері полегшила мою місію.

—   Коли ми підемо до бабусі?

—        Коли захочеш, — повернув голову і бородою торкнувся її губ.

—       Сьогодні, зараз. Я тільки покладу портфель,— нетерпляче загуцала позаду.

Вона жила в Шепети, а в тій квартирі вже меш­кала інша жінка, що саме чергувала на блокпос­ту. Поки Ніна злазила з мотоцикла, я подумав, що варто захопити фотокартку з Карпаня, яку він по­дарував Дубовенко.

—   Ніно, винеси батькову фотографію.

—        А ви зайдіть, тітки нема вдома, — затрима­лась на порозі.

Фотографії з Карпаня і Дубовенко висіли поруч, над ліжком, і я здогадався, що то ліжко Ніни. Во­на зняла рамку, протерла скло рукавом, мить за­журено дивилась і подала мені. З другого боку рамку закривала диктова дощечка, пришпилена цвяшками.

Я відігнув гвіздки, вийняв дощечку. На звороті фото навскоси проступав напис хімічним олівцем: «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Кар­пань».

—        Батькова рука, — прошепотіла Ніна. — Ма­ти мені не казала... А чому Карпань, а не Дубо­венко?

Ось тобі й не дівчинка, згадав слова матері. Про що вони говорили?

—        Дубовенко — дівоче прізвище матері, — пояс­нив їй.

—        То я не на батьковому... — розгублено кліпа­ла віями.

—   Яка різниця? Ти ж Петрівна. Ніна Петрівна.

—        Ні, треба Карпань. Я скоро маю отримати па­спорт.

—   Це вирішує суд.

—        Нехай суд. Ви мені допоможете? Допоможе­те? — благально дивилась на мене.

Подумки зважив всі «за» і «проти» й дійшов ви­сновку, що є достатньо доказів, щоб їй носити прі­звище — Карпань.

—       Допоможу, Ніно, — я сховав фотокартку до кишені. — Поїхали.

Я таки бовкнув дурницю. Мені теж на її місці хотілося б мати прізвище батька.

Ніна нарвала букет білих і рожевих хризантем.

Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими ба­гато літ покоївся батько.

—   Журавлі! — гукнула Ніна.

—   Де?

—   Ген!..

У заплаві, серед татарського зілля, гордовито по­ходжали червонодзьобі птахи з чорними відзнака­ми. Їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рих­тувались у вирій.

Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались коро­ви, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.

—   Дядьку-у-у!..

На ворині стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у по­вітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиб­лим односельчанам, Ніна попросила мене зупини­тись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до па­м'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.

—     Що, вже? — розгублено запитала Ніна, коли я зупинився.

Вона озиралася навсібіч, напевне, намагалась угадати, в якій хаті жила її бабуся. Я кивнув на перелаз, де за тином виднілась верхівка спасівки й острішок солом'яного даху.

—     Ви йдіть перші, — чомусь тихо й знічено по­просила Ніна. — А вона признає мене?

На подвір'ї нікого, крім кози Майки, прив'язаної до груші. Вона мекнула, вгледівши нас, і завихляла хвостиком. Вовна на ній відросла і зрівняла дра­бинки, наслідки тітчиної стрижки. Я рушив до хати.

—   Я тут почекаю... Признає вона мене?

Кепсько, подумав, коли Карпань не буде вдома.

Постукав у двері.

—     Заходь, заходь, — приглушено долинуло зсе­редини.

Вона сиділа на лавці і вишивала рушника без окулярів. На беріжку, серед маків та барвінку, було вигаптовано два статечних червонястих півні. В хаті пахло долівкою, горілою соломою, якимись травами, зіллям.

—    Сідай, сину, — Карпань відклала шитво. — Вже збиралась якось тебе розшукати і подякува­ти, що знайшов мого Петра, царство йому небесне. Аж бачу, ти сам об'явився. А вона чого там зали­шилась? То твоя дівчина?

Я глянув у вікно — Ніна навпочіпки сиділа коло кози і гладила її під шиєю.

—   Не моя, бабцю.

—        Ох, не баба я, бо й онуки не мала, — скрушно зітхнула. — Ото по літах дожила до баби.

—        Ні, ви таки бабуня, — дістав фотокартку і по­дав їй.

—        Петро! — прикипіла поглядом до відбитка. — Веселий, от-от засміється. І чуб, чуб... Три зіроч­ки... А перед війною приїздив не в цьому одягу, — Карпань запитливо глянула на мене. — Де ви її взяли? У мене нема такої.

—   Шкода, що ви не вмієте читати.

—        Гай-гай, колись ходила на лікнеп, та позабу- лось.

—   Подивіться з другого боку. То що там?

—   Щось написано.

Я прочитав:

—        «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 ро­ку. Карпань».

Бабця сиділа, вражено відкривши рота.

—       Хто ж вона, моя невісточка? — майже про­співала, мов приказуючи.

—   Ганна Дубовенко.

—       Дубовенко... — повторила. — Це та молоди­ця, що працювала на чавунці і той вовкулака?..

—   Так.

—        Господи, а я ж якось у неї перечікувала дощ, — Карпань втупилась у вікно, туди, де Ніна забавлялася з козою, і в старої жінки по-дитячому жалісливо й безвільно засіпались губи. — Ти привів її. Моя онука!..

Вона, маленька, висохла, встала й заточилась, я підтримав її, щоб не впала. Тримаючись за мене, видибала надвір і зупинилась, розчулено дивлячись на Ніну.

—   Ніно! — покликав я.

Дівчина обернулась і поволі, нерішуче звелася. На віддалі десяти кроків вони збентежено розгля­дали одна одну, не в силах переступити невидиму межу відчуженості, що танула, мов сніг на взгірку навесні.

—   Ніно... — шелеснули бабусині вуста.

І дівчина швидше відчула, ніж почула, поклик рідної крові. Підбігла до Карпань, що наставила навстріч коричневі руки, обняла, припала до неї, вища на голову, схилилась, наче стеблина. Бабуся взяла її обличчя в долоні й розглядала, крізь сльо­зи говорячи:

—   Як схожа на Петра. Викапаний Петро: і бро­ви, й очі, і губи, навіть родимка...

Назад я їхав сам. Попереду передбачалась безра­дісна зустріч із Шепетою, якій Ніна просила пере­дати, що ночуватиме у Карпань.

А через кілька днів, серед ночі, зайнялася хата Шмигла. Заки сусіди прочумались від сну і здога­дались викликати пожежників, вона згоріла дотла. Розповідали, що баба Фросина дуже сміялась і все намагалася підкидати в жахне багаття тріски.

Миколаїв — Вінниця 1979—1981 рр.