Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

Енн Ширлі, не смій казати, натякати чи думати, що я закохалася в пана Блейка. Хіба може мені сподобатися бідний, негарний студент теології із прямим волоссям та ще й на ім’я Джонас? Як каже дядечко Марк: „Це неможливо і навіть неймовірно“.

Добраніч,

Філ.

P.S.: Це неможливо, але боюся, що так і є. Я щаслива, нещасна й налякана. Він ніколи не полюбить мене, я знаю. Як ти гадаєш, Енн, чи могла б я розвинутися настільки, щоб стати відповідною дружиною пастора? А я муситиму керувати молитовними зібраннями? Ф. Г.»

Розділ 25

З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ПРЕКРАСНИЙ ПРИНЦ

— Я порівнюю переваги прогулянки й домашнього відпочинку, — мовила Енн, поглядаючи крізь вікно Дому Патті на сосни в далекім парку. — Аж до вечора я можу щасливо байдикувати. То де краще провести ці години — тут, перед затишним каміном, із цілою тарілкою смачних яблук, трьома сонними, муркотливими котами й двома дивовижними порцеляновими песиками? Чи піти до парку, куди кличуть мене сірі дерева й сіра вода, що плюскоче в прибережному камінні?

— Якби я була така юна, як ти — вибрала б парк, — відповіла тітонька Джеймсіна, лоскочучи вухо Джозефа в’язальною спицею.

— Я думала, тітонько, ви вважаєте себе не старшою за нас, — легенько піддражнила її Енн.

— Душею — так. Але мушу визнати, що ноги мої вже не такі молоді, як ваші. Іди подихай свіжим повітрям, Енн. Останнім часом ти бліда.

— Мабуть, я так і зроблю, — жваво відказала Енн. — Мирні домашні радощі не здатні втішити мене сьогодні. Хочу побути самотня, вільна й дика. Парк буде порожній — усі на стадіоні, дивляться матч.

— Чому ж ти не пішла?

— «Вона сказала: „Бачте, сер, мене ніхто не кликав“» — окрім хіба що того миршавого Дена Рейнджера. З ним я не пішла б нікуди, та щоб не кривдити його бідолашних маленьких ніжних почуттів, я сказала, що взагалі не збиралася йти на матч. Але нехай. Однаково я не маю настрою для футболу.

— Іди подихай свіжим повітрям, — повторила тітонька Джеймсіна, — тільки візьми парасолю. Мені здається, буде дощ: я відчуваю ревматизм у ногах.

— Ревматизм буває лише у старих людей, тітонько.

— Ревматизм ніг буває в усіх. На відміну від ревматизму душі — це стареча хвороба. На щастя, у мене його ніколи не було. Коли настає ревматизм душі, це означає, що можна йти вибирати собі труну.

Був листопад — місяць малинових надвечір’їв, птахів, що відлітали на південь, глибоких та смутних гімнів моря й поривчастих пісень вітру між сосон. Енн блукала парковими стежками, надіючись, як вона сама казала, що могутній вітер вимете всі тумани з її душі. Вона не звикла, щоб душу їй повнили ці тумани. Та чомусь від початку третього навчального року в Редмонді дух її більше не віддзеркалювався в плині днів із колишньою ясною чистотою.

Зовні життя в Домі Патті було тією самою приємною круговертю навчання, хатньої роботи й розваг, що й завжди. По п’ятницях надвечір у великій вітальні з каміном збиралися гості, чулися нескінченні жарти й сміх, і тітонька Джеймсіна осявала товариство своєю усмішкою. Джонас — той, про якого писала у своєму листі Філ, — теж часто з’являвся в Кінгспорті, прибуваючи ранковим поїздом і повертаючись вечірнім. У Домі Патті його любили всі, хоч тітонька Джеймсіна докірливо хитала головою й запевняла, що нинішні студенти теології уже не ті, що були колись.

— Люба, він дуже милий, — казала вона Філіппі, — але пастори мусять бути поважніші й серйозніші.

— Хіба люди не можуть увесь час сміятися й водночас бути добрими християнами? — запитала Філ.

— Люди можуть, звісно. Але я казала про пасторів, дорогенька, — дорікнула тітонька Джеймсіна. — А тобі не слід так фліртувати з паном Блейком, ох, не слід.

— Я не фліртую, — запротестувала Філ.

Та їй не вірив ніхто, окрім Енн. Усі гадали, буцім вона собі звично бавиться, і відверто заявляли, що вважають таку поведінку негідною.

— Пан Блейк не належить до чоловіків типу «Алек та Алонзо», — суворо переконувала Стелла. — Для нього це дуже серйозно. Філ, ти можеш розбити йому серце.

— Ти справді так думаєш? — відповіла Філ. — Мені приємно знати, що я могла б.

— Філіппо Гордон! Я й не думала, що ти така жорстока. Як ти можеш казати, що хотіла б розбити чиєсь серце?

— Люба, я цього не казала. Цитуй мене точно. Мені подобається думати, що я могла б це зробити. Приємно знати, що маєш таку силу.

— Я не розумію тебе, Філ. Ти свідомо зваблюєш чоловіка без жодних серйозних намірів!

— Я хочу змусити його освідчитися мені, якщо вийде, — спокійно відказала Філіппа.

— Здаюся, — безнадійно простогнала Стелла.

Часом по п’ятницях у гості заходив Гілберт. Він, здавалося, перебував у незмінно доброму гуморі, і не було йому рівних у веселощах і жартівливих під’юджуваннях. Він не шукав і не уникав товариства Енн. Коли доводилося, розмовляв із нею приязно й чемно, як із будь-якою знайомою дівчиною. Колишня дружба здиміла безслідно. Енн гостро це відчувала, проте була вдячна й утішена — так вона казала собі, — що Гілберт цілком подолав своє розчарування щодо неї. Того квітневого вечора в саду вона злякалася, що тяжко його скривдила, і рану не скоро вдасться загоїти. Тепер було видно, що вона дарма хвилювалася. Чоловіки вмирають і поїдають їх могильні черви — та не через кохання. Він тішився життю, був повен натхнення й честолюбних прагнень, і не збирався нидіти в похмурім відчаї через те, що якась дівчина виявилася чарівною, проте холодною й далекою від нього. І Енн, вслухаючись у жартівливі суперечки між ним та Філ, думала, чи не примарився їй той вираз його очей, коли вона сказала, що не зможе його покохати.

Охочих зайняти місце, що донедавна належало Гілберту, не бракувало, проте Енн безжально відхиляла усі їхні залицяння. Коли вже не судилося їй зустріти справжнього принца, жодні замінники їй не потрібні. Отак рішучо казала вона собі й того сірого дня у вітрянім парку.

Раптом зі свистом і шурхотом линув дощ, котрий передчувала тітонька Джеймсіна. Енн розгорнула парасолю й поквапилася схилом униз. Вона звернула на дорогу вздовж затоки, коли зненацька налетів лютий порив вітру. Парасолю миттю вивернуло. Енн у відчаї схопилася за її край. А тоді… побіля неї пролунав голос:

— Даруйте… чи можу я запропонувати вам укриття під моєю парасолею?

Енн підвела очі. Високий… витончено прекрасне лице… меланхолійний таємничий погляд… оксамитовий лагідний голос… так, перед нею стояв утілений герой її дівочих мрій. Більше скидатися на її ідеал він не міг би, навіть якби був виготовлений на замовлення.

— Дякую, — зніяковіла Енн.

— Нам краще поквапитися он до тієї альтанки біля мису, — мовив незнайомець. — Перечекаємо там зливу, навряд чи вона триватиме довго.

Слова були звичайнісінькі, але інтонація!.. А усмішка, що супроводжувала їх! Енн відчула, як дивно закалатало її серце.

Удвох вони добігли до альтанки і, задихані, сіли на лаву попід її гостинним дахом. Сміючись, Енн підняла свою зрадливу парасолю.

— Коли її отак вивертає вітром, я пересвідчуюся у невиправній гріховності неживих предметів, — весело проказала вона.

Краплі дощу мерехтіли на її лискучих косах, неслухняні кучері падали на чоло та шию. Щоки їй розпашіли, великі очі сяяли, мов зорі. Її супутник дивився на неї із захватом.

Вона відчула, як шаріється під цим поглядом. Хто ж він? О, на вилозі в нього стрічка з кольорами Редмонду — білим та багряним. А проте Енн здавалося, що вона знає, бодай з лиця, усіх редмондських студентів, окрім хіба першокурсників. Та звісно, цей витончений юнак першокурсником бути не міг.

— Бачу, ми обоє тутешні студенти, — усміхнувся він, поглядаючи на стрічку Енн. — Це достатня підстава для знайомства. Мене звуть Рой Гарднер. А ви, мабуть, та сама панна Ширлі, котра позавчора на засіданні Товариства філоматів [29] зачитувала доповідь про Теннісона?