Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
…Третій фугас шльопнувся у воду перед самим носом човна, обдавши нас жовтуватою водою та кислувато-вишневим запахом сірки. Я перестав гребти, зрозумівши, що наступний залп стане останнім.
Ми з Тьомиком плюхнулися навколішки на дно плоскодонки і міцно обійнялись від страху. Тьомик тихо схлипував і намагався встигнути висповідатись у всіх гріхах перед смертю. Я мовчав, розуміючи, що мені для такої сповіді знадобилось би три повних дні, тому більше думав, за що мені така кара. Це, мабуть, розплата за оборудку з чіапаськими мавпами — я знав, що не варто було тих селюків чіпати. А от тепер зграя п’яних мавп гватемальських замочить мене з міномета, влаштувавши святковий феєрверк з моїх кісток з нагоди власного Дня незалежності.
Той залп таки справді виявився останнім.
На прибережжя перед казармами уже висипала вся прикордонна застава на чолі з начальником, огрядним коротуном в трусах, у розстебнутому кітелі з великими погонами і командирській кепці набакир. Він експресивно розмахував руками і грізно сварився нам кулаками. Всі інші солдати поставали вздовж укріплення з мішків, п’яно реготали, улюлюкали і тицяли в нас пальцями. Тим часом обслуга міномета виставляла приціл, щоб нарешті замочити нас, наче якихось тхорів…
Я обійняв Тьомика і спостерігав, не в силі відвести погляд, як троє бійців копошилися біля міномета. Ось один з них витяг з ящика схожий на кабачок снаряд і передав іншому. Той повільно підвів його до розігрітого стволу і опустив усередину. Затим всі троє затулили вуха і нахилились до землі. «Все, це вже точно кінець», — майнуло крізь мозок. І тут ще один, четвертий, який стояв у тіні за мінометом і не брав участі у підготовці залпу, нахиляючись, перечепився через щось на землі, гепнувся долілиць і, падаючи, повалив міномет на землю…
Скільки живу, такого не бачив…
Спочатку тишу розірвав дикий вереск двадцяти різко протверезілих горлянок…
Затим міномет чмихнув тугим снопом іскор, і до нас долетів глухий відзвук пострілу…
Снаряд полетів паралельно землі і влупив точнісінько в ящик з боєприпасами. Ящик успішно здетонував, і на заставі розпочався кінець світу.
Міни рвалися одна за одною, літаючи низько над землею, неначе ластівки перед дощем. Прикордонники на заставі верещали, як мавпи, мавпи у лісах верещали, як прикордонники. Одна з мін торохнула по чорній цистерні з паливом для патрульного катера та командирського джипу, яка стояла на окраїні застави вище по течії. Стовп багряно-чорного полум’я миттю простягся аж до небес. Вибухова хвиля розчесала джунглі, поваливши кілька найближчих дерев, й здійняла чималі брижі на Усумансінті. Я обережно вистромив носа над низеньким бортом плоскодонки і бачив, як троє солдафонів, підхоплені вибухом, пробивши тонку стінку і пальмову стріху казарми, полетіли кудись у джунглі.
Хащі ожили і горлали звідусіль тисячами переляканих голосів. У повітрі носилися палаючі обломки дощок, мішки з піском і пригорілі шматки прикордонників. Усе довкола палало, зоряне небо застилав ядучий дим. Заграву від того феєрверку було видно навіть у Теґусіґальпі — столиці сусіднього з Гватемалою Гондурасу. Гондурасці зараз, мабуть, аж репалися від злості через те, що їх сусіди ухитрилися вшпарити на свій День незалежності салют набагато потужніший від їхнього.
Менш, як за півхвилини, від прикордонного поста не лишилося нічого…
Я вже почав думати, що все минуло і ми відбулись лиш мокрими штанцями, але, як виявилось, дуже помилявся. Тільки не з Тьомиковим щастям.
Не встигли останні пригаслі куски прикордонників та залишки їхньої застави попадати з безмісячного неба на воду, як десь в глибині складського приміщення ліворуч від застави здетонувала ще одна міна. Остання. Гахнуло прямо навпроти плоскодонки, через що ми з Тьомиком аж попідскакували і перелякано позадирали голови. На наших очах величезний побурілий шматок даху, підхоплений останнім вибухом, здійнявся у повітря і полетів на наш човен. Кілька секунд ми видивлялися в темряві палаючий обривок навісу, який крутився у повітрі і наближався, поступово збільшуючись у розмірах, і сподівались, що він пролетить мимо. Але вже за мить і я, і Тьомик, не змовляючись, вискочили з човна, мов ошпарені. Вогняна стріха гепнулась прямо посередині плоскодонки, розламавши її навпіл. Промайнуло всього кілька секунд, і від нашого плавзасобу залишилися одні бульки на поверхні води…
Важко дихаючи, я плив до гватемальського берега. Чорна ріка лякала своєю непроникною моторошністю і якоюсь містичною безмовністю. Лиш де-не-де на похмурих водах блякло відбивались вогні розбомбленої застави. Ще чорнішими, ніж води Усумансінти, були мої думки. Через один — подумати лишень! — через якийсь один дурнуватий постріл за нами тепер полюватиме вся регулярна армія Гватемали і мексиканські торговці коксом. І ще невідомо, що з цього гірше.
Тьомик ледве тримався на воді і відставав від мене. Він так фиркав, що здавалося, наче хлоп не пливе, а тоне. Утім, щоразу оглядаючись, я бачив силует його довбешки, який вимальовувався над темним плесом, наче якийсь чудернацький поплавок.
Причалив Тьомик до берега на добрих п’ять хвилин пізніше за мене.
— Доходяга, — презирливо фиркнув я. — Ти ж ніби раніше нормально плавав.
— Місія, — пробурмотів мій колега, відпльовуючись і ляскаючи долонею по якійсь безформній грудомасі, що валялася у нього під боком. — Місія понад усе.
— Що? — я задер голову і відразу все зрозумів.
Поряд з Артемом лежав наш вантаж. Певно, відчуваючи немалу провину за весь цей армагедон локального масштабу, Тьомик вирішив врятувати мішок з тонучого човна і тягнув його за собою весь час, не даючи піти на дно Усумансінти. Мішок, треба сказати, всередині зовсім не намок і не став безформним кавалком, яким би він мав стати, якби в ньому було борошно. Його форма після вимушеної купелі ніскільки не змінилася. Трохи сконфужений Тьомик торкнувся до нього і намацав усередині пакетики.
— Фасоване, — зрадів Тьомик. — Борошно фасоване! Це добре — не намокло.
— Ну й що з того? — буркнув я.
— Доставимо за призначенням! Попри всі… кгм… форс-мажори… Ми ж для цього сюди припливли, — і Тьомик невиразно обвів довкола себе рукою.
— От же ж телепень! — гаркнув я. Тьомикова наївність починала мене дратувати все більше та більше. — Ну як?! Як ми тепер його доставимо?! Пішки через джунглі?
Тьомик хитро усміхнувся, по-діловому сплюнув крізь дірку в зубах і показав пальцем кудись за мою спину. Я озирнувся. У невеличкій штучній затоці трохи далі за руїнами казарм мирно похитувався на хвилях чималенький прикордонний катер з броньованими бортами і вмонтованим на кормі крупнокаліберним кулеметом.
— Але у нас більше нема GPS’у… — уже спокійніше зауважив я.
— Та чорт із ним! — відказав Тьомик. — Усумансінта одна. Пливтимемо за течією і стрілятимемо по джунглях, щоб дати про себе знати.
— Ні-ні-ні! — я схопився за серце. — Тільки не це! Тільки не стріляти!!!
— Ну добре… — знизав плечима Тьомик. — Не кричи так. Значить, будемо просто плисти і гукати.
— Ау-у-у!
— Ау!
— Ау-у-у!
— Ау! Аміґос!
— Нема, бляха…
— Казав, треба було кілька раз пальнути з кулемета! Зразу вискочили б.
— Не треба!!!
Сонце повільно підіймалось з правого борту, пронизуючи джунглі об’ємними смарагдовими променями. Тропічний ліс шарудів і прокидався. Води Усумансінти набували звичного їм брудно-жовтого кольору.
— Ау-у-у!
— Ау!
— Ау-у-у!
— Давай стрельну.
— Ні!
— Ну, будь ласка!
— Ні-і-і!!!
— Добре, добре… Не буду.
Я уважно вслухався до звуків, що долітали з гватемальського берега, але не міг вловити нічого схожого на людський голос чи будь-який інший шум, який видавав би присутність людини. Тьомик стояв коло стерна, час від часу сумовито зиркаючи на корму, де, ввіткнувши ствол у небо, стояв накритий чорним чохлом гватемальський кулемет.
— Ау-у-у!
