Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Ау!

— Стій! — зненацька випалив я. — Глуши мотор!

Тьомик слухняно вимкнув двигун. Від берега виразно пробивався підозрілий хрускіт гілляччя. Кілька секунд там совалося щось однозначно крупніше від звичайної мавпи, а потім, зрозумівши, що ми заглушили двигун, затихло. Напруживши очі, я зміг розгледіти крізь ранкову імлі смагляву скорцюблену постать і брунатну фізіономію, що намагалася сховатися в прибережних чагарях.

— Гей, аміґос, — гукнув я, — ми знаємо, що ви тут. Вилазьте, барбоси, я привіз ваше борошно!

Тиша.

— Агов! Є там хто? Harina para los hambrientos! Harina! Harina para!

Цілу хвилину нічого не відбувалося. Та ось на березі спалахнув ліхтар, а потім з-за стовбурів зринуло дві здивованих мордочки. Здавалося, очі у гватемальців от-от повивалюються з орбіт.

Я акуратно підігнав утле суденце до ветхого дерев’яного причалу. Тьомик зіскочив на прогнилі дошки і прийняв з моїх рук мішок із «борошном». Двоє аміґос обережно, наче побоюючись чогось, присунулись до нас по причалу.

— Приймайте! — сказав я.

Один з них (з ретельно поголеною макітрою) помацав мішок, але не став його відкривати. Я чекав, що він почне розпитувати нас про якість привезеного товару абощо, але натомість він запитав, ошаліло кліпаючи виряченими очима:

— Слухайте, містере, скільки вам заплатили за доставку?

— Та, як завше, по тарифу, — розпливчасто відказав я. — А що?

— Просто… ну… я скільки працюю з мексиканцями, ще ні разу не пам’ятаю, щоб американці на гватемальському прикордонному катері привозили від них товар і горлали про це всю дорогу по Усумансінті…

— Ми не американці.

— Е-е-е… А хто ж тоді? — обережно спитався плішивий, так, наче боявся почути відповідь.

— Ми з України! — гордо випалив я.

Латиноси сполохано перезирнулися, а потім з розумінням закивали опецькуватими головами у сутінках, аби не видати того, що ніхто з них не знає, що то за земля така Україна. Голомозий зрештою спитався англійською:

— І що, у вас там, в Укаранії, усі такі?

— Що значить «такі»? — гаркнув я, насупившись.

Гватемальці зіщулились і перелякано притислись один до одного.

— Та ми… е-е-е… ну, ви нічого не подумайте, сеньйоре, просто щойно по радіо почули, що уряд по тривозі підняв 1-у піхотну бригаду. Хтось сьогодні опівночі висадив у повітря цілу прикордонну заставу і поцупив… кгм… сторожовий катер, — хлоп старався дивитися вгору, вбік, собі під ноги, словом, куди завгодно, але тільки не на наш катер. — Кажуть, навіть президента евакуювали у Бразилію, ну, про всяк випадок. Але це американці, ми точно знаємо, що американці. Ну, хто ж іще, як не вони? — додав він, схопивши мій строгий позирк.

І вони про щось зашепотілися, схилившись один до одного. Я, утім, чув усе, хлопці навіть не підозрювали, що я розумію їх говірку.

— Прикинь, які вони запеклі, ці чорти, — шепнув голомозий своєму напарнику. — Везуть півцентнера коксу, підривають по дорозі цілий прикордонний пост та ще й горланять на всю Центральну Америку.

— Та не кажи. Самому аж не віриться. Ще вчора республіканський флот налічував сім катерів, а на Усумансінті було цілих дві прикордонні застави. А вже сьогодні кількість застав зменшилась на 50 %, і один катер взяли на абордаж. О, життя пішло! Що то далі буде? Молюся, щоб ці двоє забралися звідціля раніше, ніж прибудуть регулярні війська. Бо, так і знай, переб’ють всіх наших к чортам. Жаль буде, коли стільки війська ні за що поляже…

— Та то ще дрібниці. Ти уяви, що від нашої армії лишиться, якщо вони зостануться тут хоч на тиждень? — скрушно похитав головою кучерявий. — Флоту, вважай, уже нема — по одному катеру на день, та й то, мабуть, не вистачить.

— Таки-так, аміґо, схоже, важкі часи настали…

Якби у мене були вуса, я б зараз їх хвацько підкрутив. Але вусів у мене не було, тому вийшло так, ніби я втер соплі.

— Мужики, — сказав я їм, гордо випнувши підборіддя, — українці всі такі!

Гватемальці аж поприсідали і закивали головами.

— Si, senor! Дозвольте йти, сеньйоре? — тихенько спитався лисий.

— Шуруйте, — сказав я.

Вони крутнулися на місці і заспішили геть, тягнучи за собою мішок.

— Е ні, стійте! — нараз викрикнув я.

Латиноси підскочили, розвернулись і миттю подріботіли назад.

— Так, сеньйоре! Ми вас слухаємо, сеньйоре!

— А вам катера не треба, хлопці? Віддам недорого. Знімете кулемет, перефарбуєте трохи, і можна хоч завтра в океан на рибалку…

6–7 лютого; 1—25 квітня; 23 травня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)

Розкіш

Слід зазначити, що до цього моменту Тьомик був непоганим компаньйоном. Можна навіть сказати — хорошим таким компаньйончиком. Що я маю на увазі? Зараз усе поясню.

Отож у моєму розумінні ідеальний напарник по бізнесу має володіти трьома основними якостями. По-перше, напарник повинен бути кришталево чесним і порядним. Примітка: себто чесним по відношенню до свого компаньйона, в даному випадку — до мене; поширення чесності на всіх інших, those who involved in our business [42], зовсім не обов’язкове.

По-друге, хороший компаньйон мусить мати клепку в голові. Під цим слід розуміти все: від звичайної ерудиції та начитаності до можливості миттєво знайти вихід з нестандартної ситуації. Примітка: за цим другим пунктом мій Тьомик тягне на тверду четвірку. Безперечно, він має неперевершений хист причаровувати людей, поза всяким сумнівом, він може втиратися їм у довір’я й легко переконувати в чому завгодно. Нерідко Артем блискуче підігрує мені у моїх авантюрах, але часом бува щось як утне чи сказоне, то хоч крізь землю провалюйся.

І по-третє, ідеальний напарник повинен вирізнятися внутрішньою гнучкістю. Специфіка мого бізнесу така, що людина із занадто чутливою совістю просто не подужає займатися такого роду діяльністю. Тут треба бути, як кажуть «америкоси», гнучким — flexible. І знаєте, я не бачу в цьому нічого поганого. Хтось шиє одяг, хтось вирощує зерно, хтось водить автобуси, хтось робить комп’ютери, меблі чи автомобілі. А ми з Тьомиком робимо бізнес. Примітка: за оцим-от третім пунктом Тьомику можна вліпити жирну двійку.

Зароблених на гватемальському «борошні» грошей вистачило якраз на те, щоб купити ветхий заїжджений джип і залишити кілька тисяч баксів на прожиття та для можливих наступних авантюр.

Після нетривалої наради я висунув пропозицію, що нам слід повертатися в Оахаку, в більш цивілізовані місця, оскільки дикі чіапаські нетрі у мене вже в печінках сидять. Під час голосування Тьомик утримався, а я висловився «за» запропонований мною план дій, тож у результаті постанову було прийнято, і ми того ж дня, витративши лиш годину на ситний ленч, рвонули на захід, звідки кілька місяців тому в’їхали в Чіапас.

Пополудні ми на повній швидкості гнали крізь джунглі. Траса була нічогенька, хоч і зовсім неширока: добротний рівненький асфальт, плавні повороти, навіть суцільна лінія розмітки посеред шляху виглядала не дуже затертою. В салоні лунала гучна й солодкава, наче перестиглий кавун, мексиканська музика; я без проблем утримував стрілку спідометра на позначці 100 км/год, отримуючи невимовну насолоду від їзди.

Джунглі місцями випирали й вивалювались прямо на асфальт, як ото дорідні перса шикарної дівиці вивалюються з купальника на пляжі, де відпочивають мільйонери. Дорога мала лиш по одній смузі в кожному напрямі, через це кущі на обочині майже постійно дряпали правий борт нашого джипа, наче намагаючись розчахнути дверцята і продертись у салон. Подекуди гілля з обох боків дороги перепліталось між собою, утворюючи над дорогою зелені арки висотою три-чотири метри. Гарно, що там казати…

І в мене, і в напарника настрій був просто чудовим. Рівень цих… як їх там?.. ендурфінів, іншими словами, гормонів щастя, у крові (я читав про них в одному розумному журналі), перевищував усі можливі норми. Я відчував, що наші справи потихеньку налагоджуються. Удача нарешті посміхалася нам. Останній раз щось схоже ми з Тьомиком відчували десь на другому курсі університету, ще перед тим, як мене вигнали. Обидва безтурботні, життєрадісні та закохані. Щоправда, закінчилось все тим, що ми побилися, коли виявилося, що обоє закохані в одну й ту ж саму хвойду, але то вже давно забута, нецікава і недотепна історія. Відтоді ми з Артемом ні разу не билися.