Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
– Я не розумію, про що ви говорите… У нас не встановлено інших форм оплати, крім грошової…
Лейла постояла з півхвилини, а потім розвернулася й пішла.
Андрій зняв бісову краватку, яка починала скидатися на ярмо, і кинув її на підлогу. Він потер обличчя двома долонями, ніби намагаючись змити з-перед очей непристойні образи, але це не допомогло. Він пішов до дверей, закрив їх на ключ, щоб ніхто не застав його в такому непоказному стані, і до кінця дня просидів у своєму кріслі, втупившись у стіну.
Він був певен, що тепер Лейла сюди повернеться нескоро, а коли повернеться, то буде холоднішою за снігову бабу. І нащо він патякав їй про додаткову плату, коли того, що вона вже заплатила, цілком би вистачило? Вони прекрасно співпрацювали б далі, він би й далі потай милувався нею, а там, може…
І нащо він спасував у відповідальний момент, коли перед ним відкрилася перспектива втілити в життя свої хоч і примарні, але досить відчутні, нав’язливі, конкретні бажання? Чи ж він не думав про неї постійно, починаючи з тої миті, як зустрів? І чи ж не ідіот він, коли, сам того не відаючи, створив безвихідну для дівчини ситуацію, що вона сама прийшла до нього, а потім придурився макакою й почав кривлятися перед нею?
Він не міг викинути її з голови, але так вийшло, що мало не власноруч викинув зі свого кабінету.
Він не міг пробачити їй її сил, які вона так швидко в собі відшукала, щоб піти на компромісний для всіх крок, і заскочила його цим зненацька. І не міг пробачити собі своєї слабкості, яка перешкодила йому так само швидко зорієнтуватися. Тепер він, раз і назавжди злякавши і спровадивши від себе Лейлу, міг пишатися, чи то пак, мучитися своєю мужністю.
Уже по темному Андрій із краваткою в кишені і з каменем на душі зачинив двері своєї контори й пішов на стоянку. Підійшовши до своєї машини, він мало не підстрибнув: тут, на бетонній плиті, підклавши якусь дошку, сиділа Лейла й мовчки дивилася на нього своїм прямим, рішучим поглядом.
Цього разу Андрій не вагався. Він підійшов до неї.
– Нам обом не завадить нарешті щось поїсти.
Лейла встала. Більше не було вимовлено ні слова про їхні плани, але обоє знали, що угоду укладено.
20
Коли свекруха лиха – це класика. Коли вона лагідна – це пісня. Коли ж вона стримано-ввічлива та холодно-привітна, коли говорить не більше й не менше за те, що від неї вимагає статус недільної матері, – немов робот, навчений гарних манер, – то це пауза. Пауза між сном і реальністю, коли ще не розумієш, хто ти є і де ти є. Пауза від одного подиху до наступного, коли в легенях уже немає повітря. Пауза, що затяглася до довжини цілого концерту.
Міла не була справжньою невісткою, але ж пані Тамара цього не знала і вчащала до неї з візитами ввічливості.
Вона приходила зазвичай удень, коли Славка не було вдома, приносила із собою тістечка чи інші гостинці та чекала, щоб Міла почастувала її чаєм, присмаченим розповідями про себе та про їхнє зі Славком життя. Та пані Тамара намагалася взяти Мілу не душевністю, а натиском на її почуття невістчиного обов’язку догоджати їй як свекрусі. І, судячи з усього, вона намагалася довідатися від Міли те, чого Славко їй повідомляти не хотів.
Мілі ж і не треба було здогадуватися про свекрушині наміри, щоб триматися замкнено й насторожено. Це була та сама вищість розуму й статусу, яка від першої ж зустрічі зі Славком примушувала її зіщулюватися й ховатися в мушлю. Проте, якщо Славко при цьому був ненав’язливо люб’язним та щирим, то його мати просто випромінювала царську манірність та зверхність. Якщо зі Славком Міла почувалася хоч і примітивною, та людиною, то з пані Тамарою вона почувалася комахою, яка навіть щоб писнути, має питати дозволу.
Тож Міла й не пищала, навіть коли свекруха їй веліла це робити. Вона коротко відповідала на поставлені питання, не даючи свекрусі простору, щоб розігнатися здалеку й дійти до того, що її насправді цікавило. Пані ж була надто витримана, щоб спитати і сказати напряму.
Після кількох тижнів танців околяса пані таки зірвалася. В один зі своїх візитів вона похвалила Мілу за лазанью, якою вони щойно вдвох пообідали, а Міла мала необережність зізнатися, що готувала її не вона – Славко передав зі свого ресторану. Пані раптом скипіла і, облишивши свою манірність, кинула серветку на підлогу.
– Як ти можеш спокійно спостерігати за цим його безрозсудством! Ти ж жінка і повинна хотіти, щоб твій чоловік досяг більших висот, а не топтався під сходами!
Міла позадкувала до стіни. Якби могла, вона б злилася з нею, щоб не чути й не бачити свекрушиного гніву. І чому вона мусить ще й це терпіти? І чому Славка немає поруч, щоб сам розбирався зі своїми родичами?
Але відступати далі було нікуди, треба було приймати удар за нього.
– Я бажаю чоловіку досягти висот, – тихо, проте розбірливо промовила Міла. – Але тих, які він сам собі обрав.
– Це маячня для невдах! – лютувала пані. – А я відмовляюся визнавати свого сина невдахою!
Міла зібрала докупи всю свою рішучість.
– Чому ви так не хочете дозволити сину бути щасливим?
Пані широко розкрила очі.
– Я більше за все хочу, щоб він був щасливим! І мені боляче бачити, як він власноруч викидає своє щастя! Думаєш, мені легко переконати батька хоча б побачитися із сином? А переконати його хоч щось синові дати я взагалі не в змозі! Про яке щастя може йти мова, коли батько залишився з іншого боку барикад і коли за душею нічого немає, крім тих копійок, які він зможе заробити своїм їдлом?
Міла зітхнула і вперлася головою в стіну. Хоч яка б страшна була ця жінка, та вона поводиться, як мати, і хоч які б дурниці робила, вона сприймає їх як виконання материнського обов’язку. Егоїстичну, пихату жінку можна ігнорувати, матір же треба зрозуміти.
– У Славковому випадку саме про це і йдеться, – м’яко почала пояснювати дівчина. – Без батькових капіталів він зможе щасливо прожити, а без свого їдла й без усвідомлення того, що він сам собі заробляє улюбленою справою, – ні!
– То хай сам собі заробляє, ніхто ж не проти, тільки чимось більш вагомим та солідним! – пані потроху змінювала свій тон. – А куховарством він зможе час від часу бавитися вдома!
Міла пробувала підібрати правильні слова, щоб пояснити пані те, що вона думає про Славка, але її усвідомлення себе як нижчої істоти було надто ядучим, думки були надто сплутаними, а словниковий запас – надто обмеженим. Врешті вона спромоглася на одну високу фразу, яка повинна була долетіти до панських висот:
– Це все одно, що змусити бджолу ловити рибу, а після цього дозволити їй п’ять хвилин політати над квіточками – якщо сил вистачить…
Тоді пані пішла ні з чим. Та принаймні з нормальним тиском.
Увечері, коли Славко прийшов додому, Міла йому запропонувала запросити пані Тамару до свого ресторану повечеряти вдвох, без батька, без Міли. Можливо, вони б могли помиритися.
– Я з нею не сварився, щоб тепер миритися! Якщо вона вважає інакше, то хай сама про це скаже! – Тут Славко недобре зіщулився. – А ти що, встигла подружитися з моєю мамою?
– Ти ж сам бачиш, що ми з нею надто різні й ніколи не знайдемо спільної мови. Але якщо тобі пощастило, щоб твоя мати за тебе переживала, то тобі треба знайти сміливість зустрітися з цією турботою в обличчя.
Славко посидів трохи мовчки, длубаючи виделкою свою вечерю. Так і не з’ївши жодного шматочка, підвівся й попрямував до себе. Він нічого Мілі не відповів, але по дорозі промимрив щось, смислу чого дівчина не вловила:
– Може, та планета не така вже й далека від моєї, як це ввижалося на початку…
Славко й далі цілими днями був відсутній. Проте ввечері, коли повертався, він сідав разом із Мілою до столу й куштував її страви. Іноді він їх їв, визнаючи, що вийшло непогано, але не забуваючи висловити кілька зауважень. Іноді, волаючи, що це геть не їстівне, викидав усе на сміття й майстрував щось нашвидкуруч. При цьому він примушував і Мілу викинути все зі своєї тарілки й вечеряти тим, що приготував він, звертаючи її увагу на гармонійне поєднання смаків чи тонкий аромат тієї чи іншої спеції. Іноді він потім сам готував те, що в Міли, на його думку, не виходило, і тикав її носом, як те кошеня, у помилки. Але Мілу це не засмучувало, а, навпаки, здавалося, надавало їй рішучості перестрибнути себе.
