Країна розваг - Кінг Стівен (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Лейн побіг зустрічати їх біля воріт і показувати дорогу. Коли він пішов, я піймав себе на тому, що дивлюся на криві пики зелених монстрів, які прикрашали фасад «Дому жаху». Над ними зеленими літерами, з яких крапав слиз, було написано: «ЗАХОДЬ, КОЛИ СМІЛИВИЙ». Я знову подумав про Лінду Ґрей, котра зайшла туди живою, а винесли її через кілька годин, холодну й мертву. Мабуть, мої думки звернули за цією траєкторією тому, що мала приїхати Ерін з інформацією. Інформацією, яка її занепокоїла. А ще я думав про вбивцю дівчини.
«То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, — сказала місіс Шопло. — Та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб».
Волосся в Едді передчасно посивіло, як у всіх курців, які курять змолоду і багато. Але воно могло бути білявим. І він завжди носив рукавички. Звісно, він був застарий як на чоловіка, що супроводжував Лінду Ґрей у її останню темну поїздку на атракціоні, звісно, але…
«Швидка» була вже на підході, але не зовсім поряд, хоча я бачив Лейна біля воріт: він махав руками над головою, показуючи, щоб вони поквапилися. Я подумав: «Та чого там», — і здер з Едді рукавички. Його пальці були помережані відмерлою шкірою, почервонілі тильні боки долонь вкривав товстий шар якогось білого крему. Татуювань не було.
Лише псоріаз.
Коли Едді занесли в машину і «швидка» поїхала назад у крихітну лікарню Гевенз-Бей, я пішов у найближчий донікер і прополоскав рота. Знову і знову. Довго довелося переганяти воду в роті, перш ніж я позбувся проклятущого присмаку перцю халапеньйо. Відтоді я цього перцю не торкався.
Коли я вийшов, біля дверей мене зустрів Лейн Гарді.
— Це було щось, — сказав він. — Ти повернув його з того світу.
— Йому ще не скоро покращає, плюс може бути ураження мозку.
— Може, так, а може, й ні, але якби не ти, йому б навіки погіршало. Спочатку дівчинка, тепер старий поганець. Я можу вже називати тебе Ісусом, а не Джонсі, бо ти точно спаситель.
— Тільки спробуйте — і я НП. — Говіркою це означало «на південь», що своєю чергою означало назавжди здати табель.
— Добре. Але ти, Джонсі, молодець. Ти добряче струсонув наше болото.
— Цей присмак у роті. Господи!
— Уявляю. Але є й хороша новина. Він у лікарні, і ти нарешті вільний. Нарешті вільний, слава Всевишньому, ти нарешті вільний. Я думаю, це тобі трохи підсолодить пігулку, правда?
Підсолодило, безперечно.
З задньої кишені Лейн витяг пару сирицевих рукавичок.
— Знайшов їх, на землі лежали. Нащо ти їх з нього здер?
— Е-е… Хотів, щоб руки дихали. — Прозвучало це як повна дурня, проте правда могла здатися ще дурнішою. Мені самому не вірилося, що я бодай на мить міг уявляти Едді Паркса вбивцею. — На заняттях з невідкладної допомоги нам казали, що жертвам серцевого нападу потрібно звільнити від одягу якомога більшу площу шкіри. Це якось допомагає. — Я стенув плечима. — Принаймні повинно допомагати.
— Ха. Щодня дізнаєшся щось нове. — Лейн ляснув рукавичками одна об одну. — Думаю, Едді ще не скоро повернеться в стрій… якщо взагалі повернеться… тому можеш закинути їх йому в буду, добре?
— Добре, — кивнув я. І закинув. Але пізніше того самого дня пішов і взяв їх знову. І ще дещо.
Він мені не подобався, ми це з’ясували, так? Підстав для симпатії він мені не дав. І як мені було відомо, таких підстав він не давав жодному працівникові «Джойленду». Навіть старожили, такі як Роззі Ґолд і Батя Аллен, обходили його десятою дорогою. І попри це, того вечора о четвертій годині я зайшов у лікарню Гевенз-Бей і спитав, чи пускають до Едді Паркса відвідувачів. У руці в мене були його рукавички. І ще дещо.
Волонтерка з синім волоссям, яка сиділа в реєстратурі, двічі прогортала журнал, хитаючи головою. Я вже подумав був, що Едді помер, аж раптом вона сказала:
— А! Він Едвін, не Едвард. У триста п’ятнадцятій палаті. Це реанімація, спочатку зайдіть на сестринський пост.
Подякувавши їй, я пішов до ліфта — одного з тих велетенських, у які входить каталка. Він повз повільніше, ніж стара холодна смерть, і це дало мені багато часу на роздуми про те, що я взагалі тут забув. Якщо Едді потребував, щоб його відвідав хтось із працівників парку, це мав би бути Фред Дін, не я, бо тієї осені за головного був він. Та все ж я прийшов. Хоча навряд чи мене взагалі до нього пустять.
Проте головна сестра глянула на його картку і дозволила зайти.
— Але він може спати.
— А вже щось відомо про… — Я постукав себе пальцем по голові.
— Роботу мозку? Ну… він зумів назвати своє ім’я і прізвище.
Отже, надія була.
Едді справді спав. Очі в нього були заплющені, а пізнє сонце того дня освітлювало обличчя, і від цього думка, що він міг якихось чотири роки тому бути кавалером Лінди Ґрей, видавалася ще сміховиннішою. На вигляд він мав щонайменше років сто, а то й усі сто двадцять років. А ще я побачив, що можна було не приносити рукавички. Хтось перев’язав йому бинтами руки, мабуть, перед тим нанісши якісь ліки від псоріазу, сильніші за той крем, який він купив у аптеці без рецепта. Ці білі незграбні рукавички розворушили в мені дивний кволий жаль.
Якомога тихіше я перетнув кімнату і поклав рукавички в шафу, до одягу, який був на ньому, коли його привезли. Залишилася інша річ — фотографія, пришпилена до стіни в його захаращеному просмерділому тютюном сарайчику, біля пожовклого календаря дворічної давності. На знімку Едді стояв поряд із простуватою з виду жінкою на зарослому бур’янами подвір’ї перед безликим типовим будинком. Едді було років із двадцять п’ять. Він обіймав жінку за плечі. Вона йому всміхалася. А він — о диво дивнеє — всміхався у відповідь.
Біля його ліжка був столик на коліщатах, а на столику стояли пластмасова карафа і склянка. Я подумав, що це хтось дурницю впоров: з перев’язаними руками він ще довго не зможе собі щось кудись налити. Та все ж карафа могла послужити для однієї корисної справи. Я прихилив до неї фотографію, щоб Едді її побачив, коли прокинеться. Зробивши це, я рушив до дверей.
І майже дійшов до них, коли почув тихий голос, майже шепіт, такий несхожий на його звичайний бурчливий скрегіт.
— Малий.
Я вернувся (не те щоб дуже охоче) до ліжка хворого. У кутку стояло крісло, але я не мав наміру підтягувати його й сідати.
— Едді, як ваше самопочуття?
— Не знаю. Важко дихати. Мене всього перебинтували.
— Я приніс ваші рукавички, але бачу, що вже… — Я кивнув на його перев’язані руки.
— Ага. — Він зі свистом втягнув повітря. — Якщо з цього вийде щось добре, може, й вилікують. Бо воно свербить, зараза, постійно. — Він подивився на фотографію. — А нащо ти це приніс? І чого лазив у мою буду?
— Лейн сказав покласти туди ваші рукавички. Я й поклав, але потім подумав, що вони можуть вам знадобитися. І фотографія теж. Може, хай Фред Дін подзвонить цій жінці?
— Корінн? — Він пирхнув. — Вона вже двадцять років як у могилі. Малий, налий мені водички. Горло пересохло, як десятирічне собаче гівно.
Я налив, і потримав йому склянку, і навіть витер простирадлом кутик рота, коли з нього витекло трохи води. Усі ці дії вимагали трохи більшої близькості, ніж мені б хотілося, але потім я згадав, що лише кілька годин тому робив старому негіднику штучне дихання, порівняно з яким усе було не так погано.
Едді мені не подякував, але коли він взагалі за щось казав «спасибі»?
— Покажи фотографію ближче, — от і все, що він сказав. Я виконав прохання. Кілька секунд Едді пильно дивився на знімок, а тоді зітхнув. — Нещасна діставуча пронозлива сучка. Правильно я зробив, що пішов від неї і записався у «Королівське американське шоу». — У кутику лівого ока затремтіла сльоза і не одразу, проте скотилася по щоці.
— Едді, може, я заберу її й почеплю у вашій будці?
— Та ні, нехай стоїть тут. У нас була дитина. Дівчинка.
— Справді?
