Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
Уночі його розбудило цокання копит, що донеслося з вулиці. Виглянувши, він помітив двох вершників на білих конях, одягнених у білу форму. Вони мовби неспішно прогулювалися, про щось розмовляючи, й голоси їхні у цій тиші видалися настільки гучними, що неможливо було розібрати слова, які миттєво перетворювалися на власне відлуння.
Світанок іще не настав, коли зі скрипом відчинилися двері на другому поверсі. «Ну, бувай», – сказав ніжний жіночий голос.
Дерев'яні сходинки затріщали під квапливими кроками жінки, обличчя якої в досвітній темряві неможливо було розгледіти. Вона ледве не впала, натрапивши на сидячого Харитонова. Ойкнула перелякано, кинулася до дверей і, відчинивши їх, впустивши розсіяне світло вуличного ліхтаря, заглянула в парадне. Мабуть, Харитонов при світлі не видався їй бандитом, і вона, залишивши двері відчиненими, поспішила у своїх справах.
Втома схлинула. Мандрівець підвівся зі сходинки й вийшов у відчинені двері.
Місто оживало. Одне за одним засвічувалися в чорних дерев'яних будинках вікна. По вулиці, всі в одному напрямі, йшли люди. Кожен йшов сам по собі, поодинці. Кожен цілеспрямовано поспішав. Тільки тупіт ніг у досвітній тиші звучав над містом. Потік людей, як потік м'ячів для гри в кеглі, випущених різними руками, котився до своєї невидимої звідси мети, й кожен в русі своєму був незалежним і не пов'язаним із іншими. І тільки Харитонов, який стояв під вуличним ліхтарем, здавався дивним і чужим, таким, що порушує своїм стоянням цей загальний рух. І справді виникли в нім, у Харитонові, якісь сили, що зсередини підштовхували його, закликали стати в стрій, приєднатися до цього потоку й так само зовні незалежно, не розмовляючи ні з ким, рухатися до очікуваної попереду мети. Він і дійсно зробив кілька кроків у тому загальному напрямі, але якраз у цей час розвиднилось, і знову застиг він, роздивляючись в уранішньому світлі, що народжувалося, навколишні будинки.
Хвиля людей незабаром схлинула, і залишився він знову сам-один на вулиці невідомого йому міста. Виникла тиша раптом стривожила його, і порушив він її своїми кроками, попрямувавши слідом за людьми, що пішли.
Будинки обабіч вулиці були одноманітні й непоказні. При денному світлі, коли в їхніх вікнах не світилися лампи, ці будинки здавалися давно покинутими. Від їхніх темних дерев'яних стін віяло вогкістю.
Вулиця у кінці своєму розділилася на два вузеньких провулки з такими самими будинками.
Харитонов пішов по правому провулку. Видно, це була ще більш давня частина міста, оскільки стіни багатьох будинків були трухляві, й про це можна було дізнатися, не тикаючи пальцем, а так, на око. На одному з будинків мандрівець розгледів поіржавілу бляшану табличку: «Проспект Свободи, 5».
Так і йшов Харитонов по цьому вузькому проспекту до кінця, потім повернув іще в якийсь закуток і раптом від крику сирени, що несподівано обрушився згори, ледве не присів. Підскочив під стіну будинку, тривожно заглядаючи в небо, чекаючи ворожих бомбардувальників. Але небо було чистим, а сирена продовжувала тиснути на барабанні перетинки. До сирени приєднався ще якийсь слабкіший шум. Харитонов нервово оглядався на всі боки.
Раптом просто за спиною відчинилися двері будинку й сильна рука, схопивши Харитонова за плече, затягнула його всередину й зачинила двері на засув.
Переляканий Харитонов вирвався і відскочив убік, але в мороці парадного не зміг розглянути обличчя людини, що затягнула його сюди.
– Хто тут?! – перелякано запитав він.
– От чумний! – пролунав у відповідь дзвінкий жіночий голос.
– Хто це?
– Євдокія. А ти хто?
По бруківці проспекту Свободи в цей час зазвучав дрібний цокіт багатьох копит. Харитонов одхилив двері, виглянув і побачив близько двадцяти вершників на білих конях і в білій формі. За ними, неголосно шумлячи мотором, їхала відкрита легкова машина, на задньому сидінні якої лежав зв'язаний чоловік у робочому комбінезоні.
– Зачини двері на засув, чумний! – прозвучав у темному парадному шепіт жінки. – Теж туди хочеш, у машину?
– А за що його? – запитав Харитонов.
– А я знаю? – простодушно відповіла жінка. – Може, з роботи раніше втік, може, брак допустив. Це передобідня облава. Ввечері ще одна буде для другої зміни.
– Послухай, а що це за місто? – здивовано запитав Харитонов.
– Місто як місто, – Євдокія зітхнула. – Звичайне. Ходімо, пересидиш у мене, а то схоплять іще…
І жінка потупотіла дерев'яними сходинками вгору, а Харитонов слухняно рушив услід за нею.
– Тільки за перила не берися! Гнилі, – кинула вона мандрівцеві, що піднімався слідом.
Зайшли до кімнатки з низькою стелею, обклеєної замість шпалер газетами.
– Сідай на кушетку! – розпорядилася хазяйка.
Харитонов утупився їй у вічі, всідаючись. Була вона гарної статури, сильна, світловолоса, з добрим усмішливим обличчям.
– Чого прикипів?! – Вона показала в усмішці білі зуби. – Подобаюся, чи що?
Харитонов не відповів.
– Ти собі поки що відпочинь, а я приготую що-небудь! – сказала вона і вийшла.
Із-за дверей донісся шум води, дзвін посуду, і стало Харитонову на душі так мирно та спокійно, що заплющив очі він і запав у сон, і побачив свій будинок у далекому Каргополі, й батька, що повернувся з риболовлі, з озера Лачі, з в'язкою лящів у руці, і матір, яка галасує через те, що з батьківської риби капає на щойно вимиту підлогу. І себе маленького побачив теж, що біжить по березі озера й махає рукою колісному пароплаву «Нікітін», на якому він з дитинства мріяв плавати. Невже дитинство так і залишиться найщасливішою частиною його життя?
– Ну, прокидайся, чумний! – крикнула весело, входячи в кімнату з каструлею в руках, Євдокія.
Вона поставила паруючу каструлю на цеглину, що лежала посеред столу, і побігла назад за тарілками та виделками.
Харитонов сів до столу.
У вікно постукав дощ, і його шум почав заколисувати мандрівця.
Євдокія розставила тарілки, нарізала хліба. Сіла навпроти гостя.
– Тебе-то хоч як звати? – запитала вона знову.
– Васько, Харитонов.
– Васько, – повторила хазяйка його ім'я і прислухалася, немов перевіряючи, як воно звучить. – Бери картопельки, хліба. Мені скоро на роботу. Я сьогодні в другу.
– Дусю, – Харитонов підвів очі на хазяйку, – а як місто називається?
Жінка підозріло глянула на Василя.
– Цього не можна! – суворо сказала вона. – Ми підписувалися, що назву міста нікому говорити не будемо. Воно ж стратегічне і на випадок війни військове значення має. А шпигунів нині знаєш скільки? Тільки і говорять щодня: то там упіймали, то тут упіймали. Я ж не знаю: може, і ти шпигун!
Харитонов хотів матюкнутись, але стримався.
– Ну не можна, – вона винувато зітхнула. – Розумієш…
Гість мовчки колупав картоплю. Була вона сухою і без масла, а тому в горлянку лізла важко.
– Я зараз води принесу, запивати, – помітивши труднощі гостя, залепетала хазяйка й вибігла з-за столу.
– Ну, а тепер поспи, відпочинь! – сказала вона після іди. – Я на роботу зараз, повернуся до ночі. Якщо хочеш – вийди на вулицю, а якщо перевірка дисципліни – кажи, що ти з першої зміни. Ну, бувай!
Усміхнувшись на прощання своєю милою усмішкою, вона вискочила з кімнати, залишивши Харитонова наодинці зі своїми сплутаними в клубок думками.
Він знову сів на кушетку. Насилу стягнув чоботи. Розмотав задерев'янілі онучі й зрозумів, що доведеться їх викидати, інакше від їхнього запаху може очманіти вся вулиця. Ноги теж були чорними від бруду. Босоніж він вийшов на кухню, відшукав відро з водою і тазик. Налив у таз води й опустив туди ноги – нехай бруд відкисне.
Дощ на вулиці закінчився, і в маленьку кухоньку, де ледве поміщався вузький стіл і ящик для картоплі, крізь вікно проник слабенький промінь осіннього сонця. Харитонов йому дуже зрадів і навіть підсунувся до нього ближче, щоб промінь потрапив просто в тазик.
Раптом скрипнули двері, що вели в кімнату. Мандрівець повернув голову і зустрівся з давно знайомим поглядом двох крихітних очей-ґудзичків. Із дверного отвору на нього дивився щур, той самий.
