Москва Ординська - Білінський Володимир Броніславович (серия книг txt) 📗
Маємо визнати, що ця поїздка князя Данила до хана Батия у подачі московської історіографії повністю сфальшована. Московитам дуже хотілося величі для свого Олександра, так званого Невського, аби знівелювати велич постаті першого короля Русі Данила Галицького. Отож, брехали потужно: мовляв, і Київ тоді належав їм, «і був плач через образу його», себто Данила, в Орді і таке інше.
Слід розуміти: всі ці вимисли є звичайними московськими «доважками брехні» до «загальноросійського Іпатіївського літопису», немовби знайденого М. М. Карамзіним у 1809 році «в Академії Наук поміж Дефектами». Усі вони спростовані у тритомній праці «Країна Моксель, або Московія» [135]. У кого є бажання, може звернутись до цього історичного дослідження.
Історик Олександр Юрченко у своїй праці «Русский князь на монгольском пиру» подав інтерпретацію літописної розповіді про перебування Данила Галицького у ставці хана Батия так: «…отрицательным моментом такой интерпретации будет ее поверхностный характер и полное несоответствие исторической реальности XIII века» [26, с. 3].
І це справді так, хоча історик говорить тільки про невеликий аспект цього питання.
У Золотій Орді Данила Галицького зустрічали як справжнього володаря Київської Русі — самостійної, незалежної держави. Хан Батий усіх володарів покорених, завойованих земель направляв до Великого Хана в Каракорум. Так він вчинив із Суздальським князем, вірменським і грузинським царями та іншими. А от із Данилом Галицьким та Михайлом Чернігівським усі питання взаємовідносин вирішив особисто. Тобто руські (українські) князі не були частиною Золотої Орди, а тільки його сусідами, хоча і залежними від Батия. У той час як Ростовсько-Суздальська і Рязанська землі стали рядовими улусами (князівствами) імперії Чингісидів.
Якщо у Галицько-Волинському князівстві влада Великого Князя передавалась у спадок і князь володів своєю землею особисто, то у Ростовсько-Суздальському і Рязанському улусах земля стала власністю ханів Золотої Орди, а намісники до неї призначались Великими Ханами.
4
Незалежність теренів Київської Русі стала основним стратегічним здобутком Данила Галицького в 1240—1250 роках, що не давало спокою можновладцям Московської імперії, яка повстала із уламків колишньої Золотої Орди та сповідує її ідеологічні постулати дотепер. Отож, до московської історичної науки постійно вносились «доважки брехні».
Аби заперечити сам факт появи хана Бахмета у Мещері в 1238 році, московити вдались до звичайної маніпуляції роками. Так, «лето 6706 (1198)», коли хан Бахмет «Мещеру воевал, и засел ее», почали відносити до 1298 року, бо, мовляв, «хан Батий не міг нас воювати в 1198 році». Під дату 1298 року підвели цілу теорію.
Ось що пише професор Д. І. Іловайський у книзі «История Рязанского княжества»: «Князья Ширинские подняли брань на царя Большой Орды и в 1298 году ушли из нея кочевать на Волгу. Один из них Бахмет Усейнов сын пришел в Мещеру, взял ее войною и остался здесь княжить [41, гл. V].
Хоча необхідно зазначити, що вперше ця вигадка з 1298 роком була запущена князем Петром Володимировичем Долгоруким (1816-1868) у його праці «Российский родословный сборник» (СПб., 1841, кн. IV, с. 17).
Цим хитрим кроком московські науковці збирались приховати правду — факт появи на теренах Ростовсько-Суздальської землі у 1238 році правлячої династії Чингісидів, хана Бахмета, він же Чилаукун. Та забули, що людська пам’ять і національна гідність вимагають правди. А вона ж бо лежить на поверхні, зверху, дещо припорошена московськими вигадками. Отже, приберемо це історичне московське сміття.
До 7190 (1682) року в Московській державі існували чіткі місницькі й розрядні правила, за якими встановлювались взаємовідносини князівських та боярських родів. За цими правилами, нова царська династія Романових у взаємовідносинах із справжніми Чингісидами посідала далеко не перше місце. Тобто справжні нащадки Чингісхана могли просто не виконувати доручень нової царської династії, ігнорувати її.
Тому: «В лето 7190 (1682) Генваря в 12 день блаженные и вечнодостойные памяти Великий Государь, Царь и Великий Князь Феодор Алексеевич, всея Великая и Малыя и Белыя России самодержец, ревнуя по Господе Бозе Вседержителе и желая во благочестивом своем царствии сугубаго добра, и в своих Государственных ратных, и в посольских, и во всяких делах лучшаго и пристойнаго устроения и совершенной прибыли, и мирному в своей Царской Державе всему Христианскому множеству пребывания и жительства, а бывшей между Христианских родов вражде разрушения… указал разрядные случаи и местничества… разрушить и вечно искоренить… и впредь никому ни с кем никакими случаи и местничествы не щитаться, и никому ни на кого мимошедшими находки не возноситься…» [24, с. 1—3].
Так була знищена пам’ять про потомків Чингісхана: вони стали «служивими людьми царя».
«А впредь им и будущих их родом… быти в розряде родословной книге родам их… и для того взять (изъять.—В.Б.) у них росписи за руками» [24, с. 3].
Так «служивий люд» Чингісидів — Романови — посіли перше місце в «Родословной книге князей и дворян», а знамениті роди нащадків Чингісхана втратили свої великоханські титули і перетворились на звичайні російські князівські роди.
Про це засвідчила «Бархатная книга», відредагована особисто царем Петром І та видана М. І. Новіковим у 1787 році. Ось запис початку роду хана Чилаукуна:
«Глава 38.
275. Род Князей Мещерских
В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.
И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].
Розглянемо тільки ті факти, які безпосередньо висвітлені у матеріалі, редагованому особисто московським царем Петром І.
1. «Бахмет Усейнов сын» походив із тюркського (казахського) роду ширинів, і саме хан Бахмет разом зі своїм родом, після завоювання Мещери залишився її володарем.
2. Як бачимо, хан Бахмет, володіючи «Мещерською землею», не прийняв християнської віри, а залишився у своїй язичницькій (тенгріанській). За її законами, як батько — хан Джучі, брат — хан Батий та інші Чингісиди, він мав багато жінок і дітей, зокрема синів. -
3. Син хана Бахмета — Беклемиш, був християнином, як його мати, і в хрещенні отримав ім’я Михайло.
4. З дня хрещення Беклемиш носив титул князя. А це на теренах Золотої Орди (ні в кого не залишилось сумніву щодо цього, бо «Мещеру воевал, и засел ее «хан Бахмет Усейнов сын» означало, що він походив із роду Чингісхана. «У Золотій Орді від народження ставали князями-огланами тільки Чингісиди».
5. Князі будували у своїх столицях храми. Так, після хрещення князь Михайло (він же Беклемиш) побудував храм «Преображения Господня» у своїй столиці «Андреевом городке».
6. «Бархатная книга» чітко засвідчила, що хан Беклемиш змусив переважну більшість свого роду ширинів прийняти християнську віру.
Із попереднього викладу зрозуміло, що «Бархатная книга» була укладена в 7190 (1682) році. Доповнення до неї вносились і за часів Петра І, про що у книзі є згадки за 1686,1687 роки. Тобто на час створення «Бархатной книги» не існувало жодного так званого «загальноросійського літописного зводу», тому укладачі могли користуватись тільки старими церковними джерелами, Розрядними книгами та «Книгой Степенной Царского родословия», скомпільованій за часів Івана IV (Грозного). Розрядні книги та «Книга Степенная Царского родословия» не писали за датованими подіями, крім «Патриаршей (Никоновской) летописи», яка видана першою. Тобто конкретні дати до «Бархатной книги» могли потрапити лише із архівів Московської церкви, де замінили 1238 на 1198, а 1253 — на 1213 роки.
