Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (электронная книга .txt) 📗
— Ви пам’ятаєте, як були її відображенням?
— Я пам’ятаю, — діда пересмикнуло. — Але не розумію.
— Уявіть, що ви приходите у свій дім, але в усіх домочадців по дві голови. Підлога двигтить під ногами, світло мигтить, стіл тече, як вода. Що з вами буде?
— Я збожеволію, — хрипко припустив старий.
— Вона була близька до цього. Там, звідки вона родом, усе певне й цільне. Там немає межі світла й темряви, немає часу, і вже поготів немає добра й зла.
— Там, звідки вона прийшла? — старий хотів із силою протерти очі, але похопився й відсмикнув руки.
— Пам’ятаєте, як багато років тому було затемнення сонця, і тінь упала на Кротячу Діброву?
— Я не пам’ятаю, але прадід мій…
— Щось пролітало між Дібровою й сонцем і впустило свою тінь — або навмисне, або ненароком. Може, то був нещасний випадок, а може, кара. Тінь упала, розтеклася й сховалася в підземеллі. І там, у темряві з кротами, звикла… бути. Там, у глибині, немає зміни дня й ночі, зими й весни. Розумієте, її мучить світ, де є час, як вас би мучив текучий стіл…
— О боги, — прошепотів старий.
— І вона зберегла себе у ворожому світі. І сиділа б далі, якби люди не занадилися ходити в нори — зі світлом, зі смолоскипами, з ліхтарями. І вона побачила, як людина відкидає тінь, і їй здалося, що тіні — схожі на неї істоти… Вона поглинула тінь юнака й попалася сама, і не могла звільнитися. Вона влипла в людей, як муха в мед, і тонула дедалі глибше. Мучилася й не могла зупинитися. Якби я спізнився на день-два — вона б ринула через річку, і байдуже їй про лучників, бо птахи літають, де хочуть…
— Це вона тобі таке розповіла?!
— Ні, я сам зрозумів. Здогадався, коли був її відображенням.
— Я бачу твоє лице, — сказав старий.
Його очі, секунду тому позбавлені погляду, раптом подивилися ясно й осмислено.
— Я радий за вас, — сказав Стократ. — Ви були сліпі від потрясіння, а тепер прозріваєте.
— Ти ж не людина, — сказав старий пошепки. — Ти… перевертень? Я нікому не скажу…
— До сьогодні, — подумавши, відповідав Стократ, — я про таке не замислювався. Слово честі.
Уночі, коли новина полетіла від дому до дому, коли люди в цілковитій темряві висипали на вулицю, коли, все ще не наважуючись запалити вогонь, вони обнімали й обмацували друзів та родичів з Довгого Дня, Стократ відшукав світловолосу й повернув їй стрілу з жовтим та білим оперенням. Дівчина схлипнула, а потім, звівшись навшпиньки, почала його цілувати, і Стократові довелося відсторонятися дуже ласкаво — щоб її не скривдити.
Він пішов із села, ні з ким більше не прощаючись, і до світанку був уже далеко. На широкому роздоріжжі він затримався, дивлячись у небо. Зірки мерехтіли по-дружньому. От уже багато років зірки жили у світі й не воювали, як траплялося в дні його юності, але щоразу, коли Стократ дивився на них, — він відчував тепло й неясну тривогу.
— Я не людина, — сказав він уголос. — А хто?
V
— Я просто зробив, що міг, для моєї нещасної сестри.
— «Старший брат», — пробурмотіла стара. — Морок, породження безодні, назвав тебе «старшим братом»!
— Вона не морок, — сказав Стократ. — Вона жертва. Вона впала, це була її біда. Вона не бажала людям зла.
— Розкажи про себе, — зажадала стара. — Де ти взявся?
— Лісоруб знайшов мене в лісі.
— Але як дитина могла опинитися в лісі?! Якщо тільки вона не впала з неба, у залізній шкаралупі, як… як Творець або як Світ!
— Я не пам’ятаю, щоб згадували шкарлупу. По-моєму, йшлося тільки про брудну пелюшку…
Стара похитала головою:
— Ти сам казав, що не пам’ятаєш дитинства. Ти сам казав, що тобі снилися дивні сни, коли ти одержав свого меча. А що таке цей меч? Де він узявся, чому забирає душі? Якщо ти не людина, Стократе, — то хто ти?!
У лісі ледь чутно заспівала перша пташка. Багаття помалу гасло.
— Розкажи про себе, — попросив Стократ.
Розділ п’ятий
МЕРЕЖА
Дівчинка виросла в гирлі Світлої, у теплій зеленій долині. Сніг там випадав аж у середині зими й лежав недовго.
Тепер весь світ складався з неба та снігу. Дівчинка йшла, тримаючись за край саней, вантажених дровами. На шляху залишалися сизі смуги, у них відбивалося сонце.
Дівчинці було чотирнадцять років. Півроку тому, на ярмарку в Утоці, вона підійшла, завмираючи з жаху, до клітки з поштовими птахами, яку возили по великих містах посланці Білої Школи.
Клітка була кругла, з людський зріст заввишки. Усередині на довгих жердинках сиділи поштові птахи, невеликі, з білими щоками, синьою грудкою та зеленою спиною — щоб залишатися невидимими для мисливця з землі й для хижака з неба.
Посланець, літній сухорлявий чоловік, сидів на краю воза й читав — дівчинка була вражена, — читав прямо на базарі, серед безлічі людей, що снували туди-сюди, товсту книгу з жовтуватими сторінками, без малюнків.
Він так захопився, що не одразу її побачив. Зате погонич, чорноокий хлопець з круглими щоками й нахабними губами, помітив дівчинку зразу.
— Здорова була, красуне! Прийшла на пташок подивитися?
— Ні, я…
— Та підходь ближче. Чого стидаєшся? Хочеш пряника?
— Ні, мені б…
— Пташки розумні й гарні. Продав би тобі, та вони не продаються, всі на обліку. — Хлопець глянув на чоловіка з книжкою. — Слухай, а ти звідки? Щось я тебе в наших краях не ба…
— Помовч, будь ласка, — сказав посланець, закриваючи книгу. — Що ти хочеш, дівчинко?
— Я хочу відіслати листа до Школи, — пробелькотіла дівчинка, відчуваючи на собі глузливий погляд погонича.
Хлопець пирхнув так голосно й непристойно, що обернулися перехожі. Дівчинка готова була зірватися з місця й тікати — але посланець навіть бровою не повів. Він дивився на неї, і цей погляд утримав її, як нитка.
— У тебе є лист до Школи, чи ти хочеш його написати?
— У мене є. Я приготувала.
— Чи ти хочеш, щоб я його прочитав, перш ніж відсилати?
— Як вам буде завгодно.
Погонич тим часом надував щоки й закочував очі, на весь світ показуючи, що думає про божевільних, нахабних, дурних дівчат. Посланець скоса глянув на нього й нічого не сказав — але хлопець перестав блазнювати й одійшов далі, за ріг сараю. Дівчинка вийняла з сумки на поясі складений у багато разів аркуш паперу.
Цей лист вона писала цілий рік. Спершу — наче жартома, граючись. Потім — переправляючи кожне слово. Потім викинула. Потім знайшла й сховала. Потім хотіла спалити, потім перечитала…
Потім вирішила: ну то й що, як мені відмовлять? Скоріше за все, навіть відповіді не буде. Тисячі поштових птахів розвозять щовесни по ярмарках і площах. Тисячі підлітків обох статей посилають до Високої Школи свої листи. Чом би їй не послати свого?
Посланець узяв з її мокрої долоні зім’ятий аркушик. Акуратно розгладив. Дівчинка дивилася вниз, щоб не бачити його лиця, поки він читає. На лиці могли б відбитися подив та поблажливість, і тоді дівчинка точно б утекла — в сльозах; ні, краще було розглядати свої туфлі, святкові, хоч і дуже запорошені.
— Переконливо, — сказав посланець, складаючи аркушик, і в його голосі не було глузування. — Тобі має виповнитися чотирнадцять до початку осені, ти знаєш?
Вона кивнула, не піднімаючи очей.
— Я відправляю з твоєї волі.
Брязнули дверцята клітки. Дівчинка нарешті посміла дивитися; посланець просунув у клітку руку, чорним широким рукавом зачепив дно, узяв поштового птаха в жменю. Інші захвилювалися, але одразу заспокоїлись, коли дверцята зачинилися.
Дівчинка дивилась, як посланець пристібає згорток з листом до поштового кільця на нозі птаха. Навколо ходили, юрмилися, сміялися, торгувалися люди, десь грали відразу два менестрелі, і кожний своє; птах злетів, несучи листа до невідомої Школи, і дівчаче серце впало вниз.
Ціле літо після того дня вона то глузувала з себе, то сумувала, то лякалася. У перший день осені в двері їхнього дому постукали; надворі, під дрібним холодним дощиком, стояв посланець Школи в темній хламиді, смаглявий і вусатий, і з ним погонич, плечистий чоловік середніх років.
