Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

ШТІРЛІЦ-VІІІ

(Мадрід, жовтень сорок шостого)

Ерл Джонсон був огрядний, високий чоловік; стрижений йоржиком, зразу видно — американець; очі дуже сині, опушені довгими чорними віями (такі б жінці, подумав Штірліц); шкіра на обличчі гладенька, лискуча навіть, мабуть, кожного ранку йому робили масаж після гоління; єдине, що дисгармонувало з тією лагідною жіночністю, що визначало обличчя Джонсона, був ніс, істинно боксерський, круто переламаний на переніссі і трохи повернутий вліво.

— Радий вас бачити, докторе Брунн, — сказав він, легко підвівшись з-за столу. — Кемп прогудів мені про вас усі вуха. Хочете випити?

— Ні, спасибі, я п'ю другий день, досить.

— Мені доводиться пити щодня і — нічого. Невже колись і я скажу цю жахливу, справді пов'язану з віком фразу: «Я п'ю другий день, досить»?! Брр! Страшно подумати! А каву?

— З радістю.

Джекобс підійшов до каміна, там у нього стояв млинок для кави й невеличка електроплитка з мідними турочками. Швидко й красиво, якось по-чаклунськи він почав готувати каву, говорячи тим часом:

— В Анкарі мені подарували рецепт, він чудовий. Замість цукру — ложка меду, ріденького, краще липового, чверть дольки часнику, це пов'язує воєдино смисл кави й меду, і головне — не доводити до кипіння. Усе те, що закипіло, позбавлено смислу. Та й люди, які перенесли надмірні навантаження — фізичні й моральні, — гублять себе, хіба не так?

— Дамаську сталь, навпаки, загартовують температурними перевантаженнями.

Джекобс обернувся, якусь мить розглядав Штірліца, примруживши свої голубі очі (у наших жителів Півночі такі ж, подумав Штірліц, у владимирців та поморів), потім усміхнувся:

— Я вас візьму на роботу, хоч ви й перенесли температурні перевантаження, судячи з усього немалі. Про дамаську сталь увернули дуже доречно. Я страждаю від зайвої категоричності, пробачте. Ідіть сюди, вип'ємо тут, тут затишніше.

Штірліц незграбно підвівся, завмер, бо спину пронизав гострий біль, він помасажував поперек і повільно підійшов до низького столика біля каміна, де дивно пахло кавою, якийсь незвичайний запах, справді, часник у джезві — цікаво, якщо колись у мене знову буде свій дім, неодмінно приготую сам.

— Ну, як? — спитав Джекобс. — Смачно?

— Чудово, — відповів Штірліц. — Коли збанкрутуєте, не вмрете з голоду — є друга професія. А мене візьмете мити посуд.

— Домовились. Але поки що я беру вас на посаду експерта. Самі розумієте, що перекладачі мені не потрібні, кожен працівник фірми розмовляє двома чи трьома мовами, інших не утримуємо…

— Мої майбутні функції?

— Дивне запитання. Хоч трохи серйозний європеєць почав би розмову не про функції, а з того, скільки йому платитимуть.

— Значить, я японець, — посміхнувся Штірліц. — Та й, крім того, в моєму становищі, скільки мені не платили б, я буду вдячний.

— П'ятдесят доларів на тиждень? — смішливо запитав Джекобс. — Влаштує?

— Спасибі. Влаштує.

— Гм… Потішно… Виходить, решту вам доплачуватиме Грегорі?

— Хто?

— Я не знаю, яким ім'ям він назвався… Ну, той чоловік, що годував вас сьогодні вранці на базарі пульпою й тортільєю.

— Він назвав себе Полом.

— Так, він і є Пол. Дивно. Взагалі він заступник резидента в Іспанії і дуже часто називає себе Грегорі.

— Такий високий, круглоокий? Їздить на…

Джекобс перебив:

— Так, так, на голубому «форді», це він.

— Про доплату він мені не сказав…

— Штукар. Хоче мати все, не вклавши нічого. Він зароблятиме собі лаври, а платити вам доведеться мені. Я не згоден.

— Що ж, логічно.

— Я теж хочу одержувати свої дивіденти з того, кому плачу. Це справедливо, згодні?

— Згоден.

— Про що він вас просив?

— Про співробітництво.

— Ну, це зрозуміло, не про війну ж. Вас розгромили, що вам лишається робити, як не співробітничати? При тому, що Пол сучий син, людина він тактовна. Цілком міг замінити слово «співробітництво» наказовим «служити».

— Я відмовився б.

— Припустимо.

— Я відмовився б, — повторив Штірліц.

— Як ви потрапили в Іспанію? — ламаючи тему розмови, спитав Ерл Джекобс.

— Вас не ознайомили з моїм досьє?

— В загальних рисах. Люди розвідки завжди чогось недоговорюють. Ще кави?

— З задоволенням… Я опинився тут після того, як настав крах рейху.

Джекобс налив Штірліцу ще одну чашку й лише після цього різко сказав, причому обличчя його стало іншим, зосередженим, зморшкуватим, ніякої тобі жіночності:

— Слухайте, докторе… Ви можете інтригувати з колегами з колишнього ВСС, але ви тепер служите в мене, і будь-які завуальовані відповіді я маю право розцінювати як нелояльність по відношенню до фірми.

— Я вже служу? — поцікавився Штірліц. — Усе як належить оформлено?

Обличчя Джекобса знову змінилося, стало лагідним, він ударив себе в лоб, і це був перший награний жест за всю розмову.

— Чорт візьми, я винен, пробачте! — Джекобс підвівся, підійшов до столу, повернувся з аркушем паперу, простяг Штірліцові. — Це зобов'язання, яке дає фірмі кожен, хто заново поступає.

Штірліц витяг окуляри (зір після поранення зіпсувався, далекозорість, дві діоптрії), прочитав текст: «Я, поступаючи на роботу в фірму ІТТ (Іспанія), зобов'язуюсь чесно, щиро й правдиво виконувати покладені на мене функції. За будь-яку нелояльність по відношенню до ІТТ (Іспанія) я згоден нести відповідальність у тих межах, які визначено статутом підприємства й відповідними статтями трудового й кримінального кодексу країни, де проживаєш».

— Це треба підписати? — спитав Штірліц.

— Неграмотні ставлять відбиток пальця, — відповів Джекобс. — Ви грамотний? Тоді впишіть своє прізвище. Думаю, краще поставити те, яке тепер у вас в паспорті.

Штірліц поставив своє прізвище там, де було багато крапок, і розписався.

— Спасибі, — мовив Джекобс, забираючи в нього аркуш. — Ну, а тепер, будь ласка, розкажіть, як ви потрапили в Рим? Ви опинились там саме після краху рейху?

— В Берліні мене прошив автоматом росіянин… Це було тридцятого квітня…

— А не першого травня?

— Можливо. Мені здалося, що це було тридцятого квітня. Що було далі, не знаю, я втратив свідомість. У Римі мені дали ватіканські папери, а потім переправили сюди.

— Хто переправив?

— Я не знаю тих людей. Мабуть, СС. Чи партія…

— Чому до вас виявили таку шану? В тій метушні, яка тоді панувала в Берліні, це виглядає дивно.

— Мене врятувало те, що я був у формі. Моє звання — штандартенфюрер, це досить високе звання, мене зобов'язані були рятувати, ми, німці, люди субординації й обов'язку. Це для вас важливіше, скільки золота у людини в банку, ніж на погонах.

— Виправимо.

— Спробуйте.

— Про що вас просив Пол?

— Про те, щоб я виконував усе, що ви мені доручите.

— А ще?

— Його цікавив містер Кемп.