Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

Штірліц легко погодився і запитав, де можна помити руки; увійшов до туалету, глянув у віконце, що виходило в двір: біля воріт стояв хтось і читав газету; все зрозуміло, не підеш, стежать по-справжньому.

… Хефе, сеньйору Хосе-Марії, було років тридцять, він запропонував Штірліцу з десяток квартир на першому поверсі («важко підніматися по сходах, хворі ноги»), найдужче розхвалював одну, на Сан-Рафаелі:

— Вулиця тиха, дуже спокійна, транспорту мало, зелена, чудовий краєвид…

— Двір, звичайно, прохідний, отже, коли мене не буде вдома, у квартиру можуть влізти злодії?

— Двір прохідний, усе правильно, але не слід забувати, що при певних недоліках, які поки ще є в нас, невдовзі й з ними покінчимо, — все-таки генералісимус уже поклав кінець крадіжкам. Я теж живу на першому поверсі, але не став навіть закріпляти решітки на вікнах — і ніяких проблем, повірте.

… Квартира справді була хороша, кімнати світлі, вікна великі; Штірліц удав, що уважно розглядає рами, тільки так він зміг побачити, де зупинилась машина, котра йшла за ними, не відстаючи біля світлофорів; водій — високий професіонал, нічого не скажеш. У машині троє, значить, ніхто не вийшов; саме час післяобідньої сієсти, стомилися, бідолашні. Навряд за мною пустили другу машину, все-таки з бензином у них сутужно, хоч і з арабами тепер подружились…

— Ну що ж, — сказав Штірліц, — я підпишу контракт на цю квартиру… Можете залишити ключ?

— Ключ у вашому розпорядженні, сеньйоре Брунн.

— Телефон, мабуть, відключено?

— Звичайно. Навіщо марно платити гроші…

— Коли можна буде ним користуватись?

— Зразу ж, як тільки ви оплатите рахунок.

— А коли я попрошу, щоб це зробили ви? В мене, на жаль, немає песет, тільки долари…

— Це можна виправити, я обміняю сам.

— Мабуть, я внесу задаток за квартиру п'ятдесят доларів, а в понеділок, коли відчиняться банки, перерахую на ваш рахунок плату за квартал, домовились?

— Чудово.

— Тоді ви залиште один ключ мені, а другий візьміть з собою і привезете сюди телефоніста. Якщо раптом я відлучусь, усе зробите без мене, гаразд? Ось аванс, шістдесят доларів.

— Дакуердо [21], — сказав Хосе-Марія, — їду.

Штірліц зняв піджак, повісив його на спинку крісла й сказав:

— Я проведу вас.

По дорозі до дверей він устиг стягти краватку і розстебнути ґудзик на сорочці, людина вдома, відпочиватиме, час сієсти, дивіться на мене уважно, професіонали, бачите, який у мене вигляд? Розумієте, що я нікуди не збираюсь? Стежте за мною уважно, я проведу Хосе до машини, зачиню дверцята його допотопного «форда», постукаю вказівним пальцем по годиннику й скажу — так, щоб ви могли це прочитати по моїх губах, — що чекатиму його разом з телефоністом через півгодини. Це не може вас не заспокоїти. Потім я повернуся в квартиру, не надіваючи піджака, вийду в двір, пройду на другу вулицю, добре, що я попросив Хосе-Марію об'їхати квартал, тепер я знаю, де стоянка таксі, слава богу, що тут є стоянка, сяду в машину й скажу водієві, щоб він їхав на Хосе Антоніо, і ось тут я подивлюся в дзеркальце, аби переконатися, що ви відпочиваєте в своїй машині, а коли ви все-таки сядете мені на хвіст, то я вийду на Гран-Віа біля універмагу, піднімуся в той відділ, де продають костюми, куплю собі піджак, штани, плащ і берет, переодягнуся в кабіні, і, сподіваюсь, зрештою я все-таки після цього відірвуся від вас…

Він написав на клаптику паперу записку: «Сеньйор де Льйоса, я незабаром повернуся, напишіть, будь ласка, номер мого телефону, щоб я міг продиктувати його знайомим. Щиро Вам вдячний, Максімо Брунн».

Після цього, посидівши біля столу кілька хвилин, щоб зібратися, стати пружиною, згустком відчуттів і спрямованості, він підвівся і вийшов через чорний хід у двір. У таксі він переконався: хвоста не було.

… Перевдягнувшись у примірочній кабінці універмагу, він узяв іншу машину й сказав водієві:

— Якщо це не дуже дорого, відвезіть мене, будь ласка, в Кольменар В'єхо.

— Це дорого, кабальєро, — відповів шофер. — Це дуже дорого, бо назад мені доведеться їхати порожнім…

— Я заплачу долари…

— І мене посадять за це в підвал Пуерта-дель-Соль? — спитав водій, обернувшись, — Звідки я знаю, що ви за один?

— Ну, тоді зупинитесь біля якогось банку, я обміняю гроші по курсу.

— Ні, не треба, — посміхнувся шофер, — краще я обміняю вам по курсу. Ви ж іноземець?

— Так.

— Песет у вас немає?

— На жаль.

— Кому «на жаль», а кому на щастя. Добре, я візьму у вас долари, їдьмо.

— Скажіть, а я зможу звідти проїхати на Гвадалахару?

— Звичайно, умовите якогось водія на Пласа-Майор [22], вони там байдикують і раді роботі. Щоправда, дороги на Гвадалахару поганющі, курні…

— Нічого, — відповів Штірліц, — потерплю.

У Гвадалахару він не збирався, навіщо йому туди? Йому треба встигнути в Бургос, туди йдуть автобуси з Кольменар-В'єхо, добре, що ти вивчив розклад не тільки на Андору, а й на всі напрямки; з Бургоса не так далеко до Сан-Себастьяна, а з моїми доларами можна домовитися з рибалками, вони візьмуть мене на борт, отже, післязавтра я буду у Франції. Я повинен бути у Франції, поправив себе Штірліц; поки що я все роблю правильно; я не маю права їхати; цілком можливо, що я даремно лякаю себе, але краще підстрахуватись, хай живуть забобони, вони поки ще нікому не шкодили, хороші ліки проти самовпевненості.

— Іще, — сказав він водієві, — заїдемо в театральний магазин, це тут, зовсім близько, поверніть праворуч, я справлюсь миттю…

Через п'ять хвилин він вийшов з пакетом, у якому були перука і вуса, нічого не вдієш, хоч вік маскарадів скінчився, але людство навчилося добре розумітися на словесних портретах розшукуваних. Нехай собі шукають у прикордонному Сан-Себастьяні чоловіка з моїми прикметами; вони не звернуть уваги на сивого чоловіка з прокуреними вусами; хвоста начебто немає, а вважати й цього водія агентом тутешньої охранки — означає розписатися в тому, що я хворий манією переслідування…

У Бургос він добрався опівночі; місто жило гомінливим, веселим життям, на вулицях повно народу, відкриті кафе й ресторани, на Пласа-Майор теж повнісінько людей, і, як завжди в Іспанії, йому вчувалася прекрасна музика, знайома змалечку.

Поселився він у номері пансіонату з гучною назвою «Емперадор», роздягся і, звалившись у ліжко, одразу заснув; це з ним сталося вперше за ті довгі місяці, що він тут прожив. Снився йому бенкет у селі, і він виразно відчував смак квашеної капусти, хрумкої, білої, качанної, политої темною соняшниковою олією, щойно вичавленою, а тому пахучою й дуже смачною. Але лякало його в цьому сні те, що він сидів за столом сам-один, а ті, з ким він розмовляв, мовчали, як води в рот набрали.

ГЕРІНГ-І

(осінь сорок п'ятого)

Перші дні, проведені в камері, здавалися Герінгові нереальними, придуманими, немов страшний сон; варто лиш поворухнутись, розплющити очі, солодко потягнутись, і все минеться, і знову за вікном височітимуть снігові піки Альп, співатимуть пташки і задиматиме вітер, несучи з гір пахощі різнотрав'я, найулюбленіші його ще змалку пахощі.

Почуття безвихідності гнітило його особливо вдень, коли американський солдат давав металеву миску з ріденьким супом і два шматки хліба; найпринизливіше було те, що хліб різали навмисне грубо, товсті шматки кришились, їх клали на стіл презирливо і владно, наче наймитові, підрядженому на жнива.

Спочатку він тяжко страждав од того, що не мав кокаїну, бо останніми роками звик до цього чудового, легкого, звеселяючого наркотику; зникало все болісне, неприємне, з'являлося відчуття справжнього свята, йому вчувався навіть акордеон, прекрасні пісні рибалок Пенемюнде, задьористі, з солоними дотепами, але водночас такі мелодійні, що один раз почута мелодія назавжди лишається в пам'яті.