Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
А як повернули документ, вийшов Чорт на площу вокзальну… Куди тепер?
Колись усе пам’ятав: там шинок вогнями світив, там голова, грішник невиправний, проживав, там відьма знайома через тин визирала. А тепер… будинок із цегли червоної на два поверхи, вантажівки по дорозі сніговицю піднімають. Холодно, вогко… Куди Чорту податися?
— А здоровий будь, значить!
Подивився Чорт, подумав, що колишні веселуни повернулися. Аж ні, не вони — давній знайомий з рідного пекла.
— Невже, Фіонін? — здивувався. — Бач, яким важним став, і не впізнати!
Сам же подумав: хоч і в шапці-бирці, хоч з паспортом негодящим, а все ж зустріли.
— Та й тебе не впізнати! — відповідає йому чорт Фіонін. — Немов після виправно-трудового табору. А мене на прізвище не клич, а «громадянином» іменуй. Ну, пішли, чи що?
Не став Чорт сперечатися. Це колись Фіонін вважався найнікудишнішим чортом, з тих, що мотузки повішеникам подають. Тепер і пику від’їв, і в пальто ратинове вирядився. А на лівому боці, під пальтом — револьвер у кобурі жовтій. Начебто й непомітно, але від погляду чортячого не сховаєш.
Зайшли вони в ресторанчик вокзальний, узяв чорт Фіонін «мерзавчика» та пару котлет, склянки виставив.
— Не тому пригощаю, що персона ти значна, — пояснив. — Був ти важним — ніяким став. А тому пригощаю, що в нас усіх тепер чортяча рівність. Колись, мабуть, і горілки б зі мною не випив, погордував, а тепер — не відмовишся, мабуть!
І знову не став Чорт сперечатися — і відмовлятися не став. Про себе ж вирішив, що правий його приятель Жан Поль Сартр. Захотів чорт Фіонін гонор свій показати, з гостя пиху збити, а добру справу зробив. І горілки підніс, і повідати про тутешнє життя-буття не відмовиться. Інакше навіщо запрошував?
І справді. Як випили, як котлетами холодними зажували, споважнів чорт Фіонін, хусткою батистовою губи витер:
— Ну, слухай! Що колись було — забудь. Раніше ти волю свою показував, та Місяць з небес перед Різдвом крав, тепер же — зась! Наша тепер воля!..
Не витримав Чорт — посміхнувся. Славна була історія з Місяцем, ох, славна! Навіть тепер згадати приємно. Адже це тільки здається, що Місяць з небес легко добути, якщо ти чорт, звичайно. Хитра то справа, не всім чортам доступна.
– І про Різдво забудь. Немає тепер Різдва — і Великодня немає, і Петрового посту разом з Великим. Порядки тепер тут наші, пекельні. Ніяких тобі відьомських шабашів, ніяких упирів з одмінами. Були — і немає! А які залишилися, строго живуть, за патентом працюють, не сваволять. Тому що душі тепер теж цілком — наші. У кого хочемо, у того віднімаємо, і не інакше. Зрозумів?
— Зрозумів! — кивнув Чорт, чимало дивуючись. — Що відьом з іншими скрутили, ясно. І що душі ваші цілком — теж. Але з Різдвом як вийшло?
Сам же думає: говори Фіонін, говори! Ніколи ти розумом своїм чортячим не славився. Чеши язиком довгим!
— А календар у вісімнадцятому році навіщо змінювали? — заусміхався чорт Фіонін. — Календар поміняли, а свята усі в колишні дні залишили, по старому стилю. Ось і немає тепер у них сили!.. Ну, не це головне. А головне, що першим у нас у районі громадянин Сатанюк. Скаже — орденом тебе нагородять, скаже — шкіру на ранці шкільні здеруть. Він і серед нас, чортів, перший, і серед людей теж. Тому що ховатися нам, чортам, зараз не резон, навпаки. Так що слухайся в усьому та накази виконуй. Ось Різдво скасоване відгуляємо і поставимо тебе, позбавленця, мотузки повішеникам подавати. Забудеш про свій Париж, ох, забудеш!
Зовсім кепсько Чорту стало. Зрозумів: і таке зроблять. А головне, знав він чорта Сатанюка, що нині «громадянином» іменується. Доводилось зустрічатися! Та так, що і без нової зустрічі обійтися цілком можна.
Подивився на нього чорт Фіонін, лапою пухкою по плечу поплескав.
— Зрозумів? Бачу, зрозумів! Ну добре, живи — поки! А мені на бюро райкому пора, списки там затверджувати будемо. На таких, як ти!..
З тим і відкланявся. Тобто кланятися, звичайно, не став, лише ледве кивнув.
Вийшов Чорт на вулицю, валізку свою фіброву у руці прилаштував, та й побрів куди очі бачать. Іде, а сам знову про приятеля свого Сартра міркує. Адже як виходить! Начебто добре для них, чортів, справа обернулася: і Різдва вже немає, і чорт знайомий на хуторі, що нині райцентром обернувся, верховодить. У минулі часи, коли будь-який козак міг молитвою припечатати, про таке і не мріялося. Здавалося б, гарна справа? Ось тільки чомусь усе більше про мотузку намилену думається — щоб не повішенику її подавати, а щоб собі залишити.
Іде Чорт, про Сартра думає — і навкруги роздивляється. Час ще не пізній, народ вештається. Принюхався Чорт за звичкою — чи не пахне де гріхом? Потягнув ніздрями, та ледве не задихнувся. Усюди, усюди дух грішний! І такий густий, що з незвички знепритомніти можна. Не повірив Чорт, навіть у душу першого стрічного заглянув. Хо-хо, що в тій душі! Мріє душа, як розглянуть у «інстанції» лист анонімний, котрого три дні тому у ту «інстанцію» відправлено. Розглянуть, вживуть заходів. Чорт — в іншу душу, а там і зовсім морок. Згадує душа, як ворогів лютих до стінки цегельної ставила, як чоботи та галіфе, ще теплі, із дружками своїми розділяла. Покрутив Чорт головою вухастою, угледів на вулиці дівчину пригожу. У такої в душі зовсім інше буде!
І справді — інше. Умів би Чорт червоніти, почервонів би до кінчиків вух своїх собачих. А тут і не почервонієш навіть. Одне залишилося — лапою пазуристою махнути. Махнути — про нічліг подумати. Це у колишні часи можна було до знайомої відьми заглянути чи в шинку прилаштуватися. А тепер, та ще коли в паспорті суцільні «мінуси»…
Поталанило Чорту — часом і таке трапляється. Дійшов він до місця, де колись заїзд був, де чумаки, що з Криму їхали, шеляги свої чумацькі пропивали, аж він там і є, заїзд! Майже такий, як був, тільки стіни цегляні, та на вивісці «Будинок колгоспника» написано. Зрадів Чорт, заусміхався навіть. Адже там, де торгують, там йому, Чорту, і місце, хоч би як часи мінялися. Дістав він гаманець, підрахував готівку (три червінці усього виявилося). «Чи вистачить?» — подумав. Вирішив: «Вистачить!». Зайшов у ятку найближчу, узяв дві скляниці зелені з білими «безкозирками» — і на поріг. А як валізу свою фіброву під ліжко кинув, так і пішов зі сторожем місцевим знайомство заводити. Адже у такому місці Чорт завжди свого знайде.
