Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗

Тут нове замішання серед людей, викликане процесією епіскопа в супроводі околодків, перервало мої фантастичні мрії про колишніх людей.

Людська хвиля, розхвильована напором поліцаїв, відкинула мене набік і змусила уступитися з головного корабля наліво, в бічну на-ву, до княжих саркофагів, і я стояв уже коло цього розбитого гробівця — епілогу всієї історії, та згадував його.

Далеко спочила княжна Предслава, під плитами тірінгського абатства, переживши чоловіка, котрого мусила взяти собі по останній розмові смоленського посольства з княжичем.

Слабко мигтить лампадка в глибині Дальніх Печер, кидаючи невірне світло з свого віконця на ікону і дощечку з іменем затворника, колишнього княжича.

А я стою над пустим гробівцем великого князя, котрого перед хвилею бачив серед його пишного двору, і сльози мої непомітно спадають на вигладжений віками мармур, в порожню камінну утробу, як у гігантську сліз-ницю.

І хотів би я знати, кого оплакують вони? Чи тих далеких людей, котрих горе, радощі й змагання пронеслися переді мною в цю таємничу ніч? Чи ті мої далекі літа, коли наді мною літали ці образи колишніх богомольців святої Софії?

Вони відкрилися переді мною, повні солодкої туги й примани. Але і ця чарівна ніч, що відкривала далекі тіні минулого, не підіймала завіси будучого — тих майбутніх володарів цього неподвижного місця, на яких дивилися з нехибним провидінням, провидячи їх нові незнані нам змагання, утіхи і муки, широко відкриті зіниці з «Нерушимої Стіни».

РОЗМОВА З КРИВОНОСОМ

довго йшов високим верхом. Коли я виходив на царинки, переді мною з лівого боку вставала панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра з білими смугами торішнього снігу, затягнені поволокою рідкого фіолетового туману, й широка долина Ільці з розкиданими хатами. З правого копичились м'які, округлі, наче спухняві-лі в сизій млі верхи чорного Груня й Буківця, а за ними стелилась широка долина Пруту, густо повита млою, в котрій око даремно силувалось відгадати контури рік і сіл. Літнє сонце ясно світило, тільки значна висота верху не давала відчувати вповні його гарячого проміння. В повітрі стояв густий дух трави і квітів, а коли з царинки я попадав знов в смеречані переліски, там обхоплював мене кадильний дух живиці й хвої. Верх був безводний, сухий, і навіть у лісі не чулось вогкості в ці сухі дні.

Дорога була мені знайома. Я проходив сюди рік чи позаторік і не зважав тепер на неї, заглиблений в свої роздумування. Але потім помітив, що я перестаю її пізнавати. Якийсь густий заросляк трапивсь мені на дорозі, і я згубив у нім стежку. Потім раптом перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка. За нею був старий зруб, густо зарослий малиною й ожиною, де я не пізнавав вже ніякого людського сліду.

Пустивсь передиратися ним, обминаючи останки дерева, але, пробившись так з півгодини, вийшов на нову засіку, ще серйознішу від першої. Вона виглядала так, якби ніхто й не пробував її переходити! Ніякого приступу! Скрізь голі гілляки смерек підіймали з суворою осторогою свої гострі кінці. Але перспектива повороту назад, нового продирання через хащі зрубу, що встигли мені й так доволі докучити, пришпорила мене, і я відважно пішов на приступ.

Він коштував мені цим разом немало — моїй власній шкірі і моєму убранню, але кінець кінцем я цей бар'єр здобув. Та по другім боці його я не знайшов нічого втішного.

І тут був зруб, ще більш дикий. Великі, бо-зна-коли повалені стовбури смерек раз у раз загороджували мені дорогу. Ніякого сліду людської ноги не було тут. Я видобував з себе всі сили, щоб перебитись куди-небудь на вільніше місце — але по довгих зусиллях опинився тільки перед новою засікою, від котрої стратив уже всі останки енергії.

Це була не засіка, а якась дивовижа, котрої я ще не бачив ніколи. Вона мені нагадувала ті охоронні воєнні засіки, які робились замість твердинь і фортифікацій в східній Україні XVI—XVII вв. і так детально описуються в тодішніх інструкціях про будови погранич-них ліній. Це був цілий зрубаний ліс!

Не зрубаний власне, а притятий. Ряди дерев були надрубані й пригнуті, повалені, переплутані між собою своїми гілляками, одні на других, так що творили справжню стіну, високу — на два хлопи, а широку — на кільканадцять метрів.

Так «засікали» колись пограничні краї від степу. Але кому була потрібна така гранична стіна тут, серед тихомирної Гуцульщини?

Приступ був незвичайно тяжкий, але те, що зосталось за мною, теж не було приємно до перебуття. А тут, за цим старовицьким лісовим муром, було,може,щось краще, ніж дикий зруб, котрого не було ніякої розумної причини боронити такими монументальними форти-фікаціями? Я рішив перебитись через них, тільки цим разом задумав повести свою атаку більш розважно і систематично.

Я сів, спочив, поснідав. Ліг і подрімав у затінку. Потім пройшов вздовж засіки, вибираючи приступніші, більш поруйновані часом місця. Вибравши одне з легших, як мені здавалося, місць, я почав полегеньки, не спіша-чись, систематично перелізати з гілляки на гілляку і з стовбура на стовбур.

Не йшло то дуже гладко. Кілько разів я провалювавсь разом з перегнилою гіллякою, на яку сперсь необережно. Число бойових знаків на мені збільшилось ще. Але перебившись через верх, я був потішений, що бодай бився не даремно. За цією засікою були толоки, ца-ринки, покоси, сліди людської руки. Там можна було перепочити й вийти на биту дорогу.

Я зліз, нарешті, з останнього стовбура засіки й пішов толокою.

За нею була царинка, і серед неї виднілось джерельце, чи потічок з густою зеленою травою навколо. Але тільки-що я пішов туди, як з-за сусідніх дерев викотилось щось наче дві грубі вівчарки й покотились до мене. Я спинився, щоб не дратувати їх. Але коли вони наблизились до мене, я остовпів, побачивши, що то були — ведмеді!

Так, два сірі ведмеді, тяжко коливаючись на коротких лапах, доволі швидко наближались до мене. Я не знав, що робити — чи бігти назад до засіки, чи старатися своїм спокоєм і нерухомістю заспокоїти їх. Коли раптом за деревами хтось свиснув, і ведмеді зараз спинились і повернули назад.

Я видихнув спокійніше, але все-таки не рішавсь поступати наперед. Але з-за дерев з'явилась і людська фігура.

Це був дуже старий чоловік, сухий — засушений літами, але ще видимо бадьорий і сильний. В очі мені кинулось його незвикле убрання. На нім була біла сорочка, обгаптована чорним шовком, широкі полотняні сподні, перепоясані турецьким шальовим поясом, на голові шапка з низьким хутром і оксамитним верхом. На правім плечі він тримав зручним, легким рухом руки турецьку рушницю, багато оковану сріблом і насікану золотом. Обидва ведмеді, як молоді песята, незручно коливаю-чися, йшли з одного боку і з другого.

Я пішов назустріч і, знявши капелюха, уклонивсь і привітав старого. Це, очевидно, зробило йому приємність. Він також підніс свого старовицького шлика й ласкаво сказав мені:

— Добридень і тобі, вашець! А звідки приходиш?

Я пояснив йому доволі докладно, хто я, і звідки, і де живу під цю пору, і, перепрошую-чись, спитав його ім'я, бо досі не здибався з ним в цій околиці.

— Не пізнаєш мене хіба, вашець? Я Кривоніс, Максим Кривоніс, коли чував,— сказав він і показав на свій гострий, орлиний ніс, скривлений від давнього удару шаблею.

Я поспішив перепроситись, що не пізнав його відразу.

Толкувавсь тим, що не доводилось бачити доброго портрету, його, а що всі люди його на Україні знають і досі пам'ятають про нього, тільки не знають, що він і досі живе.

— Так, я це знаю,— сказав він, очевидно вдоволений моєю відповіддю.— Люди думали, що я вмер, вертаючись із Замостя. Але це не правда! Я пішов з-під Замостя, коли гетьман не послухав мого слова, не схотів іти на Варшаву, і з того часу живу тут.

Я сказав, що не чув такого ніколи, і, мабуть, ніхто з теперішніх того не знає.

— Не знали й тодішні,— сказав на це старий.— Я не хотів робити заколоту в війську і виїхав так тихенько, що ніхто не знав, навіть і сам гетьман. Не диво, коли й ти, вашець, не знав цього, хоч, бачу, чоловік з тебе in rebus nostris versatus 6. Рад я бачити тебе у себе!