Предок - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
Він приплеснув у долоні і на мент прислухавсь. З-за дерев з'явивсь інший старий козак, у кармазиннім жупані, і підійшов з манерами старого камерарія, щоб прийняти наказ свого пана чи наставника. Старий дав йому знак, і за хвилю два молоді хлопці винесли й простелили на траві старовицький, доволі потертий перський килимок, поставили срібну насікану підставку, таку ж сулію й чарки й стали набивати й запалювати люльку для старого.
— Присядь, вашець, та покрепися,— сказав мені старий, сідаючи сам по-турецьки на килимі та запрошуючи до чарки, котру налили хлопці.— Рад я, що теперішні люди цікаві до своєї історії. Тямиш, мабуть, як мовить Ціце-ро — historiam nescire semper esse puerum 7.
Старий цікаво приглянувсь, щоб бачити, яке вражіння зробить на мене в його устах класична цитата. Я ж не вважав тактовним виявляти яке-небудь здивування з цього приводу.
Є натяки на те, що Кривоніс був духовного роду, отже з мого боку, може, було б нечемно дивуватись, що він був людиною «едукова-ною»?
— Я не так біглий в латині, як ваша милість, але славні діла предків наших стараюсь пізнати,— сказав я йому і випив чарку, побажавши йому довгого віку й здоров'я.
— Спасибі, сину, на добрім слові,— відповів він.— Кажеш правду. Діла були великі й славні, і варто їх знати кожному. Велика сила піднялась тоді, тільки шкода, що люди не вміли з неї скористатися. Гірко мені було, коли гетьман не послухав мене, коли я йому доводив, просив, благав, на коліна ставав. Бачив я, що гине наша справа, а не міг людей переконати,— гетьмана найпаче. Не хотів я збивати голку в війську, не хотів перебивати гетьманові, тому й відійшов.
Я сказав, що, навпаки, чутки були такі, що Кривоніс весь час ворогував з гетьманом і між ними не раз доходило до гострих сутичок і до гострих розпоряджень з боку гетьмана на Кривоноса.
— Знаю, все знаю,— відказав той.— Але це неправда. Я як пристав до покійного гетьмана на Запорожжю, так був йому вірний. Не час був розбивати сили та підіймати повстання на свою руку. Йому випало взяти булаву, не мені було її з рук видирати. Так уже склалось! Але я був іншої мислі, як покійний гетьман. Він оглядавсь і на передні й на задні, та й прогавив час, коли ми могли Польщу в свої руки взяти. Чув сси,може,таку пісню, яку тоді зложили:
Гей-но, молодці, у скоки,
Підберемося під боки,
Гей заженім ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий!..
Він проспівав цю строфу старечим, слабим, але вірним голосом, і я поспішив запевнити його, що цю пісню співають ще й досі. Але я попробував взяти в оборону великого гетьмана. Так, він оглядавсь на задні, це правда, але чи не мав підстав для того? Мабуть, бачив, народ і військо були втомлені війною, не хотів затягти її, не схотів через це доводити поляків до останнього та викликати війну з сусідами, які, певно, взялись би рятувати Польщу від загибелі.
— Певно, що гетьман думав! — заговорив гаряче старий.— Але того ж то й є, що забагато думав! Думав про те, як би дійти згоди з панами і як йому затримати булаву до смерті та ще й синам віддати. Думав про воєводство молдавське, і про воєводство київське, і ще про щось, може, думав. Забагато, кажу, думав! Як у того лиса, що впав у яму, та мав сто думок, як з неї вийти, а не міг з них вибрати найкращої. Занадто оглядавсь!
А я не думав ні про що, бо знав одне твердо. Нам то пан-біг дав, що сьмо могло Польщу раз на завсіди розвалити і землю нашу від панів очистити. І лиш то мав перед очима, і не думав ні про що більше. Не думав, що буде потім, бо то інші мали потім думати. Не думав, що буде зі мною або з моїми дітьми. Що спеклося, треба різать!
А що ти, сину, кажеш, що військо, чи народ був стомлений, то ти молодий, а я тобі скажу: люди не бувають стомлені, коли вони чують, що їм кажуть робити саме те, що треба! Чи чув ти що-небудь про зазивні листи від мене? Не чув, бо і не було їх. А про те все валом ішло до мене, бо духом чуло, що я знаю те, що треба зробити. Я мав війська більше, ніж треба, а захотів би — мав би вдруге і втретє стільки. І зараз мав би, чи знаєш це?
Він раптом схопився на ноги, тупнув і застиг у величній, нерухомій поставі. Я встав теж і з здивуванням дививсь на нього. Він був весь одною увагою, одним напруженням. І раптом якийсь проблиск іскрою пролетів по його виду.
Я почув якийсь далекий і глухий гук. Він котивсь і наближавсь. Земля дудніла під важкими, глухими вдарами якогось невідомого тягаря. Чувсь далекий гомін, немов від людських голосів.
Потім я побачив, як на цю царинку викочуються звідкись великі, сірі маси людей.
їм не було краю. Вони йшли збитою одностайною юрбою, без ладу. Але в міру того, як вони наближались до нас, ця юрба вирівнювалась, формувалась, витягалася в лави. Вони розбивались на відділи. В перервах між ними вилітала на швидких конях старшина. Над лавами замаячили хрещаті корогви.
Старий тупнув знов, і ці піші лави почали відсуватися вправо і вліво, а в опорожнену просторінь почала вливатись кіннота. Браво вилітало козацтво і, стримуючи розігнаних коней, рівнялося в ряди.
Замаячили ріжнокольорові значки. Довбиші вдарили в тулумбаси, і в такт їм засурмили сурмачі.
Старий тупнув ще раз, і кіннота відійшла також на боки, а земля застогнала під вагою тяжкого обозу.
Малорослі, але сильні конята тягли зашнуровані, запнуті воловими шкірами ковані вози з порохом і кулями. Тяжко рипіли великі колеса козацьких гармат. Гармаші із запаленими гнотами стали при гарматах.
Старий махнув рукою, і за хвилю ревнув стоголосий постріл гарматний.
Я стрепенувсь — і прокинувсь. Над стіжком, під котрим я задрімав, повисла низька, тяжка сиза хмара. В горах завмирав гуркіт грому, і перші великі краплі дощу почали падати.
ВИХРЕСТ ОЛЕКСАНДЕР
оли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий Київською комісією серед десятків шаблонових документів, у котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися ріжні учасники розрухів,— увагу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів, списаний в
Лубенськім магістраті, засуд розбійника єв-рея-вихреста Олександра.
З нескладного сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики приписаної «Порядком» міських судів процедури — блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі й освітила все — і понуру обстанову лютого середньовічного права, перехованого в старій, задушливій атмосфері міського життя цих часів упадку. І всю оцю тяжку безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648-го року, не здужавши вирвати українського життя з суперечностей й аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів-месників і неутолимою ненавистю всієї підвладної маси, схвильованої повстанням. І всіх цих нещасних, захоплених, вирваних зі звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площі бандитства серед загального розпаду життя — пропащих людей і в роді братів-вихресгів.
Можливо, щільно тримаючись протоколу і тільки збираючи докупи, очищуючи і порядкуючи його кашлаве, безладне оповідання, я переказую оцю історію.
Коли в грудні 1648-го року гетьман Богдан Хмельницький пішов з-під Замостя на Україну і війну вважали скінченою,— ріжні утікачі, поляки й євреї, що повтікали до Польщі, стали повертатися на свої попелища. Між ними й орендар Маєр з Базалії зі своєю сім'єю поспішив до свого волинського містечка, хо-тячи довідатися, що діється з його господарством і орендою.
Діставшись по всяких пригодах до Базалії, пристали вони в господі єврея Мошка, де мешкав їх фірман, з котрим вони приїхали, й пішли обходити давніх знайомих. Вість про приїзд з Польщі багатого орендаря, що, певно, привіз із собою великі гроші, пішла по містечку — хвилювала ріжний неприкаяний люд, вибитий з колії останніми розрухами.
Коли орендарі вернулися з вечері, на яку був запросив їх знайомий міщанин, вони довідалися, що до них приходив до Мошкової господи єврей-вихрест Олександер з кількома товаришами, питалися їх фірмана про Маєра і сім'ю його і про «наші гроші жидівські» — як оповідав потім Маєрові зять.
