Короп по-чорнобильськи - Лапікура Валерій (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
- Так от, виявляється, для чого знадобилися мої гроші!
“Прохач” у свою чергу теж обурюється:
- Я на вас дивуюся! Коли у мене не було грошей, я не міг їсти ікру ложкою. Тепер, коли гроші у мене є, то я, по вашому, теж не повинен цього робити? То може ви мені скажете, пане Бродський, коли ж, власне, я можу їсти ікру ложкою?
До Бродського з’являється черговий “прохач”, який удає з себе смертельно хворого і навіть показує якусь довідку - начебто від популярного у Києві доктора Караваєва. Мовляв, тільки відома всім доброта пана Бродського і лікування на курорті можуть врятувати життя чесного молодого єврея.
Розчулений Бродський лізе в шухляду по гроші і водночас запитує:
- Де, до речі, збираєтеся лікуватися?
- Як де? Звичайно, на французькій Рів’єрі.
- А що-небудь ближче вас не влаштує? Приміром, Одеса? Там теж непогані курорти. І на круг дешевше вийде.
- Як ви могли про це навіть заїкнутися, пане Бродський! Які можуть бути розмови про економію, коли йдеться про здоров’я?
Два відомих єврейських “прохачі” зустрічаються на вулиці і один із них радісно вигукує:
- Колего! Я чув, ви дочку заміж видали. Поздоровляю, така радість!
- Ой, яка там радість… Я на цьому шлюбі фактично розорився. Зять заломив такий посаг, такий посаг!
- І що ви дали за дочкою?
- Ой вей, вей! Половину Межигірської і весь Нижній вал.
Від авторів: згадані вулиці - якраз центр київського Подолу. Саме на них до революції жили якщо не найбагатші, то дуже заможні євреї.
Професійний жебрак наближається до дверей особняка Бродського і натикається на свого колегу, котрий виходить з тих дверей:
- Раджу сьогодні не потикатися! Бродський не в настрої! Більше рубля нікому не подає.
- Як це - не потикатися? Чого раптом я повинен подарувати йому бодай рубля? Він мені що-небудь коли-небудь подарував?
Від авторів: звісно, у єврейському фольклорі набагато більше анекдотів про любителів жити чужим коштом, аніж їх навів у своїй монографій Фрейд. От приміром, така класична оповістка з нашого зібрання:
До мільйонера Бродського приходить єврейський жебрак. Саме жебрак, а не прохач, це суттєво. Бо всі ці “бідні й голодні родичі” або добрі знайомі давно забутих знайомих допускалися безпосередньо до особи благодійника. А жебраків - як нижчих за рангом - швейцар одразу спрямовував на кухню.
Так ото ж, один такий жебрак якось прослизнув непоміченим до самого кабінету Бродського. Той одразу здійняв крик:
- Ти що, не знаєш - у моєму домі подають не далі кухні! Якого біса ти приперся до кабінету?
- Пане Бродський, ви заробляєте на цукрі. Я на жебрацтві. Я не вчу вас, як продавати ваш товар. То хто вам дав право вчити мене, як треба жебрати?
Які ж анекдоти Зиґмунд Фрейд вважав класичними взірцями фольклорної творчості свого народу? Їх два. Фрейд не просто наголосив, що це, на його думку, найкращі жарти, а й виділив їх у своїй монографії спеціальним шрифтом. Зробимо й ми так.
Абрам позичив у Боруха мідний таз аби варити варення. Після того, як зварив і повернув, Борух потяг його до рабинського суду. Мовляв, Абрам позичав у нього цілий таз, а повернув дірявий.
Абрам з почуттям безневинно ображеної гідності пояснює:
- По-перше, я взагалі не позичав таз у Боруха. По-друге, коли я його у Боруха позичив, то ця дірка там уже була. А по-третє, я повернув Боруху цього таза цілісіньким!
Двоє знайомих євреїв здибаються на пероні вокзалу:
- Рабинович, ви кудись їдете?
- Я їду до Одеси.
- Рабинович, ви мені кажете, що їдете до Одеси, аби я подумав, що ви їдете не до Одеси. Але ж ви таки їдете до Одеси, то навіщо ви мені брешете?
Зиґмунд Фрейд саме щодо цього анекдоту зауважив, що він примушує замислитися над глибинною філософською проблемою. Що є правда - те, що говоримо ми самі чи те, що від нас хочуть почути інші?…
Ми вже згадували про те, що до єврейського фольклору окрім класичних анекдотів незмінно входять історії, котрі насправді траплялися з євреями - відомими і не дуже. Кілька з них цитує у своєму дослідженні і Зиґмунд Фрейд.
Престарілий цісар Франц Йосип Перший інспектує військовий гарнізон у Станіславі. Серед місцевих офіцерів йому впадає в око вояк, виразно схожий на нього самого. Монарх запитує:
- Прізвище?
- Надпоручник Рабинович!
- Дивно… скажіть, а ваша матінка в молодості не працювала у моїй зимовій резиденції у Відні?
- Аж ніяк, ваша величність! Але мій тато працював!
Ще одна реальна історія, жертвою якої став все той же Франц Йосип. Якогось дня згідно етикету він виявив милість до пацієнтів віденського шпиталю для бідних. Лібералізм імператора зайшов так далеко, що він побажав бути присутнім на операції, яку проводив молодий єврей-хірург.
Лікар ампутував якомусь нещасному ногу професійно і швидко. Франц Йосип зааплодував і вигукнув:
- Браво, доктор, браво!
Хірург вклонився і ввічливо запитав:
- Дозволите відрізати на біс і другу ногу?
А цей анекдот із серії про шадхенів Фрейд вважав найдотепнішим:
Під час оглядин нареченої з’ясовується, що у неї одна нога коротша. А тому вона сильно кульгає. Природно, що винен в усьому шадхен. Однак, вислухавши всі гнівні претензії на свою адресу, він незворушно відповідає:
- Ви не праві. Ну припустимо, знайшов би я вам баришню з нормальними однаковими ногами. І що?
- Я б на ній одружився!
- І що б ви мали? Ви б жодної хвилини не переставали потерпати від думки, що одного нещасного дня ваша дружина таки впаде, зламає собі ногу і кульгатиме решту життя. І на додачу: крики, стогони, видатки на доктора! Ой! А якщо ви одружитеся на цій дівчині, то таких проблем не буде. Бо ви одержите готове нещастя.
Розділ дев’ятий
Євреї - в ружжо!
Бідняка в солдати - невелика птиця,
Бідняка в солдати - нічим відкупиться.
Що ж воно виходить? Не беруть в солдати
Бугаїв здорових, бо тато багатий.
(єврейська рекрутська пісня з зібрання Наума Гребньова)
Дотепні анекдоти про Іцика-артилериста та гарнізонного рабина, зафіксованій Фрейдом, підштовхнули нас до пошуків аналогічних жартів на тему “Євреї й військо”. З’ясувалося, що трохи є. І досить дотепних. Найстаріший, напевне, стосується ще першої половини ХІХ століття. Саме тоді міністр Миколи Першого, горезвісний Аракчеєв вирішив заснувати військові школи для єврейських хлопчиків. Їх там вихрещували в православні і муштрували на професійних вояків для царської корони.
Природно, що ніхто з єврейських батьків добровільно своїх дітей до “аракчеєвщини” не віддавав. Тож царська поліція хапала малих просто на вулицях єврейських містечок і силоміць спроваджувала до казарми.
Але немає такої ситуації, з якої дотепні євреї не мали б, як уже згадувалося вище, щонайменше два виходи: один уже згаданий і другий, прийнятний для них. Хоча і парадоксальний. Згідно з законами Імперії до армії не брали одружених мужчин. Звісно, не з любові царя до своїх підданих, а виключно з тих міркувань, щоб не доводилося потім платити пенсії вдовам. Бо ж і служба тривала 25 років, і воювала та Імперія, вважайте, безперервно. Тому євреї почали швиденько одружувати своїх малолітніх дітей. Відтак - анекдот.
