Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
У місті тому він уперше пізнав жінку, чари і трагізм свого першого, може, справжнього кохання. Несподіваного, жаркого і нерозділеного. В те літо побачила світ його збірочка історичних нарисів. Він, осяяний першим успіхом, гайнув по Галичині, аби ще глибше пізнати її, як колись Іван Франко. Він увесь був зітканий з натхнення, радості. Приблудивши до Тернополя, поселився в недорогому готелику. Там і зустрів її — чарівну Марту — і закохався з першого погляду. Яка ж вона була гарна! Чорняве волосся, тонкі брови, сині очі, красу яких приховували окуляри. М’які вуста мали колір малини. А ще мала звичку: коли нервувала, стискала-видовжувала губи так, що їх не було видно, — бороденка-нитка, тоді підборіддя ледь морщилося. Він подарував їй букетик гвоздик і свою книжечку в додачу. А познайомились вони випадково, в холі того ж готелика, куди влаштувалася Марта. Перед цим Ярослав зустрічався з учнями гімназії, розповідав їм про боротьбу львівських студентів за український університет, — з дарованим букетиком вернув до готелю й зустрів її і якось мимоволі сказав: ось вам цей букет… Вона щиро здивувалася: мені? З якої нагоди? «А просто так! Хіба потрібна нагода? Прошу: візьміть…» І Марта взяла. Затим запросила його до себе в гості, вона подякувала йому за книжку й вклала у неї одну гвоздику. Опісля вони вечеряли в ресторані, пили вино, танцювали, Марта оповідала йому, що вона з Дрогобича, багато хворіла змалку, а якось їй купили нові гарні туфлі, вона одягла їх, вибігла на балкон — кликати подруг, необережно перехилилася через поручні і впала, і довго лежала в лікарні. Тепер же закінчила гімназію й вирішила поїздити, аби трохи розвіятися.
Після вечері вони вернулись до її кімнати, і Марта розділила з ним ложе, — чотири дні і чотири ночі полум’яніли на столі яскраві червоні гвоздики… Це був якийсь чад…
О, цього Ярослав не годен забути! В неї була рожева сорочка, ніжна сорочка…
Згадуючи, він аж заплющив очі: воістину любов робить розумних дурними, тихих — буйними, а злих — смирними…
— Таких, як ти, небагато… — шепотіла Марта.
А він мовчки пестив її смагляве пругке тіло та все поривався відкусити чорну волосинку над лівим соском, але він не відкушував свідомо, він упивався нею, тією чорною волосинкою на маленьких, безмірно ніжних грудях, та все корив Марту, що погналася за модою й одрізала коси. А потому він здивувався, звідки в неї шрам між ребрами.
— Рік тому я полюбила нашого гімназійного вчителя, він полюбив мене. Ну, принаймні клявся, що любить.
Марта розповідала напрочуд спокійно, без емоцій, наче йшлося не про кохання, а про щось таке… ну, гейби гриби збирала, — принаймні Ярослав — чутливий, звиклий до аналізу — був якось дивно вражений. Бо ж, як казав Овідій, бути закоханим — значить бути в безумстві при здоровому глузді.
— Як його звати? — нашось спитав.
— Ростислав, — так само спокійно сказала Марта. — А прізвище — Боговик… Правда, дивне прізвище?
— І що? — облизавши враз пересохлі губи, затинаючись, ледь видихнув Ярослав, почувши ім’я того, з ким його якось познайомив Вітовський і з ким він провів кілька славних днів у Галичі.
— Він хотів мене, а я хотіла свободи…
— Ви… жили?
— В тому то й справа, що ми були, правду сказати, чоловіком і жінкою. Отже, я прагла свободи… Він розгнівався і, коли я одного разу побігла на танці, перестрів мене і в пориві гніву штрикнув ножем…
Ярославові важко було уявити Ростика отаким буйним ревнивцем. Адже це добряк. Як він міг підняти руку на дівчину? Ніяк не вірилось… Але ж знак ножа…
— Що ж далі? — ревниво випитував.
— Він приходив, вибачався, а я не простила.
— Чи потрібна така впертість? — сказав бездумно.
— Зараз про це пізно говорити.
— Ти давно його бачила? — спитав обережно.
— Давно. Він виїхав до Львова.
— Слава Богу! — не стримав радості.
Він осипав її поцілунками, він дурів од щастя: вона більше не належить Ростикові! Тепер вона буде належати йому! Буде! Буде! Він осипав її поцілунками і оволодів нею з таким жаром, з таким поривом, що ненароком зачепив настільну лампу, і вона розбилася… А в останню їхню ніч полив дощ. Вранці Ярослав залепетав:
— Ми ще зустрінемось? Правда? Я писатиму тобі!
Вона відповіла не одразу:
— Розумієш, Славчику… Будемо друзями… Ти мудрий, добрий, щирий… Але… Через місяць я виходжу заміж…
Він закляк, онімів, він був на грані безумства, він навіть не запитував, хто її новий обранець, у нього не було на це ні сил, ні слів. Він не міг збагнути: через місяць виходить заміж, а спить зі мною? Ні, розум його не міг, не міг, не міг того осягти-збагнути!
— Це неправда! — закричав Ярослав.
— Правда, Славчику, правда…
— Госсподи… — і розпач кинув його навзнак, і подушка мулила голову, наче камінь.
І покотилося вервечкою: жінкам ніколи не треба вірити; жінка щаслива у мріях; жінки ніколи не точні, вони визнають лиш одну одиницю часу — дев’ять місяців; жінка подібна до соняха; в грі жінка не має вартості, але при обрахунку числиться високо; де не вдержить ланцюг — там удержить жінка; жінка — мов кішка, як не падала б — усе на лапки… Я знаю багато жінок, які ніколи не зраджували своїх чоловіків, але не знаю жодної, яка б зрадила тільки раз. Хто це сказав? Ярослав не міг пригадати. Та й нащо? І взагалі! Невже не можна винайти щось таке… ну, таке, аби примусити жінку любити? Чоловіче, опам’ятайся! Забудь усе, що повичитував у книжках!
«Справді, це було жахливо, — подумав зараз Грицан. — Де вона тепер, Марта? У своєму Дрогобичі, залишилась в Тернополі чи деінде забрела? Цікаво б зустріти. Чого ж ти не спитав, де вона збирається жити?»
А мотор усе дудонів і дудонів — монотонно, заколисуюче. Вітовський з Іштваном дрімали. Мимоволі Ярослав позіхнув. Лиш Місьо чіпко тримав обома руками кермо, зірко вдивляючись у дорогу, наче боявся збитися з неї. Коли в’їхали в Золочів, очі Ярослава схопили: «Корчма «Ситий козак». Хоча назва була дещо чудернацька, але, прочитавши її, згадав, що нині ще нічого не їв, крім склянки чаю, і його засмоктало під ложечкою. Проте не наважився будити Вітовського. А воно, ніби навмисне, ссало й ссало, аж кольками віддаючи. Треба, мабуть, у Зборові буде підкріпитися, — подумав, — тільки в який спосіб підлеститися до Вітовського, щоб не гарчав?.. Хіба… Га? А що!
Так, Зборів пам’ятний для народу: в 1649 році тут відбулася битва між ляшками-панками на чолі з королем Яном II Казимиром і козаками Богдана Хмельницького, до якого приєднався кримський хан Іслам-Гірей Третій, — Богдан розгромив Яна… Еге, розгромив, — з гіркотою подумав Грицан, — розгромити розгромив, а кінець був печальний: переможений король почав переговори з Іслам-Гіреєм, обіцяючи тому грошову винагороду, а його вояцтву дозвіл на грабунок України по дорозі до Криму. Та не на це злакомився хан — він був зацікавлений, щоб обидві сторони — Україна і Польща — довше воювали, ослаблюючи одна одну, тож Іслам-Гірей, зрадницьки припинивши воєнні дії, примусив Хмельницького піти на угоду з Польщею — кабальний для України Зборівський договір.
Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.
Вітовський стріпнув з віч дрімоту.
— Де ми?
— Під Зборовом, — поспішно сказав Ярослав. — Між іншим, отам неподалік — козацька могила.
— Я бачив її.
— Може, пом’янемо? — обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.
— У Тернополі.
— До Тернополя ще добрих тридцять кілометрів…
— Дати щось на зуб? — не повертаючи своєї маленької голівки, спитав Устимчик.
— Та ні, потерплю…
Короткий листопадовий день — сірий, важкий від набряклих вологою хмар — згасав, наче сухотний чоловік, — заки прибилися до Тернополя, розтерзану війною землю окрили похмурі сутінки. Вітовський велів Устимчикові їхати до готелю.
— Зараз, Славчику, замориш черв’ячка, — і добродушно підморгнув Грицанові.— А то, бачу, геть охляв…
— Як і ти, до речі!
— І я… — Іштван протер очі.
