Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (книги онлайн полностью TXT) 📗
- Ох, та яка ж ти недобра, Катре,- винувато кліпаючи очима, казав Іван,- ну де ж їх діти - не подушить же, як щенят.
- Де хоч, там і дівай, коли хочеш інших плодити. А коли ні - та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька...
Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.
Повернула голову, глянула похмурим оком.
- Що я тобі казала? Забув? - тихо, понуро кинула.
- Що? - хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав: - Цього ти не кажи мені, Катре... Під боком люди.
- Що люди? - злісно повернулась до його.- На лихої години нам люди!.. Що вони - дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?
Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.
- Підожди трохи, Катре, потерпи,- лагідно почав він умовляти,- вони кволенькі: дасть бог, самі повмирають.
- Повмирають... дожидай... Поки повмирають, то голову загризуть...
Схлипнула.
- Та геть, не обнімай! - гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана.- Такі злидні - туди ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою вонючою, тією сухотою тхне!
Плюнула.
Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п’яну пристрасть.
Обвела упертими, тоскними очима хату й заскиглила:
- Ой нудно мені, тоскно... Життя мого немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії...
- Які вороги? - цікаво спитав Іван.
- Он, он мої вороги! - тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими заденятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей - одно більшеньке, двоє малих.
Іван важко зітхнув.
Примовкли.
«Гу-у...» - диким звіром вило надворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.
«Замету, засиплю, сліду не лишу!» - нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.
- Чуєш, яке мете? - тихо, таємниче промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
- Ну? - закліпав стурбовано Іван очима.
- Слухай сюди...- лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на ухо, й одсвічували її очі чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице у Івана, очі сп’яніли.
Хіба ж віяло коли-небудь на нього од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні, з дивно сумовитим чарівним блиском, снували перед ним і закривали все навкруги. А лице? Де ж тая злість на йому?... На його дивилось лице по-дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя - дикого, палкого. Собі та йому, Іванові.
Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно - живеє, як огонь, гаряче Іванове щастя - горнулося, в’юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний - в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:
- Поки я запряжу - знайди кобеняк та рукавиці,- тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.
Жінка швидко кинулась до одежі.
- Тпру! - санки глибоко угрузли в сніг, стали.
Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов незчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.
Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.
А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбури.
Глянув Іван навкруги - і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.
Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней - як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним - друге.
Старшенька вхопилась за батькову руку та уголос:
- Тату, не кидайте нас!
Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.
- Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе,- умовляв Іван.
- Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти,- вичитувала, як стара, примовляла,- ми повиростаємо - підемо служити.
- Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до бозі, а в бозі - гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи милосердному, хай і він прощає.
Нагнувсь поцілувати.
- Тату!
Охопила рученятами, припала, прип’ялася вустоньками...
Одірвав, легеньку й чіпку, як реп’ях, та й кинув із саней далеко в сніг.
Шарпонув віжками.
Як легенька пташка білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.
Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.
І впала дитина горілиць на сніг..
Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається.
Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка; щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.
- Н-но! - ляснув батіг раз, вдруге, і ще, і ще...
- Ввв...- заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед шуму-бору квилять десь голі пташенята, що бурею викинуло з гнізда.
В хаті у Максима Чичуйка - як у вінку.
Стіни білі, долівка жовта, од рушників стоїть рожева темрява. Тихо в хаті.
В сухих квітках ритмічно блимає перед іконами лампадка, мов грає якусь веселу мелодію без гуку.
По запічках, по лавах, поза рушниками, навіть на новому килимі, що застеляно стіл,- скрізь німі танцюри-тіні.
Трісне лампадка, захвилює на всі боки полум’я - і пішли навприсядки, напідскоки, вихиляються, руками вимахують - усі разом, як одно.
На покуті - горщики з кутею та узваром у сіно глибоко зарились, у мисці - свята вода з кропилом.
Стоїть густий дух од сіна та сухих васильків. Тепло. А на столі на святковому килимі - горою пироги, ковбаси, риба, паляниці... Зверху кидає мрійний світ на їх лампадка.
Спить на полу мати з дітьми, дрімає на печі Максим. Гуде хуртовина надворі, трубить у каглу. Чогось Максима непокоїть: раз по раз крізь дрімоту турботно здригається в нього у грудях. Ох, ця буря!..
Хоче щось пригадати - сон мов хвилею кудись односить.
Зітхнув на всі груди, легенько щось там здригнуло - і вже з грудей пустив дух рівно, спокійно.
Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.
Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.
- Усте, Усте! - стиха покликав він.- Усте, чи ти спиш?
- А... га! - хрипко зо сну обізвалась жінка.
- Усте, ти нічого не чула?
- Ні...- одкащлялась.- Ні, а що? - повторила голосніше, з тривогою.
- Щось мені приверзлося чудне - бог знає, проти чого. Причулося, немовби десь мої хрещеники голосять: «Тату, укрийте нас!»
- От, хай бог криє, цариця небесна! - Устя підвелась на постелі.- Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то, може, знов що надумала?
Максим підвівся й став шукати на комині люльку.
- Бачив сьогодні під церквою кума - підстригся, підголився: мов на улицю вирядився. Забачив мене - та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло - треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового. «Як там сироти?» - питаю. Махнув тільки рукою. «Коли б,- каже,- вже бог прийняв їх краще». А далі й розказує. «Оце,- каже,- вчора - мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір босе, в одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить».
- Ой леле...- хитає головою Устя,- коли б та нещасна мати знала,- може, сама подушила б їх: менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!
- А йому що?.. Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.
- Батько!..- зітхнула Устя.- Ой!.. Вистріляти б таких батьків!.. Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш - вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім’ю, так, немов не було йому інших людей у світі...
