Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (книги онлайн полностью TXT) 📗
Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:
- Ф-р-р...
Заснув.
- А гу, гу-у!..- страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.
А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.
На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.
- О-ох, о-ох... ох, ох...- тремтіло щось надворі голе, підскакувало, мов за дрижаками слова не скаже.
- Авва-вва-ва,- скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.
Максим уві сні злякано захрипів і скочив:
- Це якесь навожденіє мені!
- А що?.. Може, знову? - зразу одгукнулась із полу жінка.
- Та прямо ж немов отут під вікном усі в один голос: «Тату, вкрийте нас! Тату, вкрийте нас!» - аж заходяться та плачуть.
- Заєш же що, чоловіче,- зараз запряжи коняку та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу ж навідайся,- ще не пізно. А то коли б, бо’ храни, вони чого не вчинили з дітьми - й тобі буде гріх за сиріт.
- Гм...- Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.
Блиснув огонь.
Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи й поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу до вікна, одхилила занавіску:
- Хто тут?
Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах - як не було: з очей визирнув звір - хитрий, сполоханий.
Двері - на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.
Надворі вітер затихав, виднішало - чути було, як щось домагалося під вікном.
- Хто там? Чого треба? - зіпнула сердито на всю порожню хату.- Завтра приходьте, тепер дома немає.
Застукало дужче у вікно.
- Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!
Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпирала двері, стала коло печі, дожидає.
Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий як криця:
- А признавайся, молодице, де діти?
Катря, не змагаючись, дико заголосила.
Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами - під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху донизу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.
Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця - і немов осміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну німу гру...
Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях, розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах - дві фігури.
Здається,- давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.
Сидить один на човні - притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на нього; другого, третього - й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки - ожили.
Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.
- Ну, дякуйте богові, куме: живі! - і перехрестився. І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.
співали дівчата, повертаючись із колядок.
І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.
Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.
На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.
- Дивіться - це наші повертаються з хуторів! - задзвенів цікавий дівочий голос.
- Хлопці!.. Що ми бачили-бачили! - таємниче оддається другий, нетерплячий.
- А що ви там бачили?
Гурт хлопців обурився з гори. Змішались. Гомін.
- Заходимо мив балку,- розказують дівчата, перебиваючи одна одну.- Бачимо - світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті - ні духа. Та ми мерщій з хати.
Ідуть гуртом, гомонять.
- А от нам у Біликах була притичина,- хвалиться хлопець,- хвища, мете!.. А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: «Ой грай, коли граєш...»
- І що ж воно таке?
- Так ніби панок, такий із себе...
- Стійте! - спинив зразу один гурт.- Дивіться-дивіться - он-он-он пішла...
Всі, як одно, змовкли, дивляться в далину: попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу чітко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.
- Хлопці - гайда: впіймаєм!
- Нащо вам зачіпати її? - спиняють боязкі дівчата.- Хай собі йде на очерета та на болота.
- А-га-га! А тю! А держи! - засвистіли, затюкали хлопці.
Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.
- Це, мабуть, горянська... там, кажуть, аж три їх живе.
Збились тісніше до гурту. Місяць уклонявся ріжками здаля зіркам, сам тихо одступав, спускаючись за бір.
Колядники увіходили в свій хутір тісним гуртком. Упівголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував, і в цікавих блискучих очах ще одсвічували в усіх таємниці різдвяної ночі.
НА СВІТАННІ
- Вставай, сину, вже швидко буде розвиднятись.
Підводжу голову з постелі: в хаті блимає, вікна затулені чорним сукном темряви, не можна вгадати, скільки минуло вже ночі й скільки ще буде,- ніщо про світ не нагадує.
- Вставай, сину, підемо.
Протираю од сну очі.
- Куди, мамо?
- О, а хіба ж ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! - підводить мене.
Так, я прохав, щоб мене збудили, я давно вже марив про це, коли ж тепер...
- Спати хочеться, мамо, дуже,- пхикаю я і, мов винуватий, схиляю сонну голову матері на груди.
- Вставай, вставай, не лінуйся,- чую ніжний, лагідний, проте невблаганний голос.
Мнуся, починаю, позіхаючи, одягатись, сопу. Мати нашвидку допомагає, вмиває холодною водою.
І ще на моїх очах теліпалося якесь клоччя од сну, а ноги плутались, мов у гарбузинні, а ми вже з хати вийшли у свіжу темряву.
В темряві видно було одне тільки небо - далеке, темне, як оксамит; а по йому безліч золотих жучків - лежали горілиць і перебирали золотими ніжками, не маючи сили рушити з місця.
Обвіяв усього, мов злив холодною купіллю з ніг до голови, весняний вітерець,- струснув плечима, ніби скидаючи останні дрімоти.
Я засипаю вже матір, як горохом, усякими питаннями, і мій цікавий дзвінкий голос будить сонну темряву.
Мати думає щось своє: одповідає лагідно, проте коротко, уривками, іноді зовсім мовчить.
Мушу мовчати й собі. Озираюсь кругом: чого ж це, одначе, не світає - темно-темно, як у льоху? Аж сумно. І мати мовчить. Із темряви вирізувалися розпливчасті контури страховищ, чорних, волохатих. Перед очима виростали якісь високі стіни, страхітні скелі - мертві, страшні. Здавалось - ось-ось зразу обуряться на нас, задавлять.
