Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Ваша правда, Марілло. Я намагатимуся зовсім не думати про себе.
Гостина, вочевидь, минула без будь-яких серйозних порушень «етикету», позаяк додому надвечір, коли неосяжне високе небо вкрилося мерехтливими шафранно-рожевими хмарами, Енн повернулася щаслива і, вмостившись на величенькій брилі червоного пісковику біля кухонних дверей та поклавши втомлену кучеряву голову Маріллі на коліна, узялася натхненно розповідати.
— О, Марілло, я дивовижно провела час. Тепер я відчуваю, що жила недарма — і завжди відчуватиму, навіть якщо ніколи більше мене не покличуть на чай у дім пастора. Коли я прийшла, пані Аллан зустріла мене у дверях. Вона була вбрана у прегарну сукню із блідо-рожевого серпанку з мереживом і рукавами до ліктя — мовби серафим. Я теж хочу бути дружиною пастора, як виросту, Марілло. Пастор не зважатиме на мої руді коси, бо йому не личить думати про такі земні речі. Але тоді мусиш бути природно хорошою, а такою мені стати не судилося, тож і мріяти про це, мабуть, не варто. Бачте, одні люди хороші від природи, а інші — ні, і я належу до тих інших. Пані Лінд каже, що я сповнена первородного гріха. Тож хоч як я старатимуся бути хорошою, а такого успіху, як ті, хто є хорошими від природи, не досягну. Це, напевно, так, як із геометрією. А як ви гадаєте, може, коли дуже-дуже старатися, це теж матиме якесь значення? Пані Аллан належить до тих, що є хорошими від природи. Я так сильно її люблю! Є люди, яких одразу можна легко полюбити, як Метью чи пані Аллан. А є такі, що їх мусиш іще дуже старатися любити, як пані Лінд. Коли знаєш, що повинен їх любити, бо вони такі мудрі, і для церкви стільки всього роблять, але доводиться весь час собі про це нагадувати, бо інакше забудеш. Там у гостях була ще одна дівчинка, з вайтсендзької недільної школи. Її звуть Лоретта Бредлі, і вона дуже мила. Не зовсім рідна душа, проте однаково мила. Ми так гарно почаювали, і мені здається, що я дотрималася всіх правил етикету. А потім пані Аллан грала й співала, і ми з Лореттою співали теж. Пані Аллан сказала, що в мене гарний голос і що тепер я співатиму в хорі недільної школи. Ви не уявляєте, який мене трепет охопив від самої думки про це. Я так мріяла співати в хорі, як Діана, але боялася, що ніколи не заслужу такої честі. Лоретта мусила рано їхати додому, бо сьогодні у вайтсендзькому готелі великий концерт, і там декламуватиме її сестра. Лоретта каже, що американці в готелі раз на два тижні дають благодійний концерт на користь шарлоттаунської лікарні, і багатьох вайтсендзців кличуть виступати. То вона сподівається, що колись її теж запросять. Я дивилася на неї з таким захопленням! А коли вона поїхала, ми з пані Аллан мали сердечну розмову. Я все їй розповіла — про пані Томас та її двійнят, про Кеті Моріс і Віолетту, і про те, як я приїхала в Зелені Дахи, і про свої негаразди з геометрією. І знаєте що, Марілло? Пані Аллан каже, що теж нічогісінько не тямила в геометрії! Мене це так надихнуло! А коли я вже рушала додому, прийшла пані Лінд, і знаєте що, Марілло? Опікунська рада найняла нового вчителя, і це — дама. Її звуть панна Мюрієль Стейсі: Хіба не романтичне ім’я? Пані Лінд каже, що досі в Ейвонлі ще не було жодної вчительки і що це, на її думку, небезпечне нововведення. Але я гадаю, що буде прекрасно мати вчительку, і вже дуже хочу, щоб швидше минали два тижні до початку навчання. Мені страх як кортить її побачити!
Розділ 23
ЕНН СТРАЖДАЄ, ЗАХИЩАЮЧИ ВЛАСНУ ЧЕСТЬ
Утім, зустрічі з новою вчителькою Енн мусила чекати довше, ніж два тижні. Майже місяць минув від історії із «заспокійливим» пирогом; саме час їй було вскочити в якусь нову халепу. Дрібних помилок, як-от, що замріявшись, вона вилила цілий глечик збираного молока до кошика з вовною в коморі замість свинячого корита чи того, що поринувши у свої фантазії, ступила із кладки прямісінько в струмок, і рахувати було не варто.
За тиждень після чаювання в пастора Діана Баррі влаштовувала вечірку.
— Найдобірніше товаристю, — запевняла Енн Маріллу. — Лише кілька дівчат із нашого класу.
Вони собі гарно бавились, і ніякого лиха не сталося аж доти, коли після чаю, ледь утомлені розвагами, проте готові скористатися першою-ліпшою нагодою побешкетувати, умостилися на траві в саду Баррі. Їхнє бажання тут-таки втілилося в гру у «виклики». Тоді серед ейвонлійських дітлахів це була справжня пошесть — кидати одне одному виклики. Почалося все із хлопців, та невдовзі й дівчата підхопили забаву. Усі дурниці, спричинені викликами й скоєні того літа школярами в Ейвонлі, могли би скласти цілу книжку, якби взятися про них розповісти.
Спершу Рубі Джилліс дістала виклик від Керрі Слоун: долізти до певної гілки на старій велетенській вербі, що росла коло ґанку. І хоч як смертельно боялася Рубі тлустих зелених гусеней, котрі обсіли крислате дерево, та гніву матері, якби порвала нову муслінову сукню, а таки спритно долізла, втерши носа Керрі. Потім Джозі Пай кинула виклик Джейн Ендрюс: проскакати довкруж саду на одній нозі, не спиняючись і не ставлячи другої ноги на землю. Джейн відважно намагалася прийняти виклик, та вже на третьому розі знесиліла й мусила визнати свою поразку. Оскільки ж Джозі Пай тріумфувала далеко відвертіше, ніж це дозволяли правила доброго тону, Енн Ширлі кинула виклик їй — пройти парканом, який огороджував сад зі східного боку; а завважмо, що ходіння парканами вимагає значно більшої вправності й обережності, ніж може здатися тому, хто ніколи цього не робив. Проте Джозі, хоч і позбавлена тих чеснот, які могли би здобути їй приязнь інших, до прогулянок парканами мала вроджену й дбайливо виплекану схильність. Парканом Баррі вона пройшлася легко й безтурботно, мовби кажучи, що така дурничка не варта жодних «викликів». Дівчата привітали її перемогу стриманим захопленням: майже всі вони могли оцінити її по заслузі, бо самі неодноразово постраждали, намагаючись пройти парканом. Джозі, переможно сяючи, зістрибнула на землю й кинула на Енн зухвалий погляд. Енн трусонула рудими косами.
— Ніякої дивовижі не бачу в тім, щоби пройти низеньким широким парканом, — заявила вона. — Я знала одну дівчинку в Мерісвіллі, то вона могла пройти по гребеню даху.
— Не вірю, — категорично відрубала Джозі. — Я не вірю, що хтось може пройти по гребеню. Принаймні ти не зможеш.
— Я не зможу? — необачно вигукнула Енн.
— Тоді я кидаю тобі виклик, — демонстративно проголосила Джозі, — на те, щоб залізти он туди й пройти по гребеню над кухнею пані Баррі.
Енн пополотніла, проте виходу не було. Вона рушила до будинку, з того боку, де стояла драбина, зіперта на кухонний дах. Усі п’ятикласниці в один голос вимовили «Ох!» захоплено, та водночас перелякано.
— Не роби цього, Енн, — благала Діана. — Ти впадеш і вб’єшся. Не слухай Джозі Пай. Це підступно — кидати виклик на таку небезпеку.
— Я мушу. Мушу захистити свою честь, — урочисто відказала Енн. — Я пройду цим гребенем, Діано, або загину під час спроби. Якщо вб’юся — візьмеш собі мого перстеника з намистинок.
Енн полізла драбиною на дах. Дівчата затамували подих, боячись навіть слово зронити. Аж ось вона видерлася на тонкий непевний гребінь, помалу випросталася й пішла, тільки тепер невиразно усвідомивши, на якій загрозливій висоті перебуває, і зрозумівши, що в ходінні по гребеню даху буйна уява їй геть не допоможе. Втім, на кілька кроків вона таки спромоглася, перш ніж сталася біда. Тоді Енн згубила рівновагу, похитнулася і впала, зісковзнувши гарячим від сонця дахом і ламаючи міцно переплетені лози віргінського винограду, що ріс попід ним — усе це швидше, ніж перелякані однокласниці внизу встигли дружно зойкнути від жаху.
Якби Енн упала з того ж боку, з якого вилізла на дах, найімовірніше, Діана тієї ж миті успадкувала би перстеника. Та на щастя, звалилася вона з іншого боку, де понад ґанком дах схилявся до землі так низько, що падіння звідти було набагато м’якшим. А проте, коли до неї, оминаючи будинок, стрімголов побігли дівчата, усі, крім Рубі Джилліс, яка мовби вросла в землю й заходилась істерично плакати, Енн лежала на землі, непорушна й бліда, серед потрощених виноградних лоз.
