«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Винник повернувся на шосе, щоб викликати по радіотелефону Кравчука та експертів, котрі чекали в міському управлінні міліції. Крім того, він мав поїхати в Русанівку взяти понятих. Ждати довелося недовго. Першим примчав Кравчук, за ним – експерт і фотограф; поняті теж прибули порівняно швидко. Потім приїхав полковник Кулінич.
Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.
Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов – Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, – оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно – прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення – а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.
– Поживемо – побачимо, – сказав на це Лежнєв.
Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол – чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:
– Що скажете?
Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:
– Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.
– Схожа, – погодився Лежнєв.
Більше в підвалі нічого не знайшли.
Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.
А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:
– Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці – це якийсь хід у зовсім іншій грі.
– Чому ви так думаєте? – поцікавилась Наталя.
Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня – того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, – влаштувала справжню оргію. Наче на показ – заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково – батьки однієї дівчини заявили. А їм – і це теж симптоматично – за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, – їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.
– По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? – поцікавився Кравчук.
– Дзвонив чоловік, а чи той самий – важко сказати. Себе він не називав.
– Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше – в злочині, – мовив Лежнєв.
– Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? – спитала Наталя.
– Вона щось на жертву не схожа, – всміхнувся Трач. – Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…
Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.
– В чому саме? – спитав той.
– У тому, що вона Анісімова…
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце – добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, – коли у дворі залунали голоси:
– Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?
– Мабуть, кота, – сказала Ольга:
– Старий не держить котів, – відказала Ада. – Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?
– Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.
– Обережно, Ольго.
– Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.
Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.
– Хто там? – спитав Петро.
Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.
– Відставити, – процідив крізь зуби Лежнєв.
Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.
– Тут нікого, – крикнула вона вниз. – Може, з того боку?
– Спускайся, – озвалася фрау Ада. – Повертається старий.
Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:
– Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?
– До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.
– Васю, я тебе не впізнаю, – таке кажеш про жінок! – усміхнувся Олійник.
– Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, – відповів Лежнєв.
– Ольга? – аж підвівся Петро. – Чого їй тут треба?
– Я сам хочу це знати.
За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам – треба було побалакати із старим наодинці.
Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.
– Треба йти завидна, – без будь-якого вступу почав він. – Ніч буде темна, небо хмарами обклало.
– Як біля річки? – спитав Лежнєв.
– Я проведу, – ухилився од відповіді Гімпель.
Вони помовчали.
– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.
Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.
– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.
Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.
– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.
– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.
– А що їй треба було?
Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.
– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.
– Чого?
