Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » «Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно «Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

– З німцями водиться, – неохоче відповів Гімпель.

– Так вона ж німкеня.

– Шльондра вона, а не німкеня! – несподівано розізлився старий. – У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть – вихованка.

Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.

– З ким вона сюди приїжджала? – спитав Лежнєв.

– Я застав її саму.

– З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?

– Ольга… – чи то спитав, чи то повторив старий. – Яка вона з себе, не розгледіли?

– Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять – двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, – він хотів сказати «розв’язно», але передумав.

– Точно описуєте, – мовив старий. – Професія відчувається. А як розмовляє?

– Блатні словечка вживає.

– Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.

– Хто така Ольга Мозгова? – спитав Лежнєв.

– Як і її батько – бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.

– Ясно, – кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. – Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?

– Начальник сосновського гестапо.

– Зрозуміло, – спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо – чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання – пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…

– Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.

– А я вам на просту цікавість і не відповів би, – буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: – Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…

До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.

Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.

Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук – розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.

– Як уранці, – пошепки сказав Ян.

– За півкілометра звідси, – визначив Петро Олійник.

– Мабуть, далі, – прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.

Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.

Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.

– Річку переходитимемо біля Чорних каменів, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. – Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.

Він замовк, втупив очі в землю.

– Хто це кричав? – спитав Лежнєв.

– На Вовчій галявині людину страчують, – глухо відповів старий і, помовчавши, додав: – Ми стороною обійдемо.

– Як так стороною? – обурився Ян. – Нас же п’ятеро. Автомати, гранати…

– Помовч, – зупинив його Лежнєв і спитав Гімпеля – Там багато солдатів?

– На галявині, де страчують, двоє, але свіжих слідів навколо більше. Мабуть, чоловік десять туди пройшло. Назад не поверталися.

Лежнєв задумався. Рішучість розвідникові потрібна не для того, щоб наосліп кинутися в нерівний бій, а щоб уникнути сутички, яку нав’язує ворог…

Вони вже пройшли з півкілометра, коли у вуха знову вдарив розпачливий крик. Він пролунав майже поруч – за якихось сто кроків од старої, зарослої, а через те й ледь помітної лісової стежки, по якій їх вів Франц Гімпель. І, можливо, у Лежнєва ще вистачило б витримки не вв’язуватися в цю історію, що пахне провокацією, якби не Гімпель.

Старий єгер раптом зійшов із стежки і скинув з плеча маузер.

– Ідіть прямо, – тихо сказав він Лежнєву. – Як дійдете до шелюги, повернете ліворуч. Там буде спуск до річки. Біля каменів є брід.

– А ви? – спитав Лежнєв.

Замість відповіді старий вийняв із кишені і вклав у патронник шостий патрон з тупоносою саморобною кулею.

– Не можу чути цього крику, – сказав Гімпель. – Вони його на мурашник поставили…

– Що-о?! – задихнувся Лежнєв.

Ян і Андрій зірвали з плечей автомати. Рвонув свій автомат і Петро Олійник.

– Спокійно, – процідив крізь зуби Лежнєв. – Франце Йоганновичу, ми зможемо непомітно підійти до галявини?

Старий кивнув.

– Чекайте на нас тут, – велів товаришам Лежнєв.

До невеликої галявини, яку перетинала досить широка вторована стежка, вони підкралися повзком. За цей час крик катованого ослаб, перейшов у глухий стогін.

Обережно розсунувши віти низькорослого чагарника, Лежнєв побачив напівголого чоловіка із зв’язаними за спиною руками; він лежав на землі. Його ноги нижче колін являли собою якусь безформну червону масу. Немолодий поліцай з одутлуватим обличчям поливав його ноги водою, черпаючи її кухлем з відра, що стояло поруч. Другий поліцай – низьколобий здоровань – сидів поблизу на замшілому пеньку і, зосереджено скручуючи цигарку, ліниво казав:

– Чого репетуєш, дурню? Тобі перепочити дали: комашню водичкою змивають. Не гризуть же більше, а ти репетуєш.

– Убийте, панове, – простогнав чоловік. – Христом богом благаю: убийте.

– Е, ні, – засміявся здоровило, прикурюючи цигарку. – Не все заразом робиться. Ми ще послухаємо твій концерт. Перепочинь трохи і знову повий. Голос у тебе путящий, не те, що в твого родича Богдана. Поголоси ще, господь бог почує, прибере тебе.

На прогалину, засапавшись, вбіг третій поліцай.

– Пантюхо, – крикнув він здоровилу, – став його знову «на попа». Якісь люди за річкою об’явилися. Гомонять у хащах. Ганс казав, щоб пластинку заводили.

Поліцай витер з лоба рясний піт і, поминувши галявину, побіг далі. Здоровило підвівся, підійшов до невеликого бугра, посеред якого стирчав невисокий стовп, підняв гілку і почав ворушити землю.

– Тягни його сюди, – сказав він другому поліцаєві. – Годі водою кропити.

Все це дуже скидалося на пастку. Засади, які в певний момент мали замкнути її, судячи з усього, були вздовж уторованої стежки з двох боків прогалини. Десантники ж підійшли з південного заходу, тобто з того боку, звідки гітлерівці не чекали нападу. Це давало Лежнєву і його товаришам певні переваги.

Перейти на страницу:

Ростовцев Эдуард Исаакович читать все книги автора по порядку

Ростовцев Эдуард Исаакович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


«Привид» не може втекти отзывы

Отзывы читателей о книге «Привид» не може втекти, автор: Ростовцев Эдуард Исаакович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*