Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (серия книг .txt) 📗

В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (серия книг .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (серия книг .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Тетяно, серце моє! — простогнала вголос. — Тетяно моя, серце моє, що тепер з тобою буде? Ти, я бачу, не Мавра, ти, я бачу, не перенесеш сього. Тебе вже жаль заглушує; господи, змилосердися. Що ти змалку не мала? — говорила далі. — Все, що хотіла, мала. Завше було, як бажала... а тепер... — із жалю-розпуки за дівчиною Мавра за голову імилася, та тут вже і схаменулася. Ні. Вона піде до нього. Завтра. Скоро зазоріє, заким сонце зійде, вона буде в нього. Тепер знає все. Впаде йому до ніг і з душі попросить. «Синоньку, царевичу мій красний, — буду молити. — Не губи Тетяни. Я її вибавила. Я її виголубила. Чим не вдалася тобі?. Не вдалася ростом, не вдалася бровами, не вдалася серцем? Синоньку мій — не губи!»

Може, послухає.

* * *

Переходила Тетяна два дні і дві ночі; майже не лягала. Не їла і не пила, лише все чогось ждала, ходила ніби сонна, не бачила нікого і не чула, а все по лісі і по білій стежчині. То там опинялася, де він голубив, то там роззиралася, де він на неї ждав, то там знов обзивалась:

«Я тут!» — а все без упину, все гарячкове, доки не спала з сил, доки не зайшла з нею важка зміна.

Стара мати не спиняє, знає! Хорій душі тепер спокою треба. Нехай вперве своє горе сама переможе. А далі — господь є.

В лісі добре.

В лісі, як в тій церкві. І спокій є, і господь; і зросла вона в нім, і свій біль в нім згубить. Вона лиш стереже її, чи не тінню за нею волічеться, щоб собі лиха якого не заподіяла. А бережучи, заєдно молиться: «Господи, зціли, господи, скріпи, доведи до миру». Сама вже мов не та, що вперве по світі ходить. За недовгий смутний час снігом побіліла. Додолу похилилась, гробу бажає...

Третьої днини, як вернула Тетяна знов з лісу, сказала матері: — Я йду до Маври. Мені треба Маври. Я прийду. Я прийду знов.

Мати притиснула її мовчки до себе — і бачить — у дівчини голова горіла, очі дивились за чимось широко вперед себе, а сама вона тремтіла...

— Іди з богом, доньцю, до Маври, з богом і вертай, — виряджала бідна, а з рук їй тяжко Тетяну випускати. Але дівчина, мов лиш вижидала останнього слова матері, вирвалась дико з її рук і в ліс, мов несамовита, поспішила...

— Господи, зціли, господи, скріпи — від смерті сохрани... — прошептали знов материні уста, і вона вернулася в хату.

Тетяна вже в Маври стоїть на порозі.

— Правда, Мавро? — було її перше слово, виповіджене чужим голосом, в котрім всі струни, що досі грали, пірвалися.

— Правда, доньцю, правда, — відказує Мавра, і в душі дивується страшній зміні, що зайшла з дівчиною. — З ним сама я говорила. Се той, що раз і в мене був. Та як вже і кажу, сама з ним говорила. — І говорячи, не спускає Мавра з дівчини ока. — Сміявся, донько, що саме я за тебе на нього накинулася. «Хлопцеві дві любити можна», — каже. І він Дубівну любить. Хто б її не любив? За її чорні брови та за щире серце. Нікого в житті він так щиро не любив, як саме Туркиню. Але так вже склалося, що вона друга з ряду — мусить уступити. І що хоч він дві любить, з двома вінчатися не може. Хоч би хотів — то піп не звінчає. Що Тетяна хоче від нього? Що він тут поможе? Кине Настку? Настка не відступить. Страшно Настку кинути. Тетяні легше. Вона багачка, другий посватає, і все буде добре. Нею він не журиться. Йому гірше. Він має все чорнобриву перед очима, дарма що за тиждень в них весілля. Так буде каратись, доки її не забуде. Самі дівчата лиха наброїли, його полюбили, і тепер він винен. Доста Настка гнівається, а то ще й вона заводить. Як він лиху зарадить? Якби знав, зарадив би, але він не знає. Нехай вона, Мавра, перекаже Туркині, що за тиждень в нього з Насткою весілля, але він її любить... Ой, — зойкнула вкінці Мавра, і мало що не сплакала. — Мені жаль того твого Гриця, донько. Жаль чогось і гірко. Мені жаль тебе, бо ти моя, а жаль і його, бо чимось і він мій. Господи боже, чому воно так склалося? А такий він гарний, а така ти добра, а склалося так фальшиво. Саме як колись і в мене. Господи, прости, я хоч прогрішилася, чоловіка зрадила, але ти... — і урвала.

Тетяна не відповідала.

Стояла біла, як смерть, все ще коло дверей, не рухаючись з місця, з очима, що шукали заєдно чогось по столі, важко дишучи. А коли Мавра, жаліючи її, сказала: «Пропало твоє щастя, донько, пропала твоя доля!» — вона, не обізвавшися до неї ні словечком, пурхнула з хати, як від матері, і погнала...

Біжить білою стежкою, розколибана горем, хитається, хоче побороти жаль в серці — і чує, не годна. Підпадає йому, він її глушить. Чує лише, що щось мусить статися. З нею самою чи з ним — не знає. Щось потужне, велике, щось, чого досі не було, але мусить, щоб убило те лихо, що знівечило її щастя. Те лихо, що таке велике, таке недобре. Господи! Шаліє щось в її цілком роздразненім вже мізку. Чому воно тут? Чому таке сильне? Відтак знов виринає, змагається перша її думка, що щось мусить статися. Передусім статися, що б убило те лихо, що убило її щастя. Вона його уб'є. Вона чує, що уб'є. Що годна. Але як? Але що?.. Вона не знає нічого... Нараз в її голові починає знов путатися. Хто винен? — питає сама себе. — Гриць? Ні, Гриць не винен. Він її любить, ось сказав і Маврі, що любить. Настка винна? Ні. І Настка не винна. І в Настки щастя нема. Її Гриць не так любить. — Нараз застановляється. — А може, і любить? О, любить, любить! — закричало щось кривавим зойком в її душі, перемагає, заглушує все попереднє. — Любить! Інакше би не брав. Любить! — і тут же заливається вона страшним божевільним сміхом...

Відтак знов вертає, напливає перша думка. Гриць винен? Ні, Гриць не винен, її серце каже, що Гриць не винен. Се щось інше. Се те лихо винно, що в нім заховалося і його спиняє. Лихо!!! Воно винувате, його треба вбити. Вона тото уб'є. Вона... Нараз станула, мов укопана, — закинувши руки позад голови, і роззирається блудними очима по лісі, по верхах дерев... Хто їй скаже, як вона до лиха добереться? — заблисло питання в її мізку. Хто їй скаже? Ніхто. Бо ніхто не знає. Але вона сама. Раптом обзивається нараз щось в ній. Вона вже знає. Цвіт папороті їй скаже. Цвіт папороті! Вона знайде цвіт папороті, і він один їй скаже, щоб ніхто не знав, ніхто не чув. Скаже. Хто знайде цвіт папороті, казав їй раз Гриць, той все на світі знає, і своє щастя знайде. Отже й вона буде знати. Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, — шаліє в її мізку, — щоб його нігде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки... Нігде не було. Тоді буде добре. Але скоро, скоро треба... іти... скоро... щоб не було пізно... і як стояла, так звернулася і погнала в глибінь лісу...

* * *

Тетяна мовчала і вилетіла так мовчки з хати, не поглянувши на Мавру і поглядом. Недобре стало Маврі на душі з оцим мовчанням дівчини. «Що замикає її уста?» — питала себе сумно. І їй від того страшно за дівчину. Тетяна за цей короткий час вихуділа, зблідла, очі загоріли, сяють дивним блиском, а далі... Що ще далі буде? Щоб вона, не дай боже, в тяжку хворобу не впала. Або... або... що ще гірше... аж страшно подумати, — з розуму не зійшла... І так буває.

Тетяна досі нещастя, горя в своєї мами не зазнавала. Змалечку що бажала — мала; се перший раз в житті — грім в неї вдарив. Сама власна її доля на тій дитині, котру всією душею викохала, так тяжко повторилася. В затишку між горами, в тихім лісі, де, здавалося, не могло втиснутися людське горе — воно повторилося... Від кого потяглося те лихо? — питає в думках Мавра. Хто дав початок? А він сам, той хлопець, який вже він їй милий! Як поглянула на нього, їй привидився сам той з пусти, через котрого утопила свою долю. Межи її долею і Тетяниною різниця хіба та, що то з нею скоїлося в пусті, а оце тут, в лісах...

Не втерпіла Мавра з тими думками в своїй тісній хаті, як згадала свою минувшину, Тетянине горе — і вийшла.

Надворі стояв чудовий теплий, тихий вечір.

Перейти на страницу:

Кобылянская Ольга Юлиановна читать все книги автора по порядку

Кобылянская Ольга Юлиановна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


В недiлю рано зiлля копала отзывы

Отзывы читателей о книге В недiлю рано зiлля копала, автор: Кобылянская Ольга Юлиановна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*