В недiлю рано зiлля копала - Кобылянская Ольга Юлиановна (серия книг .txt) 📗

Зорі висипалися на небо, мов порозцвіталися, і Мавра, усівши на порозі своєї хатини, дивиться якусь хвилину в місяць. Він виринув вповні, саме проти неї, над залісненою стіною сусідньої гори і яром, з шумлячим потоком — і ніби зумисне перед її хатиною — станув.

Навкруги глибока тишина, повна святої тайни, в котрій все мовчки потонуло. Мавра сидить, дивиться, наче молиться до того місяця, що, мов розжареним вуглем підсвічений, неповорушно жарить над горою. Вкруг неї, куди б і не звернула очі, темні заліснені гори, що в місячнім сяєві ніби краю небес дотикаються і з ними водно спливаються.

Мавра молиться до місяця, в нім душею потонула, а з тим і в Тетянинім горі. То вона, то Гриць виринають перед її душею, мучать її, калічать, її серце крається на згадку страшного терпіння бідної зрадженої дівчини, що, не знаючи зла, і його сама ніколи не чинила, — нараз мов з небес в саму безодню упала. І все через нього. З другої сторони, знов обзивається чомусь в її душі якась струна жалю і за Грицем. Він сирота, як їй розказував, без матері, батька, підкинена дитина. Годованець. Звідки, що, яких родичів? Він не знав. На призьбі під хатиною господарів в лахмітті знайшли; ніби «в циганськім», як докоряла іноді господиня.

Мавру в спогаді тих слів мов гарячою кров'ю обілляло. Її дитина з-під її боку зникла, а в багатих господарів в третім селі відси в «циганськім лахмітті» на призьбі якась підкинена дитина знайшлася.

— Господи боже! — зітхає вона і здіймає в якійсь німій муці, молячи, руки вгору і мов божеволіє на думку, що... може... може... може — аж скричало щось в її душі — се її син! Він же такий подібний... до її любка [32] з пусти, а її дитина біла була, господи боже, біла! Та ні, ні, се вона ось тут, в тій самітності, та тепер з жалю за Тетяною збожеволіла цілком, з розуму вже сходить. Ой, Тетяна... — обізвалось над усе з болісним зойком її серце... Тетяна розбита. Ним розбита.

Та він — чи винен?

Іноді — оповідав він їй, оправдуючись перед нею за Тетяну — іноді його серце кудись так тягнуло в інші місця, в далечину, на кінець світу, здається, що він був би без упину ішов. Шукав причини, сідав на коня і гнав з дому, щоб лиш іти, зміняти місце. В такій одній тужній, добрій чи лихій годині стрінувся з Тетяною в лісі. Він її щиро полюбив. Пропадав за нею. Бачив її перед собою день і ніч, її очі, її чорні брови, її червоний цвіт, чув її сміх і тратив розум. Був би її з хати викрав, як той злодій, в світ навіки втік, якби не була і вона його полюбила. А як полюбила, то вже в лісі сходилися, і все було добре. Та Настку мусить брати. Отакий вже він. Хоч застріль його, а він вже такий. І що з ним зробиш?

— Та й ви самі, матінко, — казав їй, — остерігали з карт не любити чорні очі, бо, мовляли: «чорні з синіми в пару не укладаються. Бери такі, як твої, буде доля ясна». І ,от і в нього воно не укладалося. Мусить Настку брати. І лиш .одна та Настка його вкупі держить, любить і прощає, хоча б він і що зробив. Вона все з ним добра. Тим вона йому й суджена, і він її не лишить. Тетяна в своєї матері одна, горя не зазнає, поплаче, посумує, а далі по всім... за другого вийде. Він нею не журиться, хоч йому жаль красної Туркині, до серця чи не на все припала. Та що з того? Йому не суджено...

Отаке казав їй, як у нього була — і інше ще.

Дивлячись вперед себе на гори та небо, засіяне зорями, і на місяць, вона гірко усміхнулася. Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..

Думаючи отаке, Мавра, не помітивши сього, майже аж сплакала. Бог знає, як перенесе своє горе бідна дівчина. А її мати? Цілий свій вік за свою дитину молилася, людям добро чинила, її саму від смерті, голоду врятувала, — і обидві вони, мов одна мати, над дівчиною дрижали, сторожили — а прийшлось вкінці — від смутку-горя зберегти не вспіли. От відійшла нині від неї, мов підстрелена, не обізвавшись ні словом. Що думала? Чим мала серце переповнене? Мов говорити забула, так вже з жалю-горя перемінилася.

І думає, передумує стара Мавра над молодою Тетяною і нічого не годна видумати ні в один бік, ні в другий. Дала б любистків, матригунів Грицеві, щоб його до дівчини назад навернути, та ось як Тетяна накинулась, коли про те лиш вона згадала. Чисто з розуму зійшла. Одної хвилі говорить, як належиться, а там... знов мов з розуму сходить... А й Гриця їй жаль... Вона Настки, яку він бере, — не знає, а Тетяну знає. О, її Тетяна! Чому не падала вона йому до пари? Чим не доріс він щастю злучитися з нею? До кінця її любити? До кінця!! Красою своєю? Він же красний, як той місяць на небі. Іншим чим? Не знає. І вона чує, що не годна тут щось розібрати, і що тут щось плутається, заглушує її, що не для її ума... Та їй таки жаль Гриця; хоча вже й так, хоча вона йому і чужа, бідна циганка лише, якої він, може, в житті і не згадає більше — їй чомусь жаль Гриця, і ворогувати вона на нього не годна. Серце не дає.

Було вже коло півночі, а Мавра все сиділа, тонула в гадках.

Сон її не брався.

До місяця, зір молилася, в смутку тонула. Чи перебув хто таку жалем перепалену ніч, самітний, в глибині лісів, як вона? — питала себе.

Ні. Не самітний.

Округ неї столітня деревина, проти неї місяць, а долиною, в пропасті, потік. Жене, шумить в святім супокою ночі, виблискується плавучим сріблом до магічного сяєва місячного, а в висоті зорі...

Не самітний.

— Господи, змилосердися над нами, відпусти нам гріхи наші, — прошептала, вдарившись кілька разів в груди, Мавра і вернула в хату.

Світлиця в Іванихи Дубихи слабо освічена. Перед великою іконою пресв. богородиці горить, блимає світло. Іваниха Дубиха лежить напівроздягнена на своїй постелі і надслухує; а надслухуючи, чує, що Тетяна, котра недалеко від неї лежить, все з одного боку на другий прокидається... і від часу до часу щось незрозуміле говорить.

— Не спиш, доньцю? — питає врешті мати, що сама ще ока не примкнула, а все наново горем доньки перемучуючись, кождого її руху стереже.

— Ні, — відказує Тетяна і зривається з постелі на рівні ноги.

— Що то шумить, мамо? — питає.

— Це ж наша ріка, донько.

— Ріка?

— Так. Над котрою наш млин і наша хата стоять. Та спи, доньцю, спи. Господь все з тобою. Він все стереже тебе. А в твоєї матері лиш ти одна на світі. Спи...

— Я йду, мамо, я йду, — відказує Тетяна спішно і вже стоїть на рівних ногах перед матір'ю, дивиться на неї чужими блискучими очима. — Я йду.

Мати жахається її, майже умліває з жалю-остраху.

— Куди йдеш, рибчино? — питає лагідно півголосом і бере так само обережно руку доньки межи свої долоні.

— Цвіту папороті шукати, — відказує дівчина спішно. — Буду все знати — казав Гриць — все. Я йду, мамо...

Мати бачить перед собою з переляком лиш двоє блудних чорних очей з блідого змарнілого лиця.

— Не йди тепер, донько, ніччю, — втихомирює, давлячися сльозами, — тепер північ. Підеш завтра. Мене саму лишаєш?

— Завтра не північ, — відказує Тетяна і зараз, мов опам'яталася, сідає слухняно коло матері.

— Завтра не північ, донько. Завтра неділя.

— Неділя. Так, так, неділя, — підхоплює Тетяна і додає, надумуючись, півголосом: — Мавра казала: «В неділю рано», і нараз урвала, мов стала щось інше пригадувати. А по хвилі почала знов: — В неділю рано...

— В неділю рано, — підхоплює собі мати і потверджує: — В неділю рано підеш. Обидві підемо господу помолитися.

— Цвіту шукати, — прокидається знов Тетяна неспокійно і шукає блудними очима за чимось у хаті.

— Цвіту шукати, — повторює спокійно півголосом мати і обіймає і тулить хору доньку до себе, коли тим часом її очі заливаються слізьми. — Цить, синку, цить. Спи, донько, спи! — утихомирює її і гладить і тулить до грудей, мов малу дитину.

— Все буду знати, — каже співучим півголосом Тетяна і тулиться тісно і довірочно до грудей матері, заплющуючи очі мов до сну. — Все... бу-ду зна-ти.