Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
– Скоро у всьому світі не вистачить жіночих рук для наших кремів. Доведеться мазати ним собачі лапи.
Ось ці «собачі лапи» коштували йому зло кинутих шефом двох фатальних слів: «Вас звільнено!»
Сказав і продовжив нараду.
Повертаючись пізно ввечері додому, Сергій вже шкодував про те, що звільнив цінного працівника. Один його дзвінок міг би легко виправити ситуацію і повернути технолога знову до лабораторій, але Сергій точно знав, що дзвонити він нікуди не буде. Він не любив себе за це, але і змінювати що-небудь не хотів. Його душа була порожня, як і цей будинок з темними вікнами.
Сергій мовчки передав ключі від машини охоронцеві біля воріт і пішов додому. Відразу ж увімкнув скрізь світло і завмер, вслухаючись у тишу. Ніде ні шереху. Він важко зітхнув і мовчки пройшов на кухню, механічно поставив у мікрохвильовку приготовлену турботливою тіткою Пашею тарілку з їжею. Потім Сергій дістав тарілку і з’їв вміст, абсолютно не помітивши, що їжа була холодною – він просто забув увімкнути піч. Запивши склянкою апельсинового соку, він прийняв душ і пішов у їхню спальню. Все було, як раніше: велике ліжко, якщо не сказати величезне, з дзеркалом у головах, платяна шафа та тумбочки. Сергій стомлено опустився на ліжко, згадавши, як він колись жартував, кажучи, що Віталіна така маленька, що може загубитися на такому великому ліжку. Як же йому її бракувало! Сергій сподівався, що час вилікує всі рани, загоїть їх, що він, нарешті, усвідомить, що Віталіну вже ніколи не повернути, а йому треба й далі жити за двох. Але минав час, навіть не йшов, а біг у шаленому ритмі щоденної праці без відпочинку і вихідних, і його свідомість уже сприйняла думку про смерть дружини, але щось було в його житті не так, неправильно.
Він шалено любив її досі. Любив так, наче вона була поруч, а поховали тільки тіло Віталіни. Сергій відчував, що вона дивиться на нього своїми широко розплющеними карими очима, стежить за кожним його кроком. Ці наївні, сумні, промовисті очі не давали йому спокою. Він міг посперечатися з ким завгодно, що іноді чує по ночах, сховавши обличчя в подушку дружини, її запах. А вранці, заходячи в душ, чув пахощі її шампуню. Іноді по будинку розносився аромат її улюблених парфумів. Він не вірив у потойбічні світи і посмертні перевтілення, не міг ні з ким поділитися своїми почуттями і розповісти про неймовірне. Сергій замкнув свою душу від сторонніх на міцний замок. Та й кому потрібна була його душа, в якій не залишилося нічого, крім туги, болю і якоїсь жорстокості?
Він випив на ніч таблетки, подумавши, що все одно доведеться провести безсонну ніч. Сергій ненавидів цей час доби. Раніше він з нетерпінням чекав вечора, коли на крилах летів додому. Будинок зустрічав його яскравим світлом і теплом. У цьому будинку була вона, Віталіна, частина його життя, його сенс, його нескінченна любов. Тепер ночі стали довгими і ненависними. Сергій валився з ніг від утоми, хотів швидше заснути, щоб прокинутися з першими променями сонця і летіти на роботу, де можна забутися й розчинитися серед людей. Але сон не приходив. І він крутився в ліжку, думаючи тільки про Віталіну, відчуваючи її невидиму присутність. «Вона не хоче мене відпускати, – думав Сергій, коли біг за черговою сигаретою. – Чи це я не можу її відпустити?»
Він палив одну цигарку за одною, розуміючи, що так не може тривати вічно, інакше він просто збожеволіє. Сергій розумів, що треба якось перервати цей зв’язок живого з мертвим, але не знав, як це зробити.
Вчора він запросив на вечерю додому старого шкільного товариша, нині – керуючого його справами на підприємстві. Сергію треба було комусь усе розповісти, і він довго набирався сміливості, щоб завести розмову. Спочатку все йшло добре. Вони навіть жартували, уплітаючи котлети по-київськи з гречаною кашею. Потім його друг відлучився у ванну після того, як вони випили по 50 грамів коньячку і дружньо потиснули один одному руки. Щось Сергію знадобилося взяти в кабінеті, і він, проходячи повз ванну кімнату, помітив, що двері відчинено, а його друг, вимивши руки, ретельно чимось їх протирає. Сергій тихенько підійшов ззаду і побачив, що його найкращий товариш миє руки із пляшечки з написом «Спирт медичний». Сергій не пішов, а стояв доти, доки той не закінчив дезінфекцію і не закрутив кришку пляшки.
– Ти добре руки після мене обробив? – з іронією запитав він, подумавши про те, що друг знає про його ВІЛ-інфекцію.
– Я… Я… Ти повинен мене зрозуміти, – закліпав очима його єдиний найкращий товариш, похапцем засовуючи пляшечку зі спиртом у кишеню свого дорогого піджака.
– Що я мушу розуміти? – посміхаючись, запитав Сергій.
– У мене сім’я, діти… – забелькотів розгублено друг. – Але ж ця хвороба… вона дуже підступна і небезпечна…
– І для цього, йдучи до мене на вечерю, ти прихопив пляшку спирту для дезінфекції?
– Ну… так, – сказав він, знизуючи плечима від незручності.
– Спасибі за вечерю, – сказав Сергій. – А то, знаєш, якось самому не хочеться їсти. Удвох, начебто, було веселіше.
– Нема за що, – безглуздо посміхаючись, відповів друг. – Якщо щось треба – звертайся, телефонуй, я у будь-який час…
– Спасибі, друже, що не відмовив, – сказав Сергій і попрямував до виходу, давши зрозуміти, що тому настав час іти. – Руку на прощання тиснути тобі не буду, мало що…
– Ну, що ти?! Навіщо ти так кажеш?
– Раптом спирт закінчиться? Що тоді? – спитав Сергій і зачинив двері, передумавши говорити з товаришем.
Наступного дня він не став його звільняти. Просто припинив подавати йому руку…
Сергій згадав, що забув випити таблетки, прописані лікарем. Доктор сказав йому, що якщо він буде приймати лікування вчасно, то з ВІЛ можна жити все життя. Сергій ковтнув таблетки і зробив кілька ковтків води. «Треба щось робити», – подумав він, і раптом його осінила рятівна думка. Він побіг у свій робочий кабінет на другому поверсі, спіткнувся на сходах, і з ноги сповзли капці. Тоді побіг босоніж до свого комп’ютера.
Він увійшов в Інтернет і швидкими, спритними рухами пальців пробігся по клавішах, набираючи текст.
«Я пережив трагедію – втратив кохану дружину. Минуло вісім місяців, але я відчуваю її присутність. Чи було у вас таке відчуття? А ще я хворий на ВІЛ. Я боюся зізнатися навіть собі, що мені страшно померти від СНІДу. Я розгублений і самотній. Нема з ким поговорити. Може, відгукнеться хтось?» – текст він набрав трохи сумбурно, але щиро, і підписався: «Самотність».
Вимкнувши комп’ютер одразу ж, щоб не передумати і не стерти текст, він вийшов на балкон, вдихнув з полегкістю морозне повітря і закурив.
Цієї ночі йому вдалося заснути. Засинаючи, Сергій сподівався, що завтра ввечері перегляне пошту і відповість всім, хто йому напише. Уві сні він бачив Віталіну. Вона була веселою, життєрадісною та бігала, як дитина, обдаючи його бризками морської води.
Увечері Сергій вперше за останні довгі місяці поспішав додому. Не вечеряючи, він помчав до свого комп’ютера. Чоловік одержав багато листів, але чим більше він їх гортав, тим гидкіше йому ставало.
«Привіт, чувак! Ну, ти попав! СНІД – це хана!», – прочитав він побіжно і перегорнув далі.
«Подохла твоя баба, і тебе чекає те саме», – з жахом прочитав він таке повідомлення.
«Таких, як ти, треба відразу ізолювати від суспільства. Тепер я стала боятися трахатися з мужиками. Раптом серед них будеш ти, товаришу СНІД?»
«Усіх, хворих на СНІД, треба звозити куди-небудь у тундру. Там побудувати місто, надіслати хороших фахівців для вашого лікування. Думаю, що дуже будуть затребувані психологи і психіатри…»
«Не знаю, від чого померла твоя дружина, але знаю точно, як важко вмирають від СНІДу. У мене помер від нього найкращий друг. Смерть була важкою і страшною. Не знаю, чим тобі допомогти та і собі теж. Адже я спілкувався з ним, можна сказати, їв-пив з однієї тарілки. Тепер розумію, що треба йти перевіритися самому на СНІД, але я страшенно боюся. Може, напишеш мені, які в тебе були перші ознаки хвороби?»
«Ми всі помремо. Хто від раку, хто від СНІДу, хто від наркоти. Дивись на речі більш філософськи – не так буде страшно».
