Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
«Я – повія і не соромлюся цього…»
Розділ 31
Коли Даша переступила поріг відділення, в ніс ударив їдкий запах сечі, змішаний із запахом ліків. У коридорі було задушливо, і, здавалося, свіже повітря сюди ніколи не добирається. Це було природно, адже більшість пацієнтів були лежачими і свою потребу мимоволі справляли під себе.
Завдяки старанням медперсоналу і заввідділення скрізь було чисто й затишно.
Санітарки періодично відчиняли вікна в коридорі, і морозне свіже повітря вривалось у затхле приміщення і миттєво розліталося по ньому, але ненадовго. Важке повітря незабаром витісняло свіжість, і знову ставало тепло, але задушно.
Палати були одномісні та двомісні. Даша обійшла їх усі й помітила, що порожніми залишалися тільки одномісні. Хворі були різні: молоді дівчата і хлопці, люди середнього віку і зовсім літні, які мріяли швидше померти від старості, але не виходило.
В одній з палат Даша познайомилася з Ілоною. На вигляд вона була ровесницею Даші. Дівчина хворіла на СНІД, і її тіло було вкрите червоними гнійними фурункулами, які тріскалися та лущилися, місцями виділяючи серозно-гнійну рідину. Обличчя Ілони було майже не спотворене хворобою, не враховуючи почервоніння на щоці. Вона була вродливою, яскраво вираженою брюнеткою з пірсингом на пишній нижній губі і природній чорній дузі лівої брови. Недуга змучила Ілону, витягла, подібно до вампіра, з неї життєві соки, залишивши їй від колишньої краси суху бліду шкіру обличчя, правильні риси підборіддя, носа, лоба, приємну, щиру білозубу усмішку і живі очі.
– Ти новенька? – запитала вона Даринку, коли та зайшла міняти їй крапельницю.
– Так.
– Ну, і як тобі у нас?
– Лікарня як лікарня, – відповіла Даша, намагаючись уникнути відповіді.
– Не бреши, – прямо, наче давній подрузі, сказала Ілона. – Це останній наш спільний дім.
– А чому залишилися порожніми одномісні палати?
– Ніхто не хоче… не хоче бути в останні хвилини на самоті, – просто, ніби про щось звичне, пояснила Ілона й запитала: – Як тебе звати?
– Дарина.
– А ти надовго до нас або злякаєшся і втечеш?
– Не втечу.
– Мене звуть Ілона. Це мама мені дала таке ім’я, а друзі мене звали просто Іл.
– Чому звали?
– Тому, що вони були колись у мене, а потім зникли, – посміхнулася Ілона, оголивши ряд гарних і рівних білих зубів. – Дружили-дружили, кололися разом, а коли я заразилася від когось із них – усі зникли, наче в мене ніколи не було друзів, не було веселих тусівок, шинків, клубів, мотоциклів…
– Так буває в житті, – сказала Даша, роблячи Ілоні укол у передпліччя.
– А я ось увесь час думаю про те, що там, у компанії моїх колишніх друзів, залишився той, хто мене інфікував СНІДом. Чи знає він про свою хворобу? Або вони вже всі хворі? Я хотіла б з ними поговорити. З усіма, без винятку. Мені хочеться розповісти їм, як мені страшно і боляче.
– Спробуй зателефонувати їм. А раптом хтось прийде?
– Не прийдуть. Я дзвонила на мобілки – тиша, відправила СМС із запрошенням прийти і серйозно поговорити – теж тиша. Таке враження, що люди бояться СНІДу так, ніби він передається через дзвінки. – Ілона знову посміхнулася, блиснувши колечком у губі. – Наче вірус в Інтернеті.
– Це від недостатньої інформації.
– А! – махнула вільною від крапельниці рукою Ілона. – Яке це тепер має значення?
– А батьки в тебе є?
– Є, куди вони подінуться?
– Розкажи мені про них, а я посиджу біля тебе, – сказала Даша, сідаючи на стілець біля ліжка.
– Родаки у мене круті. У тому сенсі, що в них бабок валом. Але у мене з ними ніколи не було спільної мови. Ні, вони мене люблять, але по-своєму. У них увсе життя побудоване на грошах. Щось на кшталт культу грошей у сім’ї. «Що тобі треба сьогодні, Ілоночко?» – «Сто баксів». – «Будь ласка». – «Хочу новий «байк». – «Купуй». Усе, що хочеш – те й купуй. Жодних обмежень.
– Хіба це погано? Скільки дівчат мріють так жити, але…
– Знаєш, Дашо, чого мені хотілося б зараз, якби можна було повернути час на кілька років назад? Я хотіла б жити з батьками у скромній «хрущовці» десь на околиці міста. І щоб прийшла я зі школи, а в квартирі на мене чекала мама не в пеньюарі за штуку баксів, а в простому ситцевому халатику й фартушку. Щоб у хаті не миготіли товстозаді домробітниці, а зустріла мене мама на шестиметровій кухні, де пахне свіжим борщем. Я б лопала цей борщ уприкуску з часником, а мама запитала б: «Як у тебе, Ілоночко, справи у школі? Що ти отримала за вчорашній твір? Чи не кололо в правому боці, коли бігла крос на фізкультурі?» Дурна мрія, чи не так?
Даша поправила на руці Ілони лейкопластир, що відклеївся, і промовчала.
– Ти не повіриш, але мої родаки не ходили жодного разу на шкільні збори, не заглянули в щоденник або зошит. «Ілоно, якщо треба заплатити комусь із учителів, то гроші на столі», – говорила мені мама. Вони вважали, що я вчуся в інституті, а я три роки ганяла на мотоциклі, і нікому не було до мене діла. Моя мама досі не знає, у скільки років у мене почалися місячні й коли я почала займатися з хлопцями сексом. Ти думаєш, я б їй не сказала? Звичайно ж, розповіла б про все… Просто мене ніхто про це не питав.
– У тебе брати, сестри є? – запитала Даша, бажаючи перевести розмову в інше русло.
– Звідки? Я єдиний дорогоцінний нащадок… Чуєш, Дашо, мені шкода, що ми не зустрілися раніше. Мені здається, ми змогли б подружитися, хоча такі різні у всьому.
– Ми можемо подружитися зараз.
– Правда?! – Ілона аж підскочила в ліжку від радості. – Ти будеш заходити до мене?
– Звичайно. Тільки лежи тихенько, – Даша легенько погладила тонку руку Ілони, обтягнуту сухою шкірою, помітивши, що один з фурункулів на руці луснув і з нього потекла рідина, змішана з кров’ю.
Перший робочий день Даші минув так швидко, що вона не помітила, як пролетів час. Увечері вона поверталася додому з почуттям своєї потрібності, хоча у відділенні виявилося набагато важче морально, ніж вона припускала. Цього дня померла одна старенька. Сусідка по ліжку натиснула на кнопку виклику, і коли прибігла Даша, вона мовчки показала в бік притихлої старої жінки. Коли по коридору провозили скрипучу каталку з тілом, накритим простирадлом, ніхто з хворих не вимовив слово «померла». Вони просто напівпошепки запитували: «Хто?» «Олександрівна», – відповідали їм інші таким самим тихим голосом, щоб не потривожити заснулої навіки ще однієї людини.
У наступні дні Даша поступово звикала до неписаних законів хоспісу. Було дивним те, що перед своєю смертю люди геть-чисто забували про грубі слова, про егоїзм і взагалі залишали в собі тільки найкращі якості, ніби відчували, що незабаром постануть перед праведним судом, де доведеться відповідати за всі свої прижиттєві гріхи. Вони намагалися підбадьорити одне одного, підтримати, чимось допомогти і заспокоїти. Не дарма кажуть, що горе об’єднує. Цих хворих звела в одне місце тяжка недуга, яка не робила вибору між молодим і літнім, бідним і багатим.
Даша зауважила, що тут ніхто ні разу не вимовив слово «смерть». У задушливому приміщенні, десь між стогонами і важким подихом хворих, назавжди оселилася смерть. Її ніхто не бачив, але всі знали, що вона не залишає це приміщення, а безцільно блукає палатами та коридорами, ховається в темних кутках у мовчазному і похмурому вигляді, вишукуючи свою чергову жертву. Хоспіс став її вічним притулком, де була її сила, її влада, де для життя залишалося зовсім мало місця…
Розділ 32
Останнім часом Даша знайшла собі нове заняття. Вечорами, щоб не думати про погане, вона почала нишпорити по Інтернету, де була купа корисної і зовсім непотрібної інформації. Одного разу вона просто випадково прочитала листа чоловіка, який підписався «Самотність». Було помітно, що писала засмучена людина, нашвидкоруч, але найголовніше, що зачепило Дашу за живе, чоловік був у розпачі. Цей незнайомець не вказав свій вік і взагалі написав дуже мало, але в кожному його слові була якась безвихідь розгубленої від великої кількості нещасть людини. І Даша вирішила йому відповісти.
