Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Нарешті в слухавці пролунав жіночий голос:
— Ви зателефонували до помешкання пана Алекса Струтівського.
— Віра Іванівна? — якомога приязніше запитав я.
— Вибачте, я не маю права вести приватні розмови по телефону хазяїна! — залізним голосом вимовила Віра Іванівна і, певно, вже збиралася покласти слухавку на золоті важілі.
«Що далі? Що далі?» — заклацало в моїй голові.
Що зробив би який-небудь більш досвідчений нишпорка?
Взяв би «на арапа»! І я беззаперечно вимовив:
— Хвилиночку. Це — у ваших інтересах!
На тому кінці дроту явно зацікавились таким поворотом. І я поквапився продовжити, вирішивши говорити напівправду:
— Я — приватний детектив і веду розслідування по факту смерті дружини вашого господаря. Мені необхідно поговорити з вами.
— Я не можу зустрічатися з людьми з вулиці без дозволу пана Струтівського, — сказала Віра Іванівна. — А він зараз… — вона трохи зам’ялась. — Він зараз у відрядженні…
— Неправда! — вигукнув я. — Він у лікарні. І мені доведеться з’ясувати, навіщо ви брешете.
— Не треба нічого з’ясовувати! — злякалася покоївка. — Я зустрінусь з вами. Але навряд чи стану в пригоді.
— Дякую, — сказав я і призначив зустріч.
— Це була ідеальна пара! — чув я вже вп’яте за десять хвилин, котрі відраховував великий електронний годинник на стіні невеличкої кав’ярні, куди я запросив Віру Іванівну.
Вона увесь час підтискала вуста і трішки пожовувала ними повітря перед тим, як вимовити чергову сентенцію.
Справляла враження освіченої людини — бездоганні манери, ввічливість у кожній інтонації, охайна зачіска, доглянуті руки. На колінах вона тримала маленьку сумочку-клакер кремового кольору і час від часу клацала її замочком.
Це було єдине, що видавало її хвилювання.
Я вирішив зайти з іншого боку і сказав якомога приязніше:
— Чи давно ви служите в пана Алекса?
— Давно. І дуже цим задоволена.
— А де працювали раніше?
Вона помовчала, а потім вимовила з викликом:
— Я викладач фізики. Працювала завучем в школі-коледжі при політехнічному інституті. Але, самі розумієте, потім, у період кризи, вибирати не довелося…
Я кивнув, думаючи про ключик до цієї чемної пані: де він знаходиться і як відімкнути її вуста хоча б на один зайвий міліметр.
— Пані Віро, — сказав я. — Ваш господар — людина чудова, але і в нього є свої вороги. Моя мета — зняти з нього усі підозри. Якщо ви в цьому мені допоможете, буду дуже вдячним. Я вас не затримаю надовго, але розкажіть хоча б те, що знаєте. Ваше визначення «ідеальна пара», як ви самі розумієте, не може влаштувати мене до кінця.
Вона зітхнула.
— Ну що ж я тут можу сказати? Не в моїх правилах обговорювати господарів. Але це дійсно була ідеальна пара.
Любили одне одного. Ніколи не чула від них розмов на підвищених тонах. Пан Алекс дуже її любив. Квіти, подарунки щовечора… Пані Таміла сама готувала, займалася хазяйством і ніколи мене не сварила. Гарна була дівчина.
Шкода, що потім так швидко проявилася хвороба…
— Коли і як проявилася хвороба, ви помітили?
— Напевне сказати не можу. Через пару місяців після весілля хазяйка стала трохи нервовою. Але загалом лишалася спокійною і чемною. Це все, що я помітила. Усе, що можу сказати.
— Ви були присутні в будинку, коли вона заподіяла собі шкоду?
— Моя кімната знаходиться в іншому кінці помешкання!
Про трагедію я дізналася лише вранці, коли приїхала «швидка» і міліція. Ми дуже плакали тоді. Я ледь угамувала Аліка… Він завжди був дуже вразливим.
«Аліка» — це було щось нове у її звертанні, коли йшлося про господаря.
Це я відзначив і відклав у свою скарбничку, але зараз вирішив на цьому не акцентувати.
— Ви знали, що пані Таміла — випускниця елітарного жіночого ліцею?
— Авжеж! Пан Алекс ніколи з іншою не одружився б!
Вона тяжко зітхнула (це не пройшло повз мою увагу!) і повела далі:
— Там навчаються дівчата з бездоганним вихованням і репутацією. Усі його друзі, колеги і знайомі беруть собі дружин саме з цього ліцею!
Ну і що мені робити далі, подумав я, вислуховуючи те саме, що вже знав і сам. Вирішив зачепитися за одне слово і запитав, дивлячись їй прямо в очі:
— А чи багато було інших?
— Що?
— Ви сказали — «з іншою». От я і питаю: чи багато було інших претенденток на серце пана Струтівського?
— Та ви, певно, молодий чоловіче, несповна розуму?! — втратила терпець Віра Іванівна. — Про такі речі питайте в… в базарних бабок! Я ціную своє місце. До побачення.
Вона різко підвелася. Я навіть не встиг провести її до дверей, як вона вже була на вулиці. Махнула рукою, зупиняючи таксі, і від’їхала, гордо дивлячись поперед себе.
…Я повернувся додому, нагодував Кицьку, забувши, чи годував я її раніше.
З таким господарем вона мала стати колобком вже за пару наступних днів. А також забув, що зовсім не спав і взагалі не роздягався протягом останньої доби.
Але мене охопила жага діяльності й відчуття — досить дивне — натрапляння на слід.
Це було непевне, валке відчуття, ледь помітне, як… як запах з під гарячої праски, що стоїть на білосніжній сорочці й ось-ось має пропалити її. І доки триває ця мить, у тебе є можливість випередити спалення і врятувати сорочку.
Майже навмання, користуючись раптовим нападом шаленої інтуїції, я знайшов контактні телефони фізико-математичного коледжу при Політеху. До інтуїції додався ще й напад зухвалості, котра притаманна авантюристам і, мабуть, аферистам. Адже привітним голосом, почувши напівсонне «Алло…» і назву закладу в телефонній слухавці, я бадьорим і дурнуватим голосом випалив таке:
— Вірочко Іванівно? Дорога «вчителько перша моя», завуч мій милий! А я щойно з-за кордону — мрію подякувати вас особисто за науку!!! Пам’ятаєте, як ви… І тут, за всією логікою подій, мене увірвав вже не сонний, а досить енергійний голос:
— Стривайте, стривайте! Вам хто потрібен? Якщо Віра Іванівна Слонко — вона в нас вже років п’ять як не працює.
— Невже? — вдав я крайню ступінь розгубленості, радіючи, що у мене з’явилася можливість дізнатися про цю Віру Іванівну більше, ніж вона б того хотіла. — Шкода. А де ж вона зараз, як її знайти? Чи жива-здорова?
У слухавці вагалися. І я вирішив вплинути прийомом особистої чарівливості і вивудив у співрозмовниці її ім’я та по-батькові, а також те, що вона досить непогано знала вище згадувану Віру Іванівну Слонко. Я давно помітив, коли в людини питаєш, як її звати, спілкуватися стає набагато простіше.
Людмила Степанівна, так звали колишню колегу нинішньої покоївки, вочевидь, нудьгувала в приймальні і тому охоче повідомила, що… (А тепер — стоп! Я ледь не вкусив себе за долоню!)…що нині завуч уславленого коледжу працює у свого колишнього учня, а тепер відомого бізнесмена та громадського діяча, сина «депутата і кандидата», Олексія Костянтиновича Струтівського.
Я таки вкусив себе за долоню: так ось звідки взялося те лагідне «Алік». Добре, що я не помилився, зауваживши на цьому.
— В Альошки? Невже?! — непідробно зрадів я. — О!
Як же я відстав від життя своїх однокашників! Так він тепер велика людина… Але ж, вибачте, що набридаю, як же вона відважилась на цей крок…
— Ну так ви знаєте, яка в нас тут зарплата? — зітхнула Людмила Степанівна. — А в Олексія вона живе, як у Бога за пазухою. Щоправда… — у слухавці зловтішно гмикнули. — Вона, певно, хотіла більшого…
Тут вже гмикнути довелося мені: невже ця підстаркувата пані сподівалась на прихильність свого юного учня?
У більш тактовній формі я висловив цю думку вголос. І подумки прославив жіночу балакучість, адже за мить дізнався, що…
— Вони ж дуже дружили з першого класу — Алік і Оленка, донька Віри Іванівни, що вчилася в цьому ж класі. Ну, ви ж, певно, це знаєте, якщо вчилися разом! Потім Олексій віддалився, став великим цобе. От, вона, певно, і вирішила підсунути йому свою доньку — «з доставкою на дім»! Пішла до нього в найми, щоб звести їх. Тепер, бач, няньчить байстрюка! І гадає, що про це ніхто не знає…
