Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги полные .txt) 📗
Отакої!
Якби я знав, як легко працювати слідчим, пішов би одразу в юридичний! За якихось п’ять хвилин переді мною змалювалася повна картина життя Віри Іванівни, а її нервові пальці, що увесь час клямкали застібкою клакера, лише додали до портрета певні штрихи.
Я подякував Людмилі Степанівні за щиру розмову, побажав щастя-здоров’я в її нелегкій педагогічний праці і поклав слухавку, цілковито задоволений своїми несподіваними здібностями.
Гадаю, наступна зустріч з вчителькою-покоївкою буде набагато цікавішою! І навряд чи варто відкладати її. Адже все, що нині робив в якійсь гарячці, хоч як це дивно, було заради Пат. Навіть завдання пані Тамари відійшло на другий план. Я розумів: щойно зберу всі відомості про смерть її онуки, як це дасть мені козирі у боротьбі за ту, яка…
Яка поки що не дала мені жодної есемески.
Вирішив ще раз поговорити з покоївкою, а вночі виїхати до тієї благодатної дірки в живоплоті! Зателефоную і скажу, що Кицька вмирає без неї — не їсть і не п’є!
Хоча Кицька досить гарно робила і те, й інше.
З нас двох не їв лише я…
Але не думаю, що це мало б для колібрі хоч якесь значення…
Я знову набрав номер Алексового помешкання.
— Це знову ви? — зачувши мій голос, суворо вигукнула Віра Іванівна. — Чи не забагато дзвінків за один день? Ви хочете, щоб я поскаржилась господарю? Начувайтесь: у вас будуть величезні — я не жартую! — неприємності! Це я вам обіцяю.
Але я й не думав здаватися і одразу пішов у наступ, ретельно підготовлений отриманою від шановної Людмили Степанівни інформацією:
— Боюся, що неприємності будуть у вас!
— Це чому ж? — у її голосі почувся виклик. І я промовив металевим голосом:
— Віра Іванівна Слонко, ви є підозрюваною у причетності до смерті дружини вашого господаря з метою заволодіти його спадком на користь вашого незаконно народженого від нього онука!
Не знаю, чи правильно я сформулював своє звинувачення, але на тому кінці слухавки зачулося легке квоктання і белькотіння. Я витримав величезну паузу, доки воно припинилося, і почув здушений, зовсім інший, голос, котрий, здається, йшов з підземелля:
— Це не так… Благаю… Я готова ще раз зустрітися з вами…
Я не був милосердним.
Призначив їй зустріч за двадцять хвилин на тому ж самому місці.
Якщо вона візьме реактивний літак, то може встигнути, зловтішно подумав я і кинув слухавку…
Її зачіска була розкуйовджена, з-під домашньої спідниці вибивалася сорочка без одного ґудзика.
Було видно, що вона збиралася, одягаючись в перше-ліпше, що потрапило до рук.
— Я вас упізнала… — тихо сказала вона. — Це ви приходили до нас… Говорили з акцентом. Тільки одяг і зачіска були іншими…
— Тепер це не має жодного значення, — сказав я. — Все це було в інтересах розслідування.
Вона покірно кивнула. І заговорила, ніби продовжуючи вголос довгу-довгу розмову, котру подумки давно вела сама з собою.
А почала її так само, як і при нашій першій зустрічі пару годин тому:
— Це була ідеальна пара. Це було видно неозброєним оком ще з першого класу, коли вони — Алік і Оленочка — опинилися в одній парі. Бачили б ви їх тоді — обоє біленькі, мов янголята. З того часу не розлучалися. Батьки забороняли Аліку гуляти вулицями чи їздити до нас в гості, то він забирав Оленку до себе, а потім його тато привозив її додому на авто.
Завжди дарували їй щось дуже дороге. В сьомому класі на день народження Алік приніс їй каблучку зі справжнім діамантом. Спочатку я дуже хвилювалась — як ми можемо відповідати їхньому становищу в суспільстві? І хвилювання виявилися не марними: ближче до закінчення школи Алік віддалився. Батьки весь час вивозили його за кордон. У нього з’явилися інші. І мої сподівання, що донька буде щасливішою за мене, розсипалися, мов картковий будиночок. Зрештою, настали більш складні часи і їхні шляхи остаточно розійшлися. А потім я випадково зустріла Аліка на вулиці.
Точніше, він зустрів мене. Тоді був дощ, а я йшла без парасольки… Він завжди був дуже чемним, зупинив машину і довіз мене додому. Тоді він вже був дуже заможною людиною, мав свою фірму. А ми ледь зводили кінці з кінцями. Я поскаржилася на життя, і він запропонував мені цю роботу. Спочатку це досить сильно обурило мене. Але потім… Потім я подумала, що тепер, коли він став самостійною і незалежною від батьків людиною, може, знову повернеться до моєї Оленки.
Я згодилась працювати, маючи цю мету. І одного разу, ніби випадково, завела доньку в його помешкання. Як я і думала, почуття спалахнули з новою силою. Принаймні з боку Оленки — точно! А потім сталося так, як це, на жаль, стається з людьми різних кіл. П’ять років вони були коханцями. П’ять років я служила йому вірою і правдою в очікуванні на весільну пропозицію. Навіть гроші збирала, аби подарувати молодим гідний подарунок. Але сталося те, що сталося… Тобто не сталося нічого навіть тоді, коли донька завагітніла. Був великий скандал. Він дав гроші на аборт і попросив ніколи не з’являтися йому на очі. Сказав, що він не може одружитися з донькою покоївки, забувши, що був час, коли я викликала його до дошки…
Вона гірко посміхнулася і повела далі:
— Мене він не звільнив, адже я натякнула, що історія може отримати розголос. Аборт ми не зробили: у мене ще були сподівання взяти реванш, коли народиться дитина. Дитина народилася. Хлопчик. Хворий на ДЦП. Тепер донька сидить з ним без всякої надії. За наше мовчання він платить непогані гроші, і я продовжую служити йому. Така історія…
Вона зітхнула і промокнула очі хустинкою.
Я не став тиснути на неї. Вона заспокоїлась і продовжувала говорити:
— А Тамілочка… Так, звісно, з її появою ми остаточно втратили надію, що наше життя зміниться на краще. Але тоді я вже не була впевнена в тому, що на краще.
— Чому? — запитав я.
Вона знітилася.
— Ну… Алік, тобто Алекс — людина складна, специфічна… Йому дійсно потрібна зовсім інша жінка. З іншого виміру. З того закладу. З тим вихованням… Тамілочка була саме такою. Мов пташка. Повірте, я піклувалася про неї, як могла… Бувало, обійму… А вона вся тріпоче, мов звірятко…
— Від чого вона померла? — запитав я.
Віра Іванівна нерішуче завмерла, затискаючи в руках пластиковий пакет, з яким приїхала замість того елегантного клакера.
Я чекав.
Відчув, що вона має дозріти до якогось рішення. Її «дозрівання» тривало не менш ніж двадцять хвилин.
Я встиг випалити три цигарки і вислухати пісню якогось попсо-шнурка, що лилася з великого екрана над шинквасом кав’ярні.
Нарешті Віра Іванівна нерішуче дістала з пакета згорток і простягнула його мені.
— Це диски з архіву.
— Які диски? — не зрозумів я.
— Диски з архіву записів камер відеоспостереження — у нас тих камер напхано по всьому будинку на випадок пограбування! Він любить знімати і зніматись! Я взяла за останні півроку. Якщо ви зможете швидко скопіювати — я покладу їх на місце, поки він не вийшов з лікарні. Здається, він збирався їх знищити.
— А ви бачили, що на них?
— Та хто ж це може переглянути — тут їх безліч! Пан Алекс і сам того ніколи не переглядає! Можливо, тут є щось цінне для… для вашого розслідування. Адже Тамілочка якось сказала, що пан Алекс весь час «робить з неї кіно». Але благаю зберегти все в таємниці.
Я пообіцяв.
Лишив її в кав’ярні, а сам збігав додому і за годину (записів було чимало) скопіював на диски все, що вона принесла.
Потім вона сіла в таксі. Цього разу вона благальним поглядом довго дивилася на мене, аж доки таксі щезло за рогом.
Я послав їй навздогін заспокійливий жест.
Розділ сьомий. Я, Леонора
Десять років — це три тисячі шістсот п’ятдесят ночей. Ні!
Три тисячі шістсот п’ятдесят дві чи три, якщо враховувати один день високосного року. І кожної ночі з цих трьох тисяч з хвостиком, засинаючи, я кажу собі: «Я, Леонора…»
