451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей Дуглас (книга регистрации txt) 📗
Бикові настав кінець. Вогонь у бамбукових трубках погас; бик сконав. Мексіканець зняв з плечей легенький каркас. Його хмарою обліпили хлопчаки, кожному кортіло помацати чудову голову з пап’є-маше й найсправжнісінькі роги.
— Ходімо подивимося бика, — сказав Уїльям.
Вони вже йшли повз вхід до кав’ярні, коли Сюзен побачила того чоловіка — він був білошкірий, у білосніжному костюмі, в блакитній сорочці та при блакитній краватці, обличчя в нього худорляве, засмагле. Волосся пряме, світле, очі голубі. Він пильно дивився на неї й на Уїльяма.
Вона на нього й не звернула б уваги, аби не батарея пляшок біля нього: пузата пляшка м’ятного лікеру, прозора пляшка вермуту, карафка коньяку і ще якісь; а під рукою — десяток неповних чарочок. Невідривно дивлячись на вулицю, чоловік присьорбував то з однієї, то з другої чарки, іноді мружився від насолоди і, смакуючи, щільно стискував вузенькі губи. В другій руці диміла тонка гаванська сигара; поруч на стільці лежали десятків зо два пачок турецьких цигарок, шість коробок сигар і кілька флаконів одеколону.
— Білле… — прошепотіла Сюзен.
— Спокійно, — відповів чоловік. — Це не те.
— Я бачила його вранці на майдані.
— Ходімо, не озирайся. Дивімося на цього бика. Отак, тепер запитуй.
— По-твоєму, він Шукач?
— Вони не могли нас вистежити!
— А якщо?..
— Чудовий бик! — сказав Уїльям власникові виробу із пап’є-маше.
— Невже він гнався слідом за нами крізь двісті років?
— Ради бога, обережніше, — мовив Уїльям.
Сюзен заточилася. Він міцно стис її лікоть і повів геть.
— Тримайся, — він усміхнувся: не слід привертати увагу. — Зараз тобі покращає. Ходімо туди, в кав’ярню, і вип’ємо в нього перед носом. Отже, якщо він і справді той, за кого ми його вважаємо, він нічого не запідозрить.
— Ні, не можу.
— Треба. Ходімо. От я й кажу Девіду — які дурниці! — Це він промовив голосно, коли вони вже сходили на веранду в кав’ярні.
“Ми тут, — думала Сюзен. — Хто ми такі? Куди йдемо? Чого боїмося? Почнімо від самого початку, — казала вона сама собі, ступаючи по долівці. — Аби не зсунутися з глузду. Я — Енн Крістен, мій чоловік — Роджер. Ми з дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Ми жили в жахливому світі. Він — паче величезний чорний корабель, що покинув береги розуму й цивілізації, і мчить у пітьму, сурмить у чорну сурму й несе з собою два мільярди людей, не спитавши, чи вони хочуть цього, до загибелі, за межу суходолу й моря, в прірву радіоактивного полум’я та безуму”.
Вони ввійшли в кав’ярню. Той чоловік не зводив з них очей.
Десь задзеленчав телефон.
Сюзен здригнулася. Їй пригадалось, як задзвонив телефон у Майбутньому, через двісті років, голубого квітневого ранку дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року, й вона взяла трубку.
— Енн, це я, Рене! — пролунало тоді в трубці. — Ти чула? Про Бюро подорожей у часі чула? Можна їхати куди захочеш — у Рим за двісті років до нашої ери, до Наполеона під Ватерлоо, в будь-яке століття і в будь-яке місце!
— Жартуєш, Рене!
— І не збираюся. Клінтон Сміт сьогодні вранці вирушив до Філадельфії, у тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Це Бюро може все. Звісно, коштує силу-силенну грошей. Але подумай лигає — побачити на власні очі, як горить Рим! І Мойсея, і Червоне море! Подивись-но пошту, певне, й тобі вже надіслали рекламу.
Енн відчинила люк пневматичної пошти й витягла рекламне оголошення на тонкому аркуші фольги.
РИМ І РОДИНА БОРДЖІА!
БРАТИ РАЙТ НА “КІТТІ ХОК”!
Бюро подорожей у часі надасть вам костюми будь-якої епохи, перенесе вас у натовп свідків убивства Лінкольна чи Цезаря! Ми навчимо вас будь-якої мови, ви відчуватимете себе як удома в будь-якій країні, в будь-якому році. Латина, грецька, давньоамериканська розмовна — на вибір. Подорож у часі — найкращий відпочинок!
У трубці ще дзижчав голос Рене.
— Ми з Томом завтра вирушаємо в тисяча чотириста дев’яносто другий рік. Йому обіцяли місце на кораблі Колумба. Страшенно цікаво, правда?
— Так, — пробурмотіла ошелешена Енн. — А як уряд ставиться до цього Бюро з його Машиною часу?
— Ну, поліція наглядає за ними. А то люди почнуть тікати від військової повинності в Минуле. На час поїздки кожен мусить передати властям свій будинок і майно як запоруку того, що він повернеться. Не забувай, що в нас війна.
— Авжеж, — погодилась Енн. — Війна.
Вона стояла з телефонною трубкою в руці й міркувала — ось він, той щасливий випадок, про який ми з чоловіком думали і мріяли стільки літ! Нам зовсім не подобається світ дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Чоловікові набридло робити бомби на заводі, мені — вирощувати в лабораторії смертоносні мікроби; як нам хотілося б утекти від усього цього! Може, саме так нам пощастить зникнути в глибині століть, у хащі минулих літ, там нас ніколи не відшукають, не повернуть у цей світ, де палять наші книжки, трусять наші думки, тримають нас у вічному страхові, що спопеляє нас, командують кожним нашим кроком, кричать про нас по радіо…
Вони були в Мексіці в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році.
Сюзен дивилася на розмальовану стіну кав’ярні.
Тим, хто добре працював на Державу Майбутнього, дозволялося під час відпустки розважитися й відпочити в Минулому. І ось вони з чоловіком вирушили в тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік, найняли кімнату в Нью-Йорку, відвідували театри, милувалися зеленою статуєю Свободи, яка ще стояла в порту. А на третій день змінили одяг та імена і втекли в Мексіку!
— Безперечно, це він, — прошепотіла Сюзен, дивлячись на незнайомця за столиком. — Дивись, цигарки, сигарети, пляшки. Вони одразу ж виказують його. Пам’ятаєш наш перший вечір в Минулому?
Місяць тому, до того як утекти, вони провели свій перший вечір у Нью-Йорку, ласували незвичайними стравами, понакуповували си-лу-силенну парфумів, перепробували десятки марок сигарет — адже в Майбутньому нічого нема, усе поглинає війна.
Вони чинили дурницю за дурницею, гасали по магазинах, барах, тютюнових крамничках і поверталися до своєї кімнати щасливі й ледь живі.
І цей незнайомець поводиться анітрохи не розумніше, так може робити лише людина з Майбутнього, яка впродовж багатьох років не бачила вина й тютюну.
Сюзен і Уїльям сіли за столик і замовили випити.
Незнайомець пильно придивлявся до них: як вони одягнені, як зачесані, які на них коштовності, які в них рухи, хода — він, певне, завважив усе.
— Сиди спокійно, — самими губами прошепотів Уїльям. — Поводься так, ніби ти в цій сукні й народилася.
— Дарма ми все це затіяли.
— О господи, — мовив Уїльям, — він іде сюди. Ти мовчи, я сам з ним поговорю.
Незнайомець підійшов і вклонився. Ледь чутно клацнули підбори. Сюзен уклякла. Це суто солдатське клацання не сплутаєш ні з чим, як і різкий, ненависний стукіт у двері серед ночі.
— Пане Роджер Крістен, — проказав незнайомець, — ви не підсмикнули штани на колінах, коли сідали.
Уїльям похолов. Опустив очі — його руки, ніби нічого й не трапилося, лежали на колінах.
— Ви помилилися, — поквапно промовив Уїльям. — Моє прізвище не Кріслер.
— Крістен, — поправив незнайомець.
— Мене звати Уїльям Трейвіс, — сказав Уїльям. — І я не втямлю, що вам до моїх штанів.
— Пробачте, — незнайомець підсунув до себе стілець. — Скажемо так: я впізнав вас саме тому, що ви не підсмикнули штани. А всі підсмикують. Якщо не підсмикувати, вони незабаром витягуються на колінах. Я забрався дуже далеко від дому, пане… Трейвіс, і шукаю товариства. Моє прізвище Сімс.
— Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько.
— Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов’язково знайду… Вашій дружині млосно?
— На добраніч, пане Сімс.
Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін:
— Ще одне…
Вони не оглянулись. Він помовчав і чітко, виразно промовив:
